Служниця спостерігає

Роздiл п’ятдесят другий

Після того, як усі полягали спати, я вирішую з ліхтариком пробратися на подвір’я Ловеллів.

Чекаю, щоб заснули діти. Ензо, здається, вже теж спить. Не знаю, як після сьогоднішніх подій йому вдалося заснути. Дивлюся на Ензо на його половині ліжка: він тихенько хропе із заплющеними очима.

Навіть особливо не збираюся, оскільки просто йду на сусідський двір. Одягаю піжамні штани та взуваю пантофлі. Цього має бути достатньо.

Фасад 12-го будинку на Локуст-стріт огороджений поліцейською стрічкою. Всередині темно — Сюзетта, вочевидь, знайшла інше місце для проживання, яке не заплямоване кров’ю її чоловіка. Навколо її помешкання крутилася жменька журналістів, але ми з Ензо не виходили, тому їм врешті-решт стало нудно, і вони пішли геть. Я зателефонувала на роботу й попросила кілька вихідних. Там із розумінням до цього поставилися.

Ензо стверджує, що тут можна припаркуватися, навіть не заїжджаючи на переднє подвір’я будинку. Мені хочеться йому вірити, а якщо ні, то він єдиний можливий вбивця Джонатана Ловелла. А мені так хочеться вірити, що він не робив цього.

Порівняно з нашим, у Ловеллів — величезний задній двір. Здавалося б, якби наш будинок дійсно колись слугував хлівом, то в нас мало б бути величезне подвір’я, але в порівняні із сусідським — воно просто мізерне. Завдяки моєму чоловіку тут гарно покошена трава, а по периметру подвір’я висаджені та підстрижені в різні форми кущі. Ензо також відмежував ділянку, на якій Сюзетта, припускаю, хотіла виростити сад.

Усе саме так, як він і казав.

Я освітлюю ліхтариком кожен закуток подвір’я. Перед тим, як прийти, перевірила все на карті, але вона виявилася не зовсім правдивою. Багато речей, які можна побачити наживо, не відображені на карті, навіть віртуальній. Тож я прийшла сюди, щоб побачити все на власні очі.

Я направляю промінь ліхтарика на кущі. Ензо так гарно над ними попрацював. Кожен кущ ідеальної форми, без жодного зайвого листочка чи гілочки. Він молодець. Навіть без допомоги Сюзетти він зміг би побудувати тут свій бізнес. Вона йому не потрібна.

А якщо детектив каже правду? Що, коли Сюзетта з Ензо все це запланували, щоб убити Джонатана й розділити виплату за страховим полісом?

Ні. Навіть не уявляю, як мій чоловік на таке погоджується. Ензо може порушити закон, але він не вбиватиме за гроші. Та мені й важко віриться, що він міг ламати людям пальці.

Ензо так хвилювався, як ми будемо виплачувати іпотеку.

Визнаю, виплати занадто високі. Ми так сильно хотіли цей будинок, що важко було прийняти, що він нам трохи не по кишені. Ензо дуже хотів забезпечити свою сім’ю гарною оселею в чудовому районі.

Та ні. Він не вбив би когось заради цього. Не вірю.

Не можу в це повірити.

Коли я добираюся до протилежного краю подвір’я, то чую якийсь звук. Шелест листя. Я переводжу ліхтарик у напрямку звуку. Деякі гілки ворушаться самі собою. Рухаються та вигинаються тіні.

Мені спадає на думку, якщо вбивця заходив із заднього двору, щоб вбити Джонатана, то й досі знає, як це зробити. А тут я, у піжамі та пухнастих пантофлях, блукаю подвір’ям. Зі зброї в мене лише кулаки, щоб хоч якось себе захистити.

На секунду уявляю, як завтра вранці Ензо заходить на сусіднє подвір’я і бачить мене з перерізаним горлом у калюжі крові.

— Агов? — шепочу я, спрямовуючи ліхтарик на листя, що ворушиться.

Думаю про втечу. З нашим подвір’ям мене розділяє відстань витягнутої руки. Зрештою, Ніко ж вдалося бейсбольним м’ячем розбити тут вікно. Якщо я вимкну ліхтарик, хто б це не був, він мене не побачить.

Ну, хіба що він і собі прихопив ліхтарик.

Поки вирішую, що робити далі, моє серце починає битися швидше. Завмерши на місці, розумію, що вже занадто пізно.

Зловмисник уже тут.