Служниця спостерігає

Роздiл п’ятдесят шостий

Обшук нашого будинку триває вже кілька годин.

Після закінчення будинок перевернутий догори дном. Як я і думала. Сьогодні ми залишаємося вдома — я взяла вихідний, а Ензо доручив роботу своїм підлеглим, — тож ми беремося за прибирання. Сподіваюся, ми все встигнемо, поки шкільний автобус розвозитиме дітей по їхніх домівках. Якщо вони побачать цей безлад — запанікують.

Ми мовчки прибираємо. На кухні збираємо каструлі та сковорідки, які розкидали по підлозі. Це нагадує мені час, коли ми розпаковували свої речі після переїзду.

У мене в голові крутиться питання, і попри те, що я не мала б цього казати, проговорюю:

— Ензо, ти казав Сюзетті, що одружився зі мною тільки тому, що я завагітніла?

Він застиг.

— Що?

— Ти розповідав їй, що я тоді вже була вагітна?

— Ні, я не казав їй цього. — Він потирає щелепу. — Чому ти взагалі про це запитуєш?

— Бо вона знає. І дізналася точно не від мене. Тоді як?

— Аді — одинадцять. Ми одружені не повні дванадцять років. — Він стенає плече. — Проста математика.

Напевно. Цілком можливо, що я і сама десь обмовилась, що ми одружені одинадцять років. Мені слід бути обережнішою в розмові з такими людьми, як Сюзетта. Вона точно обдумувала кожне слово.

Він примружується.

— Коли ти говорила про це із Сюзеттою?

Не можу йому зізнатися, що прокралася до сусідського заднього двору. Він спалахне від гніву.

— Ще давно. Але просто я щойно задумалася про це.

— Вір мені, Міллі. Я нікому про нас не розповідав. — Він насуплюється й дивиться на стільницю. — Вони розбили три тарілки. Ти бачила?

— Я ж казала, що вони не будуть панькатися.

— Це взагалі законно? Просто нищити речі?

Не знаю, що на це відповісти. А що нам робити? Викликати поліцію на поліцію? Написати на них заяву?

— Вони щось знайшли? — запитую.

— Ні. Нічого вони не знайшли, бо їм і не було чого шукати. — Він розлючено стискає кулаки. — Вони ще й чашку розбили! Це жах!

— Ензо, — кажу я, — мабуть, у кухні я сама все зроблю. А ти можеш піти до ванної кімнати, домовились?

— Домовились, — бурмоче він.

Ензо йде геть, залишаючи мене саму прибирати кухню. Це добре, бо зламали вони набагато більше. А в нашій спальні та кімнатах дітей мало, що можна зламати.

Коли викидаю уламки того, що нагадує посуд, у мене дзвонить телефон. Номер починається з 718, а це означає, що телефонує людина не з острова. Я підіймаю слухавку.

— Міллі?

Це Сесілія — після вчорашнього я можу впізнати її голос. Та все ж не можу звикнути до того, наскільки вона виросла з тієї маленької дівчинки.

— Привіт, Сесіліє, — кажу я. — Я… гадаю, ти знаєш, що трапилося.

— Так, я розмовляла вранці з Ензо. Він не в захваті.

— Це було дуже несподівано, — кажу я. — Ми сподівалися, що цього не трапиться. Що вони знайдуть інших підозрюваних.

— Ой, ні, — каже Сесілія. — Вони направляють всі сили, щоб звинуватити Ензо.

— Ти дивилася на задній двір Ловеллів? — запитую її я. — Я все оглянула, і там справді можна прослизнути так, щоб із парадного входу тебе ніхто не помітив.

— Так, це правда. Але досить сумнівно.

— Ти про що?

— Ну, під час обшуку поліцейські у вас щось знайшли.

Що? Ензо так впевнено відповів, що нічого не було.

У мене в грудях все стискається.

— Що вони знайшли?

— Не знаю. — Вона зітхає. — Тепер вони неохоче йдуть на контакт, та від свого знайомого я дещо дізналася. Вони щось перевіряють і називають це перемогою.

Перемогою?

О Господи, а якщо вони знайшли закривавлену футболку? Ензо поклявся мені, що це його кров, та якщо вони називають це перемогою…

— Ензо знає? — запитую я.

— Так, щойно говорила з ним телефоном, але я хотіла повідомити тобі, бо не схоже, що це зробить він. — Вона вагається. — Це конфіденційна інформація. Я взагалі не повинна це знати, а тим паче розповідати. Можу бути впевнена, що це залишиться між нами, Міллі?

— Так, — стверджую я.

— Ми з Беніто тримаємо руку на пульсі. — Попри те, що в мені зараз усе обривається, Сесілія, здається, зовсім не хвилюється. І її впевненість мене заспокоює. — Якщо ми почуємо щось про ордер на арешт, я одразу зателефоную тобі.

Мені навіть важко висловити думку про те, що мого чоловіка можуть заарештувати. Зненацька мені забракло повітря. Нічого не можу відповісти.

— Міллі, — впевнено каже Сесілія. — Ми із цим розберемося. Я обіцяю. Ти віриш мені?

— Але… — намагаюся вимовити. — А якщо…

Я не можу закінчити речення. Хоча навіть не знаю, що казати далі.

А якщо мій чоловік справді мав роман із Сюзеттою?

А якщо мій чоловік справді вбив Джонатана Ловелла?

А якщо вони заарештують його? Що мені, бляха, тоді робити? Що я скажу нашим дітям?

— Міллі, — каже Сесілія своїм потужним і впевненим голосом. — Ти маєш довіряти мені. Адже я довіряю тобі. Довіряю Ензо. Ми із цим впораємося.

— Так, — погоджуюся я. — Я вірю.

От тільки як ми із цим впораємося? Якщо вони знайшли футболку, заляпану кров’ю Джонатана, в Ензо будуть серйозні проблеми. Сподіваюся, він позбувся її. І зробив так, щоб її взагалі не знайшли.

Мені навіть не спадає на думку, що вони могли знайти щось набагато гірше.