Служниця спостерігає

Роздiл третiй

Цього вечора ми всією сім’єю вечеряємо за нашим кухонним столом. Ви знаєте, що таке кухонний стіл? Це стіл, який влазить у нашу кухню. Тепер у нас є місце для цілого столу. У нашому попередньому помешканні на кухні ледь вистачало місця для однієї людини.

Ми замовили китайську їжу з ресторану, який надіслав нам меню поштою. Ми з Ензо не дуже перебираємо харчами. Він не їсть лише їжу італійської кухні. Ензо каже, що жоден ресторан не вміє її правильно готувати, і це завжди його розчаровує. Однак він їсть піцу з доставлення. Тому що, на його думку, піца не має жодного стосунку до італійської кухні.

Ада така ж, як і ми в цьому сенсі, а от Ніко неймовірно перебірливий у їжі. Тому поки Ензо та Ада наминають локшину з креветками, яловичиною та броколі, я приготувала для сина порцію білого рису, приправивши її шматочком вершкового масла та добряче посоливши. Я впевнена, що зараз ця страва розтікається по його жилах.

— Наша перша вечеря в новому домі, — гордо виголошую я. — Ми нарешті освячуємо наш кухонний стіл.

— Мамо, чому ти постійно це говориш? — каже Ніко. — Чому ти на кожну річ кажеш, що ми освячуємо її?

Щиро кажучи, я не впевнена, чи він раніше чув від мене слово «освячувати», та й за останні кілька годин я сказала це близько п’яти разів. Напередодні, коли ми сиділи на дивані, я казала, що ми освячуємо вітальню. Згодом, коли він пішов на задній двір грати в бейсбол, я казала, що він освячує наше подвір’я. І, можливо, обмовилася, що йду освятити вбиральню.

— Твою маму просто переповнюють емоції через купівлю цього будинку. — Ензо потягнувся через весь стіл, щоб взяти мене за руку. — І вона має рацію. Це дуже красиве помешкання.

— Ну, непогане, — погоджується Ніко. — Та мені б хотілося, щоб будинок був червоний. І з жовтими арками.

Гаразд, я впевнена, що він хоче сказати, що волів би жити в McDonald’s.

Байдуже. Ми купили цей будинок для них двох. У Бронксі нам було тісно в крихітній квартирі, і хлопці почали позирати на Аду, коли вона верталася додому. Тепер ми живемо в дуже хорошому районі біля школи, і вони зможуть гратися на задньому дворі та блукати околицями, не турбуючись про те, що їх можуть пограбувати. Ми подбали про них якнайкраще, навіть якщо вони цього не розуміють.

— Мамо? — Ада розсуває локшину по тарілці, і я розумію, що вона майже нічого не з’їла. — У нас завтра починається навчання?

Вона насуплює свої темні брови. Обоє моїх дітей так схожі на свого батька, що здається, ніби вони — його клони, а я лише своєрідний інкубатор, який їх породив. Ада — вродлива, з довгим чорним волоссям і карими очима на пів її обличчя. Ензо каже, що вона дуже схожа на його сестру Антонію. Зараз вона переживає перехідний вік від дитини до дорослого, і незабаром стане жінкою, яка привертатиме увагу кожного. Коли це станеться, я цілком впевнена, що Ензо буде ходити з бейсбольною битою. Він не визнає цього, але насправді дуже оберігає її.

— А ти вже готова до школи? — питаю я її.

— Так, — відповідає Ада, хоча хитання голови підтверджує зворотне.

— У твоїх майбутніх однокласників закінчуються весняні канікули, — вказую я. — Вони тиждень не бачили одне одного. Можливо, навіть і забули, хто і як виглядає.

На обличчі Ади не було жодного веселого промінчика, але Ніко хихикає.

— Завтра я можу підвезти вас, — пропонує Ензо. — Можемо поїхати вантажівкою.

У неї аж очі засвітилися, адже вона любить їздити батьковою вантажівкою.

— Я зможу сісти на передньому сидінні?

Ензо дивиться на мене, піднявши брови. Він любить потурати їхнім забаганкам, але я вдячна, що чоловік приймає рішення, зважаючи на мою думку.

— Знаєш, серденько, — кажу я, — ти ще занадто юна, щоб сидіти спереду. Та зовсім скоро все зміниться.

— Я хочу завтра поїхати автобусом! — заявляє Ніко. Минулого року ми жили дуже близько біля школи, і не було сенсу їхати автобусом. Тож тепер для нього «їзда автобусом» те саме, що й відвідати шоколадну фабрику повну умпа-лумпів. Здається, всі його думки заповнені лише цим.

— Мамо, будь ласка?

