Служниця спостерігає

Роздiл вiсiмнадцятий

Зараз шоста ранку, і хтось пробирається в наш дім.

Цього разу це не скрегіт, який я чула й хотіла дослідити. Я переконувала себе, що цей скрегіт через гілку, яка шкребеться об одне з вікон на першому поверсі, але зараз це зовсім інший звук. Дуже гучно. Кроки. Хтось грюкає дверима. Від цього я підіймаюся на ліжку, хоча мій чоловік все ще тихо хропе собі під ніс поруч зі мною. Це ж безпечний район. Тут не мало б такого відбуватися.

Після гучного удару знизу я підхоплююся на ноги. У наш дім хтось вламується? Якщо так, то що нам робити? У нас немає зброї. Ензо колись мав пістолет, але після народження Ади він його позбувся, бо хвилювався, що вона знайде й нашкодить собі.

Мені просто треба зателефонувати в службу «911» і сподіватися, що допомога прибуде швидко.

Ензо міцно спить поруч зі мною, навіть не підозрюючи про вторгнення в наш дім. Минулої ночі він ліг спати так пізно, що я навіть не встигла запитати його, що він робив із Сюзеттою на її подвір’ї. Та це останнє, про що я зараз думаю.

Я наполегливо трясу чоловіка, щоб той прокинувся.

— Ензо, — шепочу я. — Хтось увірвався в будинок. Я викликаю поліцію.

— Che? — Він протирає очі. Зранку його акцент проявляється сильніше. — Увірвався?

— Ти що, не чуєш?

На секунду він прислухується, а мені майже хочеться кричати.

— Це Марта? Хіба ні?

— Марта? Як Марта опинилася в нашому будинку о шостій ранку? Як вона зайшла?

— Я дав їй ключі.

Я з жахом дивлюся на нього.

— Ти дав їй ключі від нашого дому? Навіщо?

— Навіщо? Та щоб вона не розбудила тебе, коли прийде прибирати! — стогне він і відкидається на подушку. — Міллі, лягай спати!

І ось я чую звук пилососа десь із глибини будинку. Гаразд, мабуть, він має рацію. Грабіжникам не притаманно витрачати час на прибирання у вітальні, тож, це, мабуть, Марта.

Та навіть тепер, коли я знаю, що наш дім у безпеці, не можу заснути. Моє серце й досі калатає в грудях. Тому я зводжуся на ноги і йду в душ. Можна починати свій день, тим паче, що Ніко зазвичай потрібно довго вмовляти, щоб він прокинувся.

Через пів години я спускаюся сходами, щойно з душу й вже одягнена. Беру з кухні черговий банан, щоб не заважати Марті. Вона дуже старанно прибирає на кухні.

Тільки на кухні її немає.

Вона стоїть в кутку біля робочого столу у вітальні. Але не прибирає. Вона заглядає в одну з шухляд. Я спостерігаю за нею, і єдина моя думка — «Що вона, в біса, робить?». Коли я допомагала людям прибирати, то ніколи не рилася в шухлядах.

— Марто? — зрештою озиваюся я.

Вона підіймає голову. Може, я не дуже добре знаю Марту — вона рідко розмовляє зі мною без нагальної потреби, — але впізнаю винуватий вираз на її обличчі. Треба віддати їй належне. Вона вміло оговтується.

— Мені потрібно було залишити вам записку, тому я шукала ручку й папір, — каже вона мені. — У вас закінчується мийний засіб з аерозолем.

Справді? Це може бути правдою. Напевно.

Та я можу заприсягтися, що вона шукала явно не ручку й папір.

Марта повертається на кухню. Не можу повірити, що застала її на гарячому, коли вона рилася в наших шухлядах. За це її варто звільнити. Звісно, Сюзетта дуже рекомендувала її, але не можу сказати, що Сюзетта з тих людей, яким я довіряю. Щось у Марті мені не подобається. Я була б не проти її позбутися.

Не знаю, що мені робити. Як взагалі когось звільняти? Я маю на увазі, що в мене вже був такий досвід, коли звільняли мене, тому теорію я знаю. Та моє серце калатає лише від думки про це. У мене точно зашкалює тиск.

Я вмощуюся на диван, щоб обдумати свої наступні дії, але добре, що на мені капці, бо виявляється, що на підлозі перед диваном хтось розбив скло. І тут я усвідомлюю, що ваза, яка зазвичай стоїть на журнальному столику, перекинута. По всій підлозі розкидана купа лілій та безліч уламків скла.

От тепер я розгнівалась. І в мене з’явилася ще одна причина звільнити Марту.

Я йду на кухню, обходячи скло, яке, здається, на кожному кроці. Дивно, що до мене нагору не долинув дзенькіт скла. Я чую лише знайомі звуки прибирання. На кухні Марта бризкає на стіл засобом із практично повної пляшки.

— Марто, — кажу я, — ви могли б мене попередити про розбите скло на підлозі.

Вона навіть не відірвала погляду від стільниці.

— Яке скло?

— Ви перекинули вазу, що стояла на журнальному столику, — напружено кажу я. — Вона розбилася, і все в уламках скла.

Марта нарешті відкладає губку. Вона дивиться на мене своїми тьмяними сірими очима.

— Я не розбивала жодних ваз. І навіть ще не дійшла з прибиранням до вітальні.

Справді? Спочатку вона рилася в моїх шухлядах. Хоче все ясно, як білий день, вона вдає, що не розбила вази. Не можу повірити, що Сюзетта порекомендувала цю жінку.

— Марто, — різко кажу я. — Якщо ви вже таки щось розбили, то майте совість визнати це. Я не вимагаю у вас гроші за вазу. Але тоді мені доведеться вас звільнити.

