Служниця спостерігає

Роздiл перший

ЗА ТРИ МIСЯЦI ДО ЦЬОГО

МIЛЛI

Мені подобається цей дім.

У ньому прекрасне все: величезне переднє подвір’я, ще більше заднє (навіть попри те, що обидва вкриті листям), настільки велика вітальня, що її можна обставити відразу декількома елементами меблів, а не єдиним маленьким диваном і телевізором, панорамні вікна з видом на район, про який, як я нещодавно прочитала в журналі як про один із найкращих для сімейного життя.

І понад усе мені подобається те, що це був мій дім. Будинок 14 на Локуст-стріт увесь належить мені. Ну гаразд, через тридцять років іпотеки це все буде моїм. Я постійно думаю про те, як мені пощастило, коли проводжу пальцями по стіні нашої нової вітальні та нахиляю обличчя ближче, щоб помилуватися ще свіжими шпалерами з квітковим візерунком.

— Мама знову розціловує будинок! — верещить голос за моєю спиною.

Я відсахнулася від стіни. Але ж мій дев’ятирічний син заскочив мене не з коханцем. Мені не соромно, що я закохана в цей будинок. Хочеться вибратися на дах і кричати про це на весь світ. (У нас чудовий дах. Я люблю цей будинок.)

— Хіба ти зараз не маєш розпаковувати речі? — кажу я.

Коробки з речами та меблями Ніко вже занесли в його кімнату, тож він мав би все розпаковувати, але натомість раз по раз кидає бейсбольний м’яч об мою стіну — об мою прекрасну стіну, обклеєну шпалерами з квітами, — а потім ловить його. Ми живемо в цьому будинку всього п’ять хвилин, а він вже задумав зруйнувати його. Це можна прочитати в його темно-карих очах.

Я все одно люблю свого сина понад усе на світі. Умовно кажучи, якби мені довелося вибирати між життям Ніко й цим будинком, звісно, що я б вибрала Ніко. Без вагань.

Я просто кажу, що у випадку, коли він щось зіпсує в цьому будинку, то буде сидіти під домашнім арештом, аж поки не досягне того віку, коли в нього виросте щетина.

— Я розпакую все завтра, — каже Ніко. Його життєве кредо, здається, полягає в тому, що все можна зробити завтра.

— Може, зараз? — пропоную я.

Ніко підкидає м’яч у повітря, ледь не зачепивши стелю. Якби в цьому будинку стояло щось цінне, у мене б уже стався серцевий напад.

— Пізніше, — наполягає він.

Що означає — ніколи.

Я зазираю на сходи будинку. Так, у нас є сходи! Справжнісінькі. Ну так, при кожному русі вони скриплять, і, якщо триматися за бильця не дуже міцно, то є ризик звалитися разом зі сходами. Але в нас вони є. І ці сходи ведуть на другий поверх будинку.

Можна сказати, що я занадто довго жила в Нью-Йорку. У мене були сумніви, чи повертатися на Лонг-Айленд після всіх подій у минулому, коли я востаннє була тут, але вже збігло майже два десятиліття — тому це далеке минуле.

— Адо? — кличу я зі сходів. — Адо, можеш прийти сюди?

За декілька хвилин моя одинадцятирічна донька визирає зі сходів, і я бачу її густе, хвилясте чорне волосся і страшенно темні очі, що дивляться на мене. У неї такий самий колір очей, як і в Ніко. Вони дісталися їм від батька. На відміну від свого брата, Ада, вочевидь, почала розпаковувати свої речі, щойно ми приїхали. Вона відмінниця — дівчина, яка виконує своє домашнє завдання ще за тиждень до того, як його призначили.

— Адо, — кажу я. — Ти вже розпакувала речі?

— Майже.

Нічого дивного.

— Ти не проти допомогти Ніко з тим же?

— Звісно. Ніко, ходи. — Ада киває без вагань.

Ніко одразу зрозумів, що це можливість перекинути трохи роботи на сестру.

— Гаразд! — весело погоджується він.

Ніко нарешті перестає доводити мене своїм бейсбольним м’ячем і підіймається нагору, перестрибуючи через сходинку, щоб разом з Адою зайти до своєї кімнати. Я кажу їй, щоб вона не робила всієї роботи за нього, але на це дарма сподіватися. Зараз мені потрібно розпакувати близько шістдесяти власних коробок. Якщо це вдасться зробити, я буду щаслива.