— Звісно, — кажу я. — І Адо, якщо ти хочеш поїхати з татом…

— Ні, — твердо відповідає вона. — Я поїду з Ніко автобусом.

Що б ви не говорили про мою доньку, вона неймовірно піклується про свого молодшого брата. Я чула історії, коли батьки приносять немовля додому, старша дитина може приревнувати, та Ада одразу ж полюбила Ніко. Вона залишила всі свої ляльки й натомість няньчилася лише з Ніко. У мене є кілька неймовірно милих фотографій, де Ада колише Ніко на колінах і годує його з пляшечки.

— Також… — Ніко набирає ще білого рису, але не все вміщається до його рота. Зайве розсипається на колінах і по підлозі. — Мамо, може, ми візьмемо домашню тваринку? Будь ласочка.

— Гм, — кажу я.

— Ти казала, що коли я виросту й стану відповідальнішим, ти купиш мені домашню тваринку, — нагадує мені Ніко.

Ну, він подорослішав. А от щодо відповідальності…

— Ти хочеш собаку? — з надією питає Ада.

— Нам треба передусім звести паркан, і вже тоді можна думати про собаку, — кажу я їм. До того ж я хотіла б здобути певну фінансову стабільність, перш ніж ми поповнимо нашу сім’ю ще одним членом.

— А черепаху? — пропонує Ада.

Я стенаю плечима.

— Ні, тільки не черепаха. Я їх ненавиджу.

— Я не хочу ні собаку, ні черепаху, — каже Ніко. — Хочу богомола.

— Що? — Я ледь не вдавилася броколі.

— Насправді це хороша домашня тварина, — втручається Ензо. — За ними дуже легко доглядати.

Боже мій, Ензо знає, що Ніко хоче привести цю жахливу істоту в наш дім?

— Ні. Богомола в нашому домі не буде.

— Ну, але чому, мамо? — Ніко тисне на мене. — Вони такі круті. Я триматиму його у своїй кімнаті, він навіть не потраплятиме тобі на очі. Ну хіба що ти сама захочеш подивитися.

Він осяює мене своєю чарівною посмішкою. Зараз у нього миле кругленьке личко й щілина між зубами. Та можна припустити, що за шість-сім років він розбиватиме серця, як і його батько до зустрічі зі мною.

— Мені байдуже, чи попадеться він мені на очі, чи ні, — кажу я. — Мені досить знати, що це є в нашому будинку.

— Ми пильнуватимемо за ним, — каже мені Ензо, демонструючи ту саму посмішку, але на свій лад. Дідько б побрав мого чоловіка за те, що він такий вродливий.

— А чим його годувати? — питаю я.

— Мухами, — каже Ніко.

— Ні, — хитаю я головою. — Ні. Цього не буде.

— Не хвилюйся, — відповідає Ніко. — Ці комашки не літають.

— Вони прогулюються, — жартує Ензо.

— Це нічого тобі не вартує, — додає Ніко. — Ми вирощуватимемо для нього їжу вдома.

— Ні. Ні, ні, ні.

Ензо простягає руку під стіл і торкається мого коліна.

— Міллі, ми витягнули дітей зі школи й змусили переїхати сюди. Якщо Ніко хоче богомола…

Маячня. Він теж хоче богомола. Це саме те, що Ензо вважав би крутим.

Я дивлюся на Аду, щоб знайти підтримку, але вона надто зайнята розкладанням купок локшини по тарілці. Вона виклала своє ім’я локшиною. Зазвичай Ада не грається з їжею, тому вона, напевно, дуже схвильована.

— А якщо моя відповідь буде «так», — цікавлюся я, — де ми купимо богомола?

Ензо й Ніко дають один одному п’ять, і це було б дуже мило, якби не мій страх перед комахою, яку вони принесуть у наш дім.

— Ми можемо купити яйце богомола, — пояснює Ніко. Господи, це ж скільки часу вони це обговорювали? Здається, у них є чіткий план дій. — А коли воно дозріє, вилупляться сотні богомолів.

— Сотні…

— Та все буде добре, — швидко каже Ензо. — Вони харчуються один одним, тому зазвичай лише один або два виживає.

— І тоді ми зможемо їх теж освятити, — додає Ніко. — Гаразд, мамо?

Уявляю, як злякалася б Сюзетта Ловелл, якби виявила, що в її чарівному закутку живе богомол, який до того ж розмножується, і ще — ціла колонія мух, що не літають. З усієї ситуації лише це справді підіймає настрій. Гаразд, я думаю, можна їм дозволити. Та клянуся всім святим, якщо в моєму прекрасному новому будинку з’являться мухи, Ніко доведеться з’їхати.