Служниця спостерігає

Роздiл шiстдесят перший

Сьогодні ми переїжджаємо.

У Тата є велика вантажівка, і більшість речей він перевозить з кількома друзями по роботі. Мама постійно кричить, що він пошкодить спину, і просить його бути обережним, а він каже, що подбає про це. Та з ним ніколи нічого не трапляється, тому не знаю, чому вона так хвилюється. Я бачу, що він теж думає, що це дурість, але коли вона так засмучується, Тато зазвичай поступається.

Моя Мама насправді дуже хороша. Якщо ти забув, що завтра до школи потрібно принести тацю з коржиками з Rice Krispies, а вже майже час спати, вона піде й купить пластівці з маршмелоу, все зробить і простежить, щоб вони були запаковані та готові до завтрашнього шкільного дня. (Нещодавно така ситуація була в Ніко, тому я знаю, про що кажу.) Вона проста хороша Мама, яка любить і піклується про нас.

Але Тато не такий.

Мій Тато вміє робити все. Наприклад, Мама може піти та купити продукти, щоб приготувати рисове печиво Rice Krispies до школи на наступний день. Але якщо я скажу Татові, що мені потрібне рисове печиво Rice Krispies, які привозять із, не знаю, Китаю, то він мені їх дістане. Не знаю як, але до наступного дня печиво вже буде в мене.

А ще він їздить за кермом цієї великої вантажівки, і колись дозволяв мені сидіти з ним на передньому сидінні, але потім дізналася Мама й дуже розлютилася. Тож тепер мені не можна сидіти спереду, бо він каже, що Мама каже розумні речі, і я повинна її слухатися.

У новому будинку в мене своя велика кімната. Вона приблизно вдвічі більша за ту кімнату, в якій ми жили з Ніко. Тато сказав, що я можу перша вибрати собі кімнату, бо я старша, тож моя кімната та, що на розі. Всередині багато вікон, у які я можу дивитися, коли читаю.

Тільки от розпакувавши половину речей, я починаю плакати у своїй новій кімнаті.

Я часто плачу. Про це всі кажуть. Але не можу нічого із собою вдіяти! Коли мені сумно, я плачу. Не розумію, чому інші так не роблять. Навіть Ніко, і той майже не плаче.

Коли я сиджу на ліжку, повз мою кімнату проходить Тато. Він одразу ставить коробку й сідає поруч зі мною.

— Що сталося, piccolina? Чому ти засмутилася?

Я підіймаю очі та дивлюся на нього. Ми з Мамою майже одного зросту, але Тато набагато вищий за нас обох. Коли він забирає мене зі школи, дівчата кажуть, що він дуже симпатичний. А ще в нього закохана мама Інари. Але я не сприймаю його в такому сенсі.

— Хочу повернутися до нашого дому, — кажу я.

Він насуплюється.

— Але тепер це наш дім. Набагато кращий дім.

— Я його ненавиджу.

— Адо, ти ж не серйозно?

Бачу розчарування на його обличчі, коли я не спростовую. Якби могла, то наступної секунди клацнула пальцями, щоб знову опинитися вдома, у наші тісній квартирі.

— Ось що я тобі скажу, — починає він. — Дай цьому будинку один шанс. Якщо за рік ти його так і не полюбиш, ми повернемося.

— Ні, це неправда.

— Правда! Обіцяю.

— Мама ніколи цього не дозволить.

Він кліпає та переходить на італійську:

— Ну, тоді зробимо це без її дозволу.

Я не вірю йому, але, здається, мені полегшало. До того ж, подумавши, я розумію, що він, мабуть, має рацію. За рік все може змінитися. Можливо, із часом мені тут сподобається.