Служниця спостерігає

Роздiл сорок сьомий

Не можу сказати, що здивувалася, але перше, що зробили поліцейські, коли ми прибули до відділка, це розвели мене з Ензо по різних кімнатах.

Зрозуміло, для чого вони це зробили, адже не хочуть, щоб ми об’єднали свої версії. Це логічно, але водночас я починаю панікувати. Те, що вони задумали нас розділити, наштовхує на думку, що це вже непростий допит сусідів жертви. Вони підозрюють нас.

Я сиджу в одній з кімнат для допитів і верчуся на незручному пластиковому стільці. Уявляю, як зараз мій чоловік теж сидить у схожій кімнаті. Цікаво, про що він думає. Після ранішнього телефонного дзвінка він майже зі мною не розмовляв. Я не сказала йому, що таки поділилася з Рамірезом тим, що Ензо повернувся додому із закривавленими руками.

Ще один момент, який наштовхує на думку, що ми в біді, це те, що детектив Віллард сам прийшов на допит. Він не підсилав до нас своїх посіпак. Віллард сам хоче поговорити зі мною. Особисто.

Кепські справи.

— Пані Аккарді. — Він умощується на стільці навпроти мене. Я бачу мішки під його очима, але через освітлення вони скидаються на синці. — Дякую, за ваш візит.

— Звісно. — Я намагаюся говорити якомога байдужіше й вдаю, що мені геть не страшно від того, що мене та мого чоловіка підозрюють у вбивстві. — Ми самі хочемо дізнатися, у кого піднялася рука зробити таке з Джонатаном. Це просто жахливо. Він був дуже хорошою людиною.

— Не хвилюйтеся, — каже Віллард. — Ми неодмінно знайдемо вбивцю.

Чому його слова видаються мені погрозою?

— Ви думаєте, це я? — запитую.

— Ні, — без вагань відповідає слідчий. Попри все, мені стає спокійніше.

— За тридцять хвилин до того, як виявити тіло, ви ще були на роботі. Пані Арчер бачила машину біля вашого будинку. Вона повідомила, що ви були в будинку Ловеллів всього кілька хвилин. І це вже після її дзвінка в 911 через побоювання, що в будинку відбувається щось погане. Тому ні, ми не підозрюємо вас, — додає він. — Я розумію, чому ви хвилюєтеся, адже ваше… минуле.

Те, що він знає про моє кримінальне минуле, взагалі мене не здивувало. Якби мені зустрівся поліцейський, що не знає цього, я б узагалі почала його зневажати. Однак, кожна згадка про це для мене немов плювок у душу.

— Ага, — напружено відповідаю я.

— Пані Аккарді, — каже слідчий, — чи відомо вам щось про стосунки вашого чоловіка з пані Ловелл?

— Безперечно, Ловелли — наші сусіди. — Я стенаю плечем, намагаючись приховати свою знервованість. — Мій чоловік допомагає Сюзетті на задньому дворі, а вона своєю чергою мала рекомендувати всім його послуги. Вони подружилися.

— Ви коли-небудь помічали, що між ними було щось більше?

— Ні. Ніколи.

Він хитро посміхається.

— Взагалі? Жодного разу? Навіть коли він постійно бував у вашої сусідки? Тобто, Сюзетта Ловелл — доволі симпатична жінка.

Зціплюю зуби.

— Повторююсь. Ніколи.

— Зрозумів.

Цей слідчий не спіймає мене на гачок. Я занадто розумна для цього. У мене вже є досвід.

— Пані Аккарді, — каже він. — Ви знали, що нещодавно ваш чоловік придбав пістолет?

Я роззявляю рота.

— П… пістолет?

— Все правильно. — Він дивиться на мою реакцію. — Ваш чоловік зняв тисячу доларів із вашого спільного банківського рахунку. А тоді за частину цих грошей придбав вогнепальну зброю. Нелегально. Але ми все довідалися через свої зв’язки.

— Я…

Серце вистрибує з грудей. Важко віриться, що це таки правда, та зниклі гроші з нашого рахунку заперечувати не можна. Ензо запевняв мене, що вони потрібні йому на нову техніку. Але якби це було правдою, чому він не розказав мені, що старе обладнання зламалося?

Однак, з іншого боку, що такого в тому, що він купив пістолет? Звісно, мені це не подобається й, безумовно, цікаво, де він зараз і з якою метою Ензо його придбав. Та Джонатана Ловелла не застрелили. Його зарізали. Тож немає значення, купив Ензо той пістолет чи ні. Це не знаряддя вбивства.

— І ще, — додає Віллард, — ви знали про те, що ваш чоловік разом зі Сюзеттою Ловелл чотири дні тому зупинилися в мотелі?

От тепер мені важко дихати. Я підозрювала, що коли Ензо розповідав мені про свою нічну поїздку, він не був зі мною відвертим. Та щойно почуте вибиває мене з колії. Я відчайдушно хочу вірити, що слідчий це все вигадує, щоб вивести мене на емоції, але кожне його слово збігається з дійсністю. Відсутність грошей, зникнення Ензо…

Віллард навіть не дожидається моєї відповіді. Він отримав усе, що хотів, прочитавши вираз мого обличчя.

— Пані Аккарді, — продовжує він. — Ви та ваш чоловік… У вас фінансові труднощі, еге ж?

— У нас все гаразд, — захищаючись, кажу я.

— То у вас не виникало неприємної ситуації з виплатою чека?

О Боже, цей слідчий про все знає. Я соваюся на пластиковому стільці й думаю, чи знає він, якого кольору на мені зараз білизна? Це буде не дивно.

— Це була помилка, — кажу я.

— Чи знаєте ви, — говорить слідчий, — що Джонатан Ловелл застрахував своє життя на велику суму грошей, а Сюзетта Ловелл є єдиним бенефіціаром?

Я знову намагаюся стримати свої емоції.

— Ні, не знала. Та не розумію, до чого тут я чи мій чоловік.

Він підіймає брову.

— Не розумієте?

Я роблю глибокий вдих, згадуючи слова Раміреза, що робити, коли вони почнуть ставити дивні запитання. Можливо, мене вони й не підозрюють, але я, бляха, впевнена, що мого чоловіка — так.

— Пане Віллард, — кажу. — Я відмовляюся говорити без адвоката.