Служниця спостерігає

Роздiл п’ятий

Сьогодні в дітей перший день у новій школі.

Ада одягає заздалегідь заготовлену мною сукню. Вона ніжно-рожевого кольору, з короткими рукавами, і якби її одягнув мій син, він вимастився брудом та жиром, мабуть, ще до того, як покинув цей дім. Та Ада любить цю сукню, тож напевно стежитиме, щоб ніде не забруднитися. А щодо Ніко, то я рада, що він одягнувся хоча б у щось чисте та не порване.

Мені сказали, що зупинка шкільного автобуса розташована навпроти Локуст-стріт, 13, тож я виводжу дітей надвір, ми проходимо повз дім Сюзетти, за адресою Локуст-стріт, 12, до сусідського будинку, з якого, я впевнена, з учорашнього дня спостерігають за нами крізь наші голі вікна. Звісно, нас зустрічають мама з дитиною, та не їх я очікувала тут побачити.

Почну з того, що жінка набагато старша, ніж я собі уявляла. Серед матерів друзів моїх дітей я не назву себе наймолодшою, та на вигляд ця жінка могла зійти за мою матір. Вона кістлява, з кучерявим сивим волоссям і довжелезними, худими, кривими пальцями, схожими на пазурі. І хоча Сюзетта розповіла мені, що її син одноліток Ніко, маленький хлопчик біля неї на вигляд принаймні на два роки молодший. Він такий же змарнілий, як і його мати, та навіть попри теплий весняний ранок на ньому товстий, аж під саме горло шерстяний светр, в якому, здається, має бути вкрай дискомфортно й повинно неймовірно свербіти тіло.

Звісно, можливо, вона не його мати. Можливо, бабуся. На вигляд статус бабусі їй краще пасує. Та мені ніколи б не вистачило духу спитати. Я — не Сюзетта. Це якесь із тих запитань, які явно не варто ставити при першій зустрічі, як-от: «Ви при надії?» (То все та дурнувата сорочка зі складками.)

Коли я наближаюся до них, жінка примружує очі в окулярах у роговій оправі. Привертає увагу її срібний ланцюжок, прикріплений до окулярів. Його носіння завжди в моєму уявленні було притаманним літнім людям, хоча одна з подруг Ади в Бронксі носила такий же, тож, можливо, мода на них повернулася.

— Привіт! — бадьоро кажу я, твердо маючи на меті подружитися з цією жінкою. Зрештою, мені б хотілося хоча б із кимось подружитися в Лонг-Айленді. Ой, я мала на увазі на Лонг-Айленді.

У відповідь жінка винагороджує натягнутою посмішкою, яка більше схожа на гримасу.

— Привіт, — промовляє вона настільки байдужо, що мені раніше не доводилося такого чути.

— Мене звуть Міллі, — кажу я.

Вона витріщається на мене очима, повними порожнечі. Після такої репліки більшість людей би відрекомендувалися у відповідь, та її, вочевидь, у цьому сенсі не просвітили.

— А це Ніко та Ада, — додаю.

Нарешті вона кладе руку на плече маленького хлопчика.

— Це — Спенсер, — каже вона. — А я — Дженіс.

Раптом хлопчик ворухнувся, і я помічаю щось схоже на гачок внизу рюкзака, від нього тягнеться кріплення, за яке тримається жінка. Господи — це повідець. Ця бідолашна дитина на повідці.

— Приємно познайомитися, — кажу я. Чи варто сказати «Яка хороша собачка»? — Я чула, ваш Спенсер у… третьому класі?

Мої слова здаються неймовірними. Хлопчик майже на голову нижчий за Ніко, який середньостатистичного зросту для свого віку. Але Спенсер киває.

— Так, — підтверджує він.

— Круто! — Очі Ніко сяють від щастя. — Моя вчителька пані Клір. А як твоя вчителька називається?

— Як твою вчительку звуть, — виправляє його Дженіс.

Ніко дивиться на неї, кліпаючи своїми темно-карими очима.

