Служниця спостерігає

Пролог

Усе залито кров’ю.

Я ще не бачила стільки крові. Вона наскрізь просочує кремовий килим, скрапує в дерев’яну підлогу, забарвлюючи ніжки дубового журнального столика. Бездоганні за розміром краплі розтікаються до сидіння світлого шкіряного дивана й довгими струмками стікають по алебастровій стіні.

Цьому не видно кінця. А якщо детальніше роздивитися, то побачу краплі крові на машині в гаражі? На подвір’ї? У супермаркеті на іншому кінці міста?

Все куди гірше. Мої руки в крові.

Який безлад. Хоч я зараз не маю багато часу, однак мені аж не терпиться поприбирати все це. Мене вчили, що, коли десь з’являється пляма, особливо на килимі, потрібно швидко її вивести, доки вона не в’їсться остаточно. Коли пляма висохне — вивести її нереально.

На жаль, скільки я не старалася витерти, мертвому тілу, що лежить посеред кімнати, вже нічого не зарадить.

Я аналізую ситуацію. Гаразд, справи кепські. Зрозуміло, у будинку залишаться відбитки моїх пальців, але багряний колір, що в’ївся в нігті та шкіру моїх рук, не так легко пояснити. Від темної плями на лицьовій стороні моєї сорочки — теж не просто відхреститися. Я в халепі.

Якщо мене спіймають.

Я роздивилася свої руки, зважила всі «за» та «проти», можливо, краще змити кров та вшиватися звідси. Якщо почну відтирати свої руки, то змарную дорогоцінні секунди, за які мене можуть спіймати. А якщо вирішу піти, то залишу кров на всьому, до чого доторкнуся.

І раптом — дзвінок у двері.

Звук лунає по всьому будинку, і я застигаю.

— Агов? — озвався знайомий голос.

Будь ласка, йди. Прошу тебе.

У будинку запала тиша. Людина за дверима подумала, що вдома нікого немає, і вирішила прийти іншим разом. Так краще. А якщо ні — мені кінець.

Знову чую дзвінок у двері.

Йди. Прошу, йди.

Я не зовсім релігійна людина, але в той момент мені захотілося впасти на коліна й молитися. Ну, я б зробила це, якби не кров на моїх колінах.

Вони мають зрозуміти, що вдома нікого немає. Ніхто не дзвонить більш ніж два рази. Але щойно я замислилася про шанс на порятунок, як хтось почав смикати дверну ручку. А після — прокручувати її.

Тільки не це. Двері відчинені. На все про все в людини, яка там стукає, п’ять секунд, щоб зайти всередину. І тоді вона побачить…

Це.

Усе вирішено. Я тікаю звідси. Зараз не час відмивати руки. Немає часу на роздуми про криваві сліди, які я могла залишити. Мені треба тікати звідси.

Єдине, на що я сподіваюся, — що ніхто не помітить моєї присутності.