Служниця спостерігає

Роздiл сорок четвертий

Після розмови зі слідчим Ензо був небагатослівним.

Не знаю, про що вони говорили. Я приклала вухо до вхідних дверей, щоб щось підслухати, та наші двері, мабуть, мають таку саму звукоізоляцію, як і в таємній кімнаті, адже я не почула жодного слова. Та з іншого боку, слідчий не повів мого чоловіка в кайданках.

Щойно слідчий покинув наш дім, я відправилася на другий поверх, щоб знайти закривавлену футболку. Та в кошику для брудної білизни футболки не знайшлося. Її взагалі ніде немає.

Цікаво, що Ензо з нею зробив?

Можна сказати, що ми зачинили дітей у їхніх кімнатах, тож після вечері ми вирішили зібрати всіх у вітальні, щоб поговорити про те, що сталося. Зрештою, ми не зможемо приховати вбивство нашого сусіда. Вони дізнаються про це.

Вони розташувалися на дивані. Ада пильно вдивляється в мене, а Ніко смикається, намагаючись вмоститися зручніше. Здається, ця дитина ніколи не сидить на одному місці. Я також помічаю, що він не дивиться нам в очі.

Сідаю біля нього на дивані, Ензо вмощується в м’якому кріслі. Не впевнена, хто з нас має почати цю розмову. Та на обличчі Ензо застиглий вираз обличчя, такий, як тоді, коли він говорив зі слідчим, тож я думаю, що варто почати мені.

— Ми хочемо з вами поговорити про те, що сталося у наших сусідів, — кажу я. — Думаю, ви вже бачили поліцейські машини.

Ада серйозно киває, у той час як Ніко метушиться.

— Мені дуже шкода, — кажу я. — Та пан Ловелл… Його хтось убив.

Не потрібно вдаватися в деталі. Їм не варто знати, що я знайшла його в калюжі крові з розпоротим горлом. Достатньо й цієї спрощеної версії подій.

Як я і думала, Ада захлинається слізьми. Ніко опускає очі й мовчить.

— Не бійтеся, — кажу я. — Людина, яка це зробила… Вона не зашкодить нашій сім’ї. Нас це жодним чином не стосується.

Звісно, у нас немає доказів цього. Ми й гадки не маємо, хто вбив Джонатана Ловелла. Та вважаю, що дітей не варто залякувати припущенням, що вони в небезпеці.

— Як ви? — обережно запитую їх.

Ада витирає очі.

— Вони вже знайшли вбивцю?

Язик не повертається сказати те, що лунає в моїй голові: «Поліція підозрює вашого тата». Я кладу руку їй на плече.

— Вони скоро його знайдуть. Не хвилюйся.

Ніко відкидається на спинку дивана з незрозумілим мені виразом обличчя. Пригадую, коли помер богомол, Ніко був геть незворушний. Це викликало… занепокоєння. Але зараз інший випадок. Померла людина. Окрім того, Ніко частенько бував у їхньому домі, коли допомагав у хатніх справах. Він знав Ловеллів. Напевно, у його голові все перетворилося в суцільну кашу.

Та насправді по ньому я бачу, що Ніко ані трохи не засмутився.

Ми сказали дітям повертатися до своїх кімнат. Ада просить нас обох пообіцяти, що ми зайдемо побажати їй добраніч, проте Ніко мовчить.

Я вичікую на звук обох дверей, що зачиняються, а тоді повертаюся до свого чоловіка.

— Як гадаєш, із ними все гаразд?

Відколи Ензо повернувся від слідчого, він не сказав ні слова. У нього й досі якісь скляні очі.

— Ензо? — кличу я.

Він обертає голову та дивиться на мене.

— Я його не вбивав, Міллі. Ти ж мені віриш, так?

Я сиджу з іншого боку дивина й могла б посунутися ближче до крісла. Та не роблю цього.

— Вірю.

— Я порізався, — каже він. — Звідти й кров.

— Так. Ти це вже казав.

— І ще, — додає Ензо. — Я не зраджував тебе із Сюзеттою.

— Добре, — відповідаю я.

Поліція підозрює його через слова Дженіс. Вони навіть гадки не мають, що знаю я. Про кров на його руках. Про те, як тієї ночі він вислизнув із нашої спальні, а повернувся зі шлейфом парфумів Сюзетти.

Кожну ситуацію він детально пояснив, та я взагалі в це не повірила. Я нічого з мені відомого не розповім поліції. Та це не означає, що так просто забуду все, що сталося.

— Прошу тебе, Міллі. — Його голос тремтить. — Потрібно, щоб ти вірила мені. Це дуже важливо. Я цього не робив.

— Гаразд, — кажу я. — Вірю.

— Присягаєшся?

— Присягаюся, — тихесенько відповідаю я.

Ну що? Виходить, Ензо не один, хто вміє брехати.