Вона кліпає.

— Я нічого не розбивала, — твердо каже вона. — Та навіть якби я це зробила, то зізналася б.

— Тоді хто це зробив? — відбиваюся я. — Вона сама скотилася й розбилася?

Неймовірно. Коли я прибирала в людей, теж бувало розбивала склянки та вази. Але завжди зізнавалася в цьому. Очевидно, що це зробила я, тож який сенс брехати? Та Марта вперто не бажає зізнаватися.

— Жіночки, що тут відбувається? Що за крики?

Ензо стоїть біля входу на кухню. Мабуть, я була дуже голосною. Не думаю, що кричала, але відчуваю, як у скронях пульсує жилка, як іноді буває, коли я підвищую голос.

Марта складає руки на міцні стегна, по обидва боки свого білосніжного фартуха.

— Пане Аккарді, скажіть, будь ласка, вашій дружині, що я не розбивала вазу у вашій вітальні.

Ого. Вона накручує мого чоловіка проти мене? Стає чимраз цікавіше й цікавіше.

— Я побачила розбиту вазу, коли вранці спустилася сюди. Чиїх рук це ще справа?

Ензо пирхає:

— Дуже схоже на стиль Ніко.

Звісно, Ніко частенько щось ламає. Однак, коли це стається, він завжди мені про це розповідає. Йому зовсім не властиво розбити вазу й просто залишити уламки скла. Я дуже добре його знаю. Це точно не він.

— Це не Ніко, — наполягаю я. — До того ж він ще спить.

Ензо дивиться на годинник.

— Ну, здається, йому вже час прокидатися.

Не встигаю я його зупинити, як Ензо підходить до підніжжя сходів і починає гукати Ніко. За хвилину він спускається сюди із сонними очима та скуйовдженим волоссям.

— Що таке? — бурмоче Ніко, досі протираючи очі. — Чому мене розбудили?

— Ніко? — суворо каже Ензо. — Це ти розбив вазу у вітальні?

Поки ми всі троє дивимося на Ніко, у будинку зависає мертва тиша.

— Ой, — каже він. — Так.

Я здивовано витріщаюся на нього.

— Невже? Чому ти нічого не розказав? Я могла поранити ногу через це скло.

Він стенає плечима.

— Ти спала. А посеред ночі мені захотілося їсти, тоді я спустився на перший поверх, щоб щось перекусити. Наштовхнувся на стіл, і вона упала.

Клас. Я знала, що він зголодніє, адже напередодні не доїв своєї вечері. Також мене непокоїть те, що я не прокинулася, коли розбилося скло. Що ще я могла проспати?

— Ти міг прибрати за собою, — вказую я.

— Ти казала не чіпати уламків скла.

Це так. Але все ж. Я сподівалася, що Ніко відповідальніший, а особливо після виправних хатніх робіт у Ловеллів.

— Марто, — каже Ензо. — Вибачте, що ми думали на вас. Виявилося, що ми помилялися.

А він великодушний. Це я звинуватила її в тому, що вона розбила вазу. На свій захист скажу, що мені справді здалося, що це вона її розбила. Та я знаю це відчуття несправедливого звинувачення. Мені дуже прикро, що я так обійшлася з Мартою. Мене ж купу разів звинувачували без жодних вибачень. Якось жінка, в якої я прибирала, сказала, що це я вкрала її каблучку, яку вона залишила у ванній кімнаті. Пізніше того ж дня вона знайшла її під унітазом, але навіть не перепросила. Я не хочу бути на місці цієї жінки.

— Мені дуже шкода. Вибачте, — звертаюся я до Марти. — Я просто… Я дійшла поспішних висновків і помилилася. Сподіваюся, ви приймете мої вибачення.

Марта нічого не відповідає.

— Ми приберемо розбиту вазу, — додає Ензо. — Звісно ж.

Вона дивиться просто на мене.

— Мені не подобається, коли мене виставляють злочинницею.

Я переводжу подих. Чому вона так подивилася на мене на слові «злочинниця»? Я ж не придумала цього собі?

Хіба Марта може знати про моє минуле? Вона знає, що я сиділа у в’язниці? Боже, вона що, все розповіла Сюзетті? Це немислимо. Сюзетта неймовірно б раділа після подібних новин.

Та вона точно не могла цього дізнатися. Тепер у мене інше прізвище, і не думаю, що в неї є номер мого соціального страхування, щоб перевірити. У мене просто параноя.

— Вибачте за те, що ми виставили вас злодійкою, — каже Ензо, не звертаючи уваги на її суворий тон. — Ви вибачаєте нам?

Нарешті вона киває. І не сказавши ні слова, повертається на кухню та знову береться за прибирання.

— Гайда, — каже мені Ензо. — Нам треба все прибрати, доки діти не спустилися. Всюди уламки скла.

Мене розлютив той факт, що хоча в нас тепер є покоївка, я маю витрачати свій ранок, щоб прибрати розбите скло. Звісно, всі ці роки я робила це. Іронія полягає в тому, що якби не мої звинувачення, Марта, ймовірно, прибрала б скло замість мене.

Отже, вази вона не розбивала. Це добре. Та я не могла собі забути виразу її обличчя, коли вона сказала слово «злочинниця». Вона точно нишпорила в шухляді того столу. Я це бачила на власні очі. І я не зовсім вірю її виправданням.

Чому Марта рилася в шухлядах? Що вона там хотіла знайти? Вона копирсалася в моєму минулому?

Я не довіряю цій жінці, яку нам порекомендувала Сюзетта.