— Я ж сказав, у мене — пані Клір, — повільно вимовляє він, ніби вважаючи її дурепою. Я намагаюся стримати сміх.

Перш ніж Дженіс вдається пояснити, що вона намагалася виправити його помилку, Спенсер вигукує:

— Ой, у мене теж! У мене теж пані Клір!

Хлопчики починають захоплено спілкуватися, що не може мене не тішити. Ніко такий комунікабельний, що здатен подружитися з найсором’язливішою дитиною. Я йому заздрю.

Змовницьки посміхаюся до Дженіс.

— Що ж, схоже, Ніко знайшов тут свого першого друга.

— Ага, — ще байдужіше відповідає Дженіс.

— Може, вони якось разом пограються?

— Побачимо. — Вона нахмурюється, а зморшки, що вкривають її обличчя, стають дедалі виразнішими. — Ви зробили своєму сину всі щеплення?

Кожна державна школа вимагає повний перелік усіх необхідних щеплень, і я впевнена, що вона це знає. Але нехай, я заспокою її:

— Так.

— Від грипу теж?

Зараз навіть не епідсезон грипу, але яка різниця.

— Звісно.

— Від цього ніколи не захистишся на сто відсотків, знаєте, — каже Дженіс. — Спенсер дуже вразливий.

Щоправда, хлопчик справді виглядає трохи кволим, із білою, як стіна, шкірою і дрібним тілом, закутаним у величезний, гігантський вовняний светр. Та коли він розмовляє з Ніко, його щоки наливаються рум’янцем.

— Мені б хотілося тісніше з вами познайомитися, оскільки сама тут майже нікого не знаю, — кажу я. — Ми із чоловіком сьогодні вечеряємо із Сюзеттою та Джонатаном.

— Ой. — Дженіс із відразою скривила вуста. — На вашому місці я була б обережною із цією жіночкою. — Вона впевнено дивиться на мене. — А особливо — уважніше приглядала за вашим красенем-чоловіком.

Мені не подобаються її натяки. Так, Сюзетта надзвичайно приваблива, і це правда, що вона дещо занадто загравала. Та я довіряю своєму чоловікові, і він не буде мене зраджувати з жінкою, яка живе по сусідству з нами. Не в захваті я також від того, що Дженіс взагалі дозволила собі висловлюватися про це.

— Сюзетта видається… милою, — ввічливо кажу я, навіть якщо не зовсім вірю своїм же словам.

— Ну, не зовсім.

Не знаю, що на це відповісти, але, на щастя, у цей момент під’їжджає шкільний автобус. Дженіс звільняє свою дитину з повідця (та я впевнена, що в нього вживлений мікрочип із GPS абощо). Ніко ледь встигає помітити моє плаксиве прощання через захоплення своїм новим другом. Він дозволяє мені поцілувати себе в лоб, але витирає поцілунок, лише коли підіймається сходами до автобуса. Ада, своєю чергою, міцно до мене притулюється й так довго тримає в обіймах, що мені хочеться провести її просто до школи.

— Ти зустрінеш купу нових друзів, — шепочу їй на вухо. — Просто залишайся собою.

Ада песимістично дивиться на мене. Не можу повірити, що це вилетіло з моїх вуст. Порадити комусь бути собою — це найгірше, що можна було сказати. Я ненавиділа, коли так казали мені. Та глибшої мудрості, ніж ця, у мене не знайшлося. Якби ж я знала, то, може, мала б більше друзів.

Мені хочеться, щоб Ензо був поруч. Він точно підібрав би влучні слова, щоб Ада посміхнулася. Та в нього була якась робота з упорядкування об’єкта, на яку він пішов рано-вранці, тож залишилась лише я.

— Чекатиму вас удома після обіду! — прокричала їм услід. Сьогодні я відпросилася з роботи на пів дня, щоб їх зустріти. Хоча згодом вони, швидше за все, приїжджатимуть на пів години або годину раніше за мене.

