Служниця спостерігає

Роздiл двадцять сьомий

Повечерявши, я перевіряю Ніко, щоб переконатися, чи з ним усе гаразд. За вечерею він був мовчазним, і замість того, щоб їсти, перекладав їжу по тарілці. Тим часом Ензо поводився так, ніби нічого не сталося. Він дійсно вважає, що нашого сина не потрібно карати.

Коли я заходжу до Ніко, він читає комікс. Одним із нюансів його покарання було те, що ми забрали в нього всі гаджети, але комікси він любить. Ніко сидить у ліжку, його чорне волосся розкуйовджене, очі прикуті до сторінки перед ним. Його око ще більше синіє, але коли я сідаю на край ліжка, то помічаю, що обидва ока налилися кров’ю.

— Привіт, сонечко, — кажу я. — Як ти?

Його очі прикуті до коміксу.

— У порядку.

— Ти засмучений через сьогоднішні події в школі? Це цілком нормально.

— Ні.

— Ніко, — зітхаю я. — Ти не хочеш на мене глянути?

За кілька секунд він відриває погляд від коміксу.

— Все гаразд. Я в нормі. Просто хочу почитати.

Я примружуюся й не дуже вірю його словам.

— Болить око?

— Ні.

Я дивлюся на клітку, де живе Малюк Ківі відтоді, як Ензо приніс його в нашу родину. Намагаюсь розгледіти богомола, та не бачу. Дивлюся серед гілок і листя всередині, але його, здається, ніде немає. Лише зграя мух.

Боже мій. Це жахливе створіння втекло? Як цей день може стати ще гіршим?

— Він помер, — каже Ніко.

— Що?

— Малюк Ківі помер, — повторює він. — Він линяв і… думаю, просто застряг і помер.

— Ой! — Не знаю, як ставитися до смерті комахи, яку ненавиділа всім своїм єством. Але Ніко, здається, дуже прикипів до нього. — Куди ти його поклав?

— Змив у туалеті.

У мене відвисла щелепа. Це не схоже на належне поховання улюбленої домашньої тваринки, навіть якщо це жахливий богомол. Я думала, нам доведеться влаштовувати якусь урочисту церемонію на задньому дворі з пам’ятником на згадку про Малюка Ківі.

— Ти змив його в унітаз?

— Це комаха, мамо, — з роздратуванням у голосі каже Ніко.

Не знаю, що на це сказати. Але це трохи мене засмутило.

— Що плануєш робити під час свого домашнього арешту? — Я й сама не знаю. Йому доведеться приходити до мене на роботу або ходити з Ензо.

— Не знаю.

— Я можу спробувати домовитися з мамою Спенсера, щоб ви погралися, десь після школи, — пропоную я. Після першої зустрічі вони вже кілька разів гралися разом, і, здається, їм обом це дуже сподобалося. — Принаймні в тебе з’явиться можливість трохи поспілкуватися. Ти не проти?

Ніко знову стенає плечима.

— Добре.

Тоді він піднімає комікс і починає читати. Думаю, ми вже поговорили.

Я повертаюся до нашої спальні, але всередині погане відчуття. Не розумію, що відбувається з Ніко. Він завжди був імпульсивним, але це щось новеньке. Діти важко переживають переїзди. Сподіваюся, це просто етап пристосування, і він скоро оговтається, а я знову побачу свого веселого хлопчика. Який не б’є інших дітей по обличчю.

Я повертаюся до нашої спальні й застаю Ензо, який перебирає речі в шухляді тумбочки, насупивши губи.

— Міллі, — каже він, коли я заходжу. — Ти брала гроші із цієї шухлядки?

— Ні, а що?

— Я залишав тут п’ятдесят доларів, — каже він. — Принаймні мені так здається. Та зараз… їх тут немає.

— Може, Марта їх взяла, — випалюю я.

Він підіймає очі.

— Марта?

Я навіть зараз чітко пам’ятаю, як зловила її на тому, що вона порпалася в шухляді нашого письмового столу у вітальні. Якщо вона щось шукала там, то чому не могла зробити це в нашій спальні? Я знала, що її потрібно було звільнити ще тоді.

— Вона прибирає тут теж, тому…

— Може, тоді ти це їй скажеш? Минулого разу в тебе непогано вийшло, хіба ні?

Якщо це звинувачення Марти виявиться хибним, більше ми її не побачимо. Вона чудово прибирає. Марта така… працьовита. Вона працює, не покладаючи рук, ніколи не скаржиться, навіть коли я одного разу залишила посуд у раковині.

Та я також не хочу, щоб у нас бувала людина, що здатна на крадіжку. Є люди, які також чудово прибирають, але не крадуть ваших грошей. Та і я постійно поряд із нею відчуваю дискомфорт.

— Можливо, це я взяв ці гроші, — задумливо каже Ензо. — Думаю, так і було. Але я не впевнений.

— Ензо, — кажу я. — Можемо поговорити про Ніколаса?

Він зачиняє шухляду. Ензо випинає підборіддя на знак захисту, і я вже розумію, як піде ця розмова.

— Про що тут говорити? Це несправедливо.

— Усе справедливо. Він вдарив дитину в обличчя.

Мене непокоїть те, що в Ензо від цієї розмови з’являється усмішка на обличчі.

— Він вдарив хлопця, який знущався з дівчинки. Ніко заступився за неї. Молодець!

— Йому не можна ламати носи іншим дітям.

— Директорка каже, що ніс не зламаний, — нагадує він мені. Ми справді прочитали електронний лист від директорки, в якому вона повідомила нас про це. Слава Богу, бо ми б не потягнули ще й судовий позов. — Це просто синяк, хіба ні? Нічого страшного.

Мене також бентежить той факт, що, здається, Ензо засмутився, коли виявилося, що ніс таки не зламаний.

— Річ не в цьому.

— Він хлопчик. Це нормально. Вони б’ються. Коли я був хлопчиськом, постійно встрявав у різні бійки.

— Ти бив дітей по обличчю в дитинстві?

— Ну, бувало.

Гаразд, а це цікаво. Не знаю, чи він перебільшує, чи каже правду. Як я вже казала, Ензо наполегливо уникає розмов про своє життя до переїзду в цю країну. Та я знаю одне. Йому довелося тікати з Італії через те, що він до півсмерті забив людину голими руками.

Хоча, як він каже, ця людина заслужила на таке.

Всупереч цьому, я завжди вважала свого чоловіка емоційно стабільнішим із нас двох. Я можу діяти згарячу, але він все ретельно обмірковує. Коли він напав на того чоловіка, це було зроблено не під впливом емоцій. Той чоловік був його свояком і регулярно бив сестру Ензо, аж допоки нарешті не забив до смерті. Він знайшов його та побив до кривавого місива, а ввечері того ж дня сів на літак до Ла-Гуардії. Ензо точно обдумував кожен свій крок.

Він жадав помсти.

— Його відсторонили від занять, Ензо, — нагадую я йому. — Це — біда.

— Покарання в третьому класі — це нічого страшного.

Прикро, що Ензо відмовляється визнавати, що це таки серйозно. Це змушує мене ще більше замислитися про його минуле. Чи справді він постійно встрявав у такі бійки? Може, і так. Зрештою, він вийшов із бійки зі своїм свояком без жодних подряпин. Коли ти новачок у бійках, це нереально.

Ензо Аккарді — хороша людина. Всім серцем я вірю в це. Він дуже піклується про нашу сім’ю.

Та дедалі більше й більше я ставлю собі питання про його минуле. Мені цікаво, що він зробив і на що здатен.