Служниця спостерігає

Роздiл тридцять п’ятий

Ніко крадькома виходить.

Принаймні так мені здається, коли я чую, як відчиняються задні двері в цей сонячний суботній день. Слава Богу, що ми ніколи не змащували петлі, бо тепер я чітко чую ледве не через усе місто, як ці двері відчиняються й зачиняються. Я відкидаю книжку й біжу до задніх дверей, щоб перехопити Ніко, перш ніж він піде.

— Перепрошую, пане, — прокашлююся я. — А куди це ти йдеш?

Він дивиться на мене без жодного сліду провини на обличчі.

— До Спенсера. Ти казала, що я можу піти, коли захочу.

Так, я казала це. Та думала, що Дженіс більше його не впустить до себе.

— А мама Спенсера не проти? — запитую я.

— Вона дозволила нам гратися на задньому дворі скільки хочемо.

Я відчуваю полегшення. Мені не сподобалося, коли Дженіс заборонила Ніко гратися з її сином, тож я рада, що він знову заслужив її милість. Вочевидь, вона заборонила Ніко заходити в її бездоганний будинок, але це й зрозуміло.

— Гаразд, — кажу я. — Щоб до вечора був удома.

Ніко киває, а тоді поспіхом біжить до будинку свого друга. Я настільки зосередилася на втечі Ніко, що й не помітила свого чоловіка в глибині подвір’я. Побачити Ензо на задньому дворі звична справа — це його улюблене місце — але він не працює. Натомість він тихо розмовляє телефоном з усмішкою на обличчі.

З ким він розмовляє?

Я махаю рукою, щоб привернути його увагу. Він кілька разів кліпає, коли помічає мене, усмішка з його обличчя зникає, але він швидко опановує себе й махає рукою у відповідь. Ензо ще трохи нерозбірливо бурмоче в слухавку, а потім ховає телефон у кишеню своїх поношених синіх джинсів.

— Міллі, — він біжить через усю галявину, щоб поговорити зі мною, — у мене хороші новини.

— Що таке?

— Уявляєш? Знайшовся потенційний клієнт із двома великими маєтками, які потребують обслуговування. Дуже прибуткова справа.

Я дивлюся на його телефон, що стирчить із кишені.

— Ти говорив із замовником?

— Так, — вагається він. — Ну, ні. Не зовсім. Я говорив із Сюзеттою. Замовники… вони — її друзі. Вона хоче, щоб я завтра з ними зустрівся.

— Ой… — Я думала, завтра в нас буде сімейний день. — Де ти з ними зустрічаєшся?

Він знову вагається.

— Ну, це буде неформальна зустріч. На приватному пляжі.

У мене в голові продзвенів дзвіночок.

— Зустріч на пляжі? А Сюзетта там буде?

— Так… буде. Вони ж друзі.

Щось це мені не подобається. Спочатку Ензо не буде разом із нами в сімейний день. Потім ділова зустріч на пляжі? І зрештою, я не хочу, щоб він перебував наодинці із Сюзеттою в бікіні. Особливо після тієї усмішки під час розмови з нею.

Мимохіть у моїй голові промайнула думка. Днями, дещо раніше, коли до мене прийшов сантехнік вимагати гроші, на Сюзетті був дорогий браслет, який, за її словами, був «подарунком». І саме тоді з нашого банківського рахунку раптово зникає тисяча доларів. Хіба можливо, щоб Ензо на ці гроші купив подарунок Сюзетті?

Ні, цього бути не може. Він би так не вчинив.

Та все ж.

— Якщо ти йдеш завтра на пляж, — кажу я, — бери із собою дітей. Усю сім’ю.

— Що? Ні.

— Ензо, це не прохання.

Він хитає головою.

— Міллі, це важлива ділова зустріч.

— Наша сім’я — теж важлива, — зауважую я. — Відколи ми переїхали сюди, ти без упину працюєш…

— Заради нас.

— Ми тебе майже не бачимо, — продовжую я. — Після нашого переїзду ти ні разу не був із дітьми на пляжі. Їм би це сподобалося. Та й Ніко не завадило б провести день на пляжі — відколи його вигнали з Молодшої ліги, він надто пригнічений. До кінця зустрічі ми тебе не потурбуємо.

На мить він замовкає, обдумуючи.

— Гаразд. Я розумію про що ти. І поговорю із Сюзеттою. Але… не думаю, що вона зрадіє.

Ага, не зрадіє, він має рацію.