Двері автобуса зачиняються, і він, разом із моїми дітьми, від’їжджає трохи далі. Мене охоплює знайоме почуття тривоги, яке з’являється, коли я відпускаю своїх дітей. Це коли-небудь мине? Коли вони росли всередині мене, усе було набагато простіше. Лише за винятком прееклампсії, яка з’явилася в третьому семестрі під час вагітності з Ніко і стала загрожувати життю. Саме це привело до того, що мені перев’язали маткові труби.

Щойно автобус виїхав із нашого провулка, я помічаю Дженіс, яка витріщається на мене з наляканим виразом обличчя.

— Щось сталося? — якомога ввічливіше запитую я.

— Міллі, — каже вона. — Ви ж не думаєте, що вони самі повернуться додому, правда?

— Ну, так. — Я вказую на наш дім, який просто під самим носом. — Ми ось тут живемо.

— То й що? — випалює вона. — Ми живемо ось там, — Дженіс указує на свій будинок, який буквально за нами, — і, як бачите, я не залишаю Спенсера ні на секунду. Якщо за вашою дитиною полює маніяк, йому буде дуже легко її викрасти.

Після цього вона клацає пальцями перед моїм обличчям, щоб показати всю серйозність загрози.

— Це доволі безпечне місто, — обережно кажу я, не наважуючись відверто сказати цій жінці, що вона ненормальна, бо тримає свого сина, який уже ходить до молодшої школи, на прив’язі.

— Та яка тут безпека, — насміхається вона. — Ви знаєте, що три роки тому просто на вулиці зник восьмирічний хлопчик?

— Тут?

— Ні, за декілька міст звідси.

— Де?

— Я ж кажу вам, що за декілька міст звідси. — Вона подивилася на мене. — Мати на секунду відпустила його руку, і він одразу зник. Немов крізь землю провалився.

— Справді?

— Ага. Батьки робили все можливе, щоб знайти його. Викликали поліцію, ФБР, ЦРУ, Національну гвардію, екстрасенса. Міллі, навіть екстрасенсу не вдалося його знайти.

Я не знаю всіх подробиць цього викрадення, але впевнена, що раніше не чула такого в новинах. Та й сталося це навіть не в наших краях. Оце її «за декілька міст звідси» може означати Каліфорнію. Напевно, статистика про те, що майже всі викрадання дітей здійснюються членами родини, не дуже допоможе. Дженіс, здається, вже все для себе вирішила. Спенсер, найімовірніше, буде прив’язаний до неї років до тридцяти.

— Так чи інакше, їм доведеться самим повертатися додому, — кажу я. — Ми із чоловіком працюємо й не маємо змоги щодня возити їх.

— Ви працюєте? — Вона здивовано дивиться на мене.

— Гм, так.

Дженіс прицмокує язиком.

— Коли помер мій чоловік, він залишив нам гроші, тож я можу більше не працювати.

— Гм, це добре.

— Це страшенно сумно, — продовжує вона, — що ваші діти не мають поруч мами. Вони ніколи не знатимуть заслуженої материнської любові й не будуть впевнені, що мати не покине їх.

— Мої діти знають, що я люблю їх, — роззявляю рота я.

— Та подумайте, скільки всього ви пропускаєте! — виголошує вона. — Вам не сумно від цього?

Фраза «мої діти принаймні не сидять на прив’язі» крутиться в мене на язиці, але якимось дивом я таки стрималася. Мої діти знають, що я їх люблю. Крім цього, мені подобається моя робота, і я допомагаю людям у лікарні. Та навіть якби не працювала, зараз для нас важлива кожна копійка, як із зарплатні Ензо, так і з моєї, поки чоловік намагається налагодити свій бізнес тут.

— Ми справляємося. — Це все, що я можу відповісти.

— Я впевнена, що для них ви витискаєте максимум за той короткий час, що у вас є.

Чомусь мені здається, що з Дженіс ми не подружимося. Коли ми переїхали, я була неймовірно щаслива, але тепер здається, що вибрала закуток з найнепривітнішими сусідами. Одна липне до мого чоловіка, а інша засуджує мене як матір.

Я знову замислююся, чи не був наш переїзд сюди жахливою помилкою.