Служниця спостерігає

Роздiл шiстдесят сьомий

Принаймні в мене в школі все добре.

Я завжди гарно вчилася. У минулій школі була відмінницею та отримувала «відмінно». Це майже те саме, що й «відмінно з відзнакою». Просто в моїй минулій школі була дуже дивна система оцінювання, щоб діти не засмучувалися, коли не отримували «відмінно з відзнакою». «Відмінно» означає, що ти перевершив усі очікування, і це найкраща оцінка, яку ти можеш отримати. З усіх предметів у мене були найвищі бали. Але лише з фізкультури — «задовільно». Це означає, що ти просто виправдав очікування.

Пані Ратнер задає набагато більше домашнього завдання, ніж пані Маркус, але я і не проти. У майбутньому хочу стати педіатром, тож мене чекає набагато більше роботи. Добре, що я люблю виконувати домашні завдання.

Коли уже зробила половину задач із математики, мені захотілося пити, і я спускаюся вниз по склянку води. Але на сходах помічаю, як Ніко розчиняється в стіні.

Так, ви мене правильно зрозуміли.

Не впевнена, але, мабуть, у нашій стіні є потаємні двері. Ніко відчинив їх, і, схоже, ось-ось зайде всередину. Перш ніж він зачинає двері, я гукаю:

— Агов!

Він різко підіймає очі. Здається, Ніко не дуже радий мене бачити.

— Ой. Це ти.

Я поспішаючи долаю решту сходів, щоб роздивитися ближче.

— Що це таке?

Двері трохи прочинені, тож я можу побачити, що там всередині. Це тісна кімната розміром з одну із наших ванних кімнат, а може, і трохи більша. У ній лише кілька коміксів. А ще там темно. Зі стелі звисає лише одна лампочка.

— Не кажи нікому, Адо, — просить Ніко. — Це мій таємний клуб.

Таємний клуб? Серйозно?

— Тут, здається, трохи небезпечно.

— Ой! — вигукує він. — Ти як Мама!

Він хоче мене цим образити, але, мабуть, порівняння з єдиною нормальною і розсудливою людиною в цій родині — важко сприйняти за приниження. Та мені неприємно, що він сердиться на мене.

— Можна зайти всередину? — запитую я.

Він кривиться.

— Це мій клуб, Адо. Дівчатам сюди вхід заборонений.

Впевнена, що я єдиний його друг, бо останнім часом помічаю, як він сам грається на дитячому майданчику в школі. Тож якщо він не хоче гратися з дівчатами, то залишиться наодинці. Йому заборонили спілкуватися зі Спенсером, хоча наші батьки цього ще не знають.

— Будь ласка.

Врешті-решт він киває. Я проходжу за ним у просту маленьку кімнату, і він зачиняє за нами двері. Від цього розходиться жахливий скрегіт, і мені доводиться затуляти вуха.

Всередині кімната здається дуже тісною. Тобто вона й ззовні така, але коли ти всередині, це відчувається ще гірше. Це — як лежати в труні. Або бути похованою живцем. Щось таке.

Тут неприємно. Підлога вкрита шаром бруду, по слідах на якому можна побачити, як часто сюди ходив Ніко. По кутках павутиння, а це означає, що там ще й павуки є. Люди кажуть, що павуки — це корисні істоти, але мені не подобається все, що повзе й моторошно звучить. Та Ніко любить таке, тому не надає великого значення цьому.

Усі мої думки тепер про Брейдена Ланді. Хлопчика, який зник. Уявляю, що він міг опинитися в схожій замкненій кімнаті, посеред маленької купи коміксів.

— Ти справді хочеш тут гратися? — запитую я. — Тут дуже тісно…

— Так, мені все подобається, — вперто каже Ніко. — Якщо тобі ні, то можеш іти звідси.

Мені справді тут не подобається. І я прагну піти. Та вже надто давно не розмовляла з братом, і не хочеться, щоб він сприйняв мене за боягузку, з якою навіть не можна погратися.

— Ні, — відповідаю я. — Я хочу залишитися.

Дивлюся на двері, сподіваючись, що вони відчиняться, коли нам буде потрібно. А якщо ні? Як ми вийдемо? Мама з Татом зрозуміють, що ми тут? Раптом у мене волосся стає дибки і я відчуваю, як проступає піт, та все одно вмощуюся на підлогу біля Ніко. Ми тут не залишимося. Незважаючи ні на що, Тато знайде спосіб витягнути нас.

— Пам’ятаєш, як ти хотів разом заночувати? — кажу я Ніко.

— Ага…

— Зробімо це цих у вихідні?

Він хитає головою.

— Ні.

— Чому?

— Не хочу.

Раптом у мене починають сльозитися очі. Не розумію, що відбувається. Чому Ніко такий грубий зі мною? Найгірше те, що він помітив мої сльози й скривився.

— Ти постійно плачеш, — скаржиться він. — Є такі дні, коли ти не плачеш?

Я витираю очі тильним боком долоні.

— Вибач.

— Якщо хочеш плакати, шукай собі інше місце.

Я намагаюся стримати сльози, але це не так просто. Хотілося б сказати собі: «Адо, перестань скиглити» — і щоб це припинилося. Та Ніко дає мені комікси, і мені легшає. Намагаюся сконцентруватися на історії і ні про що інше не думати. Та в мене дуже багато домашніх завдань.

Потім нас знаходять батьки. Вони дуже на нас сердяться, тож ми більше не можемо ходити в наш таємний клуб. Проте я рада, адже він мені зовсім не подобається.