Нам поталанило із цим будинком. Ми програли шість аукціонів купівлі будинку в районах, які навіть близько не стояли поряд із цим. Я не думала, що в нас взагалі був хоча б мізерний шанс на те, щоб придбати цей чудернацький старий фермерський будинок у місті поруч із такими хорошими державними школами. Я ледь не плакала від щастя, коли наш рієлтор зателефонував мені, щоб повідомити, що будинок залишається за нами. На десять відсотків дешевше, ніж ми хотіли!

Мабуть, у світі вирішили, що ми заслуговуємо на удачу.

Крізь вікно я дивлюся на вантажівку, припарковану на вулиці біля будинку. Ми живемо в глухому провулку по сусідству з двома іншими будинками, і через дорогу я бачу силует людини, яка стоїть у вікні. Гадаю, це мій новий сусід. Сподіваюся, там привітні люди.

З вантажівки лунає гуркіт, і я відчиняю вхідні двері, щоб дізнатися, що відбувається. Я вибігаю на вулицю саме тоді, коли мій чоловік виходить із вантажівки з одним своїм приятелем, який погодився допомогти нам із переїздом. Я хотіла викликати вантажників, але чоловік запевнив мене, що вони удвох впораються самотужки. Мушу визнати, що нам справді потрібно економити кожну копійку, щоб сплачувати іпотеку. Навіть зі знижкою в десять відсотків, будинок нашої мрії коштував чималих грошей.

Мій чоловік тримає одну половину дивана, а його футболка прилипла до тіла від поту. Я хвилююся, бо йому вже за сорок, і мені не хочеться, щоб він травмував спину. Він знає про мої переживання, ще відколи ми почали говорити про переїзд, однак поводився так, ніби це найбезглуздіше, що він коли-небудь чув, хоча в мене постійно болить спина. І це не від дивана. А від того, що я чхаю.

— Ензо, будь обережним, прошу тебе, — кажу я.

Він дивиться на мене, і я млію від його посмішки. Це нормально? В усіх жінок, які перебувають у шлюбі понад одинадцять років, теж іноді від вигляду свого чоловіка завмирає серце?

Ні? Лише в мене?

Я маю на увазі, це відбувається не щоразу, як я його бачу. Але, чорт забирай, він все одно зводить мене з розуму. І не важливо, що з кожним роком він, здається, стає дедалі сексуальнішим. (А я просто стаю на рік старшою.)

— Я дуже обережний, — наполягає він. — Зрештою, ти про цей диван? Та він же легесенький! Як пір’їнка.

Хлопець, що сидить на іншому кінці дивана, закочує очі. Але мушу визнати, що це не найкращий диван. Ми придбали його в IKEA, і він значно кращий за попередній, який ми підібрали з вулиці. Ензо дотримувався теорії, що всі найкращі меблі з’являються на узбіччі вулиці біля нашого помешкання.

Відтоді ми трохи виросли. Я сподіваюся на це.

Коли Ензо зі своїм другом заносять диван у наш новий будинок, я знову підіймаю очі, щоб поглянути на дім навпроти. Будинок 13 на Локуст-стріт. Звідти й досі хтось спостерігає за мною з вікна. Усередині будинку темно, тому я мало що можу розгледіти, але той силует усе ще стоїть у вікні.

Хтось стежить за нами.

Але це не дивно. Люди в тому будинку — наші новоспечені сусіди, і я впевнена, що їх зацікавило, хто ми такі. Щоразу, коли мені на очі потрапляла вантажівка, яка під’їжджала до нашого будинку, я завжди визирала у вікно, щоб подивитися, хто переїжджає по сусідству, а Ензо сміявся й казав, щоб я не розглядала, а пішла познайомитися.

У цьому ми різні.

Ну, це не єдина відмінність.

Аби змінити свою звичку й бути більш привітною, як мій чоловік, я змахую рукою, щоб привітатися із силуетом і заразом познайомитися з новим сусідом із будинку 13 на Локуст-стріт.

От тільки людина у вікні не махає мені у відповідь. Натомість раптом закриваються жалюзі, і силует зникає.

Ласкаво просимо в новий район.