Служниця спостерігає

Роздiл тридцять перший

Уся сім’я прийшла до Ніко. Сьогодні грає Молодша ліга.

Зазвичай Ада не має бажання йти, але сьогодні вона погодилася піти з нами. Я рада, що вона тут, тому що Ніко трохи розгубився після того, як його відсторонили від занять. Та вона явно не зацікавлена в грі, судячи з того, що сидить на стадіоні, тримаючи книжку в м’якій палітурці на колінах. Без книжки в руках Ада навіть не виходить із дому.

— Що читаєш? — запитую я.

Її довгі чорні вії тріпочуть. У неї смуглява шкіра, як в Ензо, і по ній не скажеш, що вона чимось незадоволена. Але я завжди бачу, коли їй некомфортно.

— Вибач, — каже вона. — Я вже ховаю.

— Усе гаразд, — відповідаю я. — Вірю, що на бейсболі може стати нудно. — Я нахиляю голову в бік Ензо, який сидить буквально на краєчку свого сидіння й спостерігає за грою. Він любить спортивні ігри, але більше любить дивитися, як грає Ніко. — А йому подобається.

— Я читаю «Незнайомка з моїм обличчям» Лоїс Дункакан, — каже вона.

— Ой, коли я була дитиною, мені теж подобалося це читати. Як, у принципі, і всі її книги.

Раптом мені стає сумно від думки про своє дитинство й про те, як усе пішло не туди. Що було б, якби я не вбила того хлопця? Та зараз у мене прекрасне життя. У мене є коханий чоловік і двоє чудових діток. Якщо мені потрібно було пройти через невеликі труднощі (або й величезні труднощі) на шляху до такого життя, отже, так і повинно було бути.

Я роблю ковток води з пляшки, яку купила перед цим. На дворі лише середина травня, але вихідні обіцяють бути страшенно спекотними. За прогнозом у моєму телефоні сьогодні двадцять сім градусів. Діти мають млявий вигляд, їм явно дискомфортно.

Ніко виходить на поле, і я торкаюся Ади, щоб та відклала книжку. За весь матч він не зробив жодного вдалого удару, тому зараз у нього вже мені знайомий трохи розчарований вираз обличчя. Він доволі непогано грає, тож, мабуть, це просто таргани в його голові. Сподіваюся, цього разу йому вдасться поцілити.

Гравець подає м’яч, який летить над основним полем, і я чую тріск від удару біти. Ензо верещить від радості!

— Так тримати, Ніко! — М’яч відскакує один раз і котиться по полю. Ніко відкидає біту й біжить до першої зони.

Пітчер встигає схопити м’яч. Ніко ковзає на основному полі якраз тоді, коли перший бейсмен ловить м’яч. Я схрещую пальці на руках, щоб не було ауту, але тут суддя хитає головою.

— Ні. Ні! — різко підстрибує Ензо й верещить. — Тут не було ауту. Ні!

Ензо вважає, що суддя вирішив несправедливо. Та це не означає, що це таки було несправедливо.

Ніко засмучується. Інший гравець щось каже йому, а він знімає свою бейсболку й кидає її на землю. Ніко щось кричить, я чую «що за фігня». Затамовую подих, у мене одне бажання, щоб мій син відступив і сів на лаву біля інших гравців.

А Ніко в цей час викидає кулак.

Я знала, що він здатен на імпульсивні дії, адже він і раніше на іграх Молодшої ліги втрачав рівновагу. Та я ніколи не бачила, як він застосовує насильство щодо інших. Він б’є першого бейсмена просто в живіт, і бідолаха різко падає. Моє серце обривається в п’яти, коли це все відбувається просто перед очима. Тоді я схоплююся на ноги.

Ензо теж бачить це на власні очі. Він завмирає, немов втратив дар мови. Він став на бік Ніко, коли той побився з хлопчиком на дитячому майданчику, але це інший випадок. Цей хлопчик нічого погано не зробив, але Ніко чомусь ударив його.

Я погано розумію італійську, але можу припустити, що Ензо вилаявся собі під ніс.

— Міллі, — Ензо обертається до мене, насупивши брови, — Ніколас щойно вдарив дитину.

— Бачила.

— Cazzo, — бурмоче він. — Що він собі думає? Треба забрати його звідси.

Ми вдвох спускаємося на поле. Той хлопчик лежить на землі та ридає. А Ніко стоїть над ним та важко дихає. Тед, який є тренером їхньої команди та батьком одного з гравців, здається, не в захваті. Під пахвами в нього результат спеки, та й виглядає він явно не потішений тим, що мій син б’є іншу дитину.

— Виведіть його з поля, — звертається Тед до Ензо зі своїм лонг-айлендським акцентом. — Ми не терпимо насильства між хлопцями.

— Вибачте, — каже Ензо. — Цього більше не повториться.

— Звісно, — розводить руками Тед. — Ензо, мені шкода. Ми виключаємо його з команди.

Ензо відкриває рота, ніби хоче щось заперечити, але потім змінює думку. Він захищав Ніко в кабінеті директорки, але це зовсім інша річ. Ми все бачили на власні очі. Він ні за що вдарив хлопчика.

Натомість Ензо обертається до нашого сина, який стоїть трохи збоку й копає кросівками землю.

— Ходи, — каже Ензо. — Йдемо додому.