Служниця спостерігає

Роздiл двадцять четвертий

Наступного дня я приходжу додому, а весь будинок пахне клеєм. Запах не дуже приємний.

— Ензо, — гукаю я.

Я впевнена, що він удома. Знову ж таки, я бачила його вантажівку, припарковану біля будинку. Але, можливо, він знову пішов до Сюзетти. Або сховався в якомусь проході за стіною, де я його ніколи не знайду. Після вчорашнього я вже не знаю, чого очікувати.

— Я тут! — дивом відповідає він.

Я йду на його голос збоку сходового майданчика. І ось він там, наносить клей під сходами. Він стоїть черевиками на брезенті, а на підлозі, здається, розкладені шпалери.

— Я дзвонив the Realtor, — розповідає він мені. — Щоб дізнатися, де попередні власники купували шпалери, і взяв нам рулон.

— Навіщо?

Він опускає пензлик, повертаючись до мене.

— Ти ж казала, що хочеш заклеїти кімнату. І я роблю це.

Я вражена. Мені здавалося, що ми ще п’ять чи шість разів посперечаємося через цю кімнату, перш ніж він таки погодиться затулити її. А Ензо, з незрозумілих причин, сам це робить. Мені навіть не довелося сваритися.

— Вибач, що сперечався з тобою вчора, — ніжно каже він. — Розумію, що ти відчуваєш. І насправді… — Він дивиться на тріщину в стіні, яка є єдиним підтвердженням того, що тут колись були двері. Навіть петлі стоять зсередини. — Вона теж непокоїть мене.

Його слова пробирають мене до мурах. Ця кімната така тісна й задушлива. Не уявляю, як це: бути замкненою в ній. Ну, взагалі-то я можу собі це уявити. У цьому й проблема.

Він тягнеться чистою від клею рукою до мене.

— Тепер краще?

Я беру його за руку й кажу: «так», але тут мене охоплює жахливий страх. Ми не заглядали в цю кімнату з учорашнього дня. Що, як діти знову зайдуть всередину? Що, як ми зачинимо кімнату й вони опиняться в пастці? Адже там така хороша шумоізоляція.

— Можеш відчинити ці двері? — запитую я його.

Він хмуриться.

— Але… я вже замазав тут усе клеєм.

Він має рацію. Двері повністю в клею, і через це їх дуже важко відчинити. Та мене не покидає думка про те, що там хтось може перебувати, як у пастці. І наступного разу, коли я почую скрегіт, це буде людина, якій захочеться вибратися звідти.

— Міллі?

Я ковтаю клубок у горлі.

— Просто… я хвилююся, що…

— Діти нагорі, — м’яко каже він. — Перш ніж почати, я питав їх, чи не хочуть вони допомогти, — додає він. — Вони не захотіли.

Добре, це вже смішно. Немає причин виламувати ці двері й влаштовувати тут справжній безлад тільки тому, що в мене параноя.

— Я можу тобі допомогти.

Він дивиться на мене.

— Я дуже втішений.

Тож ми починаємо наклеювати шпалери на приховані двері. Не можу заспокоїтися, доки ми не заклеїмо їх повністю. Та навіть якщо так, мене не покидає відчуття, що ця таємна кімната ще переслідуватиме мене.

Роздiл двадцять п’ятий

Коли мені телефонують зі школи, я сиджу на своєму робочому місці.

Немає нічого страшнішого, ніж дзвінок зі школи, де вчиться твоя дитина. Звідти явно телефонують о першій годині дня не для того, щоб повідомити хороші новини. Директорка не турбуватиме мене на роботі, щоб повідомити, що моя дитина перемогла в конкурсі з правопису.

Звідти телефонують, лише коли трапилося щось погане. Як два роки тому, коли Ніко впав зі скандинавського дитячого тренажеру й зламав руку. Тоді вони телефонували мені о першій годині дня.

На телефоні в мене висить стурбований родич, дзвінок якого не можу так просто скинути, тому я просто втупилася в екран мобільного телефону. Моя паніка зростає. Щойно я натискаю «прийняти виклик», він переходить на голосову пошту. Я слухаю повідомлення:

— Пані Аккарді, це Маргарет Коркум, директорка 141-ї початкової школи Фроста. Будь ласка, передзвоніть мені за номером…

Голос директорки сухий та непривітний. Вона точно телефонує не для того, щоб повідомити про перемогу в конкурсі з правопису. Я швидко набираю номер, який вона мені залишила. У мене тремтять руки.

— Маргарет Коркум, — каже голос по той бік слухавки.

— Алло? — кажу я в телефон. — Це Міллі Аккарді… Ви телефонували мені…

— Так. Дякую, що зателефонували, пані Аккарді, — каже вона тим самим жорстким тоном, що й у голосовому повідомленні. — Я директорка школи. Здається, ми з вами бачилися, коли ви перед вступом своїх дітей оглядали школу.

— Так-так. — Я майже не пам’ятаю директорку Коркум — приємну жінку середнього віку з короткою стрижкою сивого волосся. — Усе гаразд?.. Нічого не трапилося?

— Я щодо вашого сина Ніколаса. — Вона відкашлюється. — З ним усе гаразд, але я прошу вас негайно приїхати до школи.

Я міцніше стискаю телефон. Мої пальці все ще тремтять.

— Що сталося?

Вона вагається.

— Вам краще приїхати сюди для особистої розмови. Ваш чоловік теж скоро буде.

Вони вже й Ензо подзвонили? Боже, це точно не віщує нічого доброго.

Я дивлюся на годинник. За двадцять хвилин у мене призначена зустріч із родичами пацієнта, та моя сім’я важливіша. Я попрошу когось підмінити мене.

— Уже виїжджаю, — кажу я їй.