Служниця спостерігає

Роздiл сорок перший

Ензо мене зраджує.

Всі мої думки зайняті цим, коли їду додому з роботи. Я розганяюся на швидкісній автостраді Лонг-Айленда (для різноманітності). Відтоді, як Ензо кудись зник посеред ночі, минуло ще дві. Дві ночі поспіль він повертався додому зі шлейфом від парфумів Сюзетти, тобто я майже впевнена, що це були її парфуми. Просто не можу викинути ці думки з голови.

Ензо поводиться так, наче нічого не сталося. Він і досі підтримує свою історію щодо раптової поїздки посеред ночі. Він не розкаювався щиросердно в пристрастях із Сюзеттою. І я більше не чула від нього запаху чужих парфумів.

Хочу придумати якесь невинне виправдання, але не можу. Коли ми з Ензо разом лягали спати тієї ночі, від нього не пахло парфумами. Вочевидь, він прокинувся, покатався десь на машині до третьої години ночі, а потім повернувся та удав, що нічого не сталося.

Коли я повертаюся додому, вантажівка Ензо припаркована перед будинком. Принаймні зараз він удома. Може, мені варто обговорити це з ним? Навіть якщо в мене немає невинного пояснення всім його діям, ймовірно, краще просто відверто про це поговорити. Я не хочу бути дружиною, яка удає, що нічого не знає про розваги чоловіка за її спиною.

Коли я заходжу всередину, біля вхідних дверей розкидане дитяче взуття — вочевидь, вони нагорі. Та немає взуття Ензо.

Тож, його вантажівка припаркована біля будинку, але самого його вдома немає.

Він точно сидить у Сюзетти.

Я зціпила зуби. Мене вже так нудить від цієї жінки. І вкрай остогидло, що Ензо бігає до неї додому, щоб попрацювати на її задньому дворі. Мені довелося бачити на власні очі, як мій чоловік рятує її від утоплення, хоча вона, мабуть, навіть і не тонула. Б’юся об заклад, що це були її вигадки. Зрештою, кого можуть затягнути під воду водорості?

З мене досить бути хорошою сусідкою. Раз і назавжди хочу висловити цій жінці все, що я про неї думаю. А тоді захоплю свого чоловіка додому.

Не роззуваючись, я грюкаю вхідними дверима нашого будинку, виходжу на вулицю й крокую по обох наших свіжоскошених газонах, щоб дістатися до будинку 12 на Локуст-стріт. Великим пальцем я натискаю на дверний дзвінок, проте не поспішаю відпускати.

Ніхто не виходить.

Я дзвоню вже вдруге, та нічого не змінюється. Всередині тиша. Ні кроків, ні звуків — нічого. І на задньому дворі я не чую шуму від техніки Ензо. А що, вони не чують дверного дзвінка, бо зайняті? Що, коли вони в спальні Сюзетти, і там…

О Боже, не хочу про це думати.

Ніби під навіюванням я кладу свою долоню на дверну ручку. Не очікувала, що вона крутитиметься, але це відбувається. Повертаю ручку до кінця й, притулившись до дверей, штовхаю їх, щоб відчинити.

Заходжу в передпокій великого будинку Ловеллів. Здається… тихо. Точно немає звуків скрипучого ліжка нагорі.

— Сюзетто? — вигукую я. А тоді трохи нижчим тоном: — Ензо?

Так само у відповідь — тиша.

Проходжу через передпокій. Усе ще тихо. Здається, вдома справді нікого немає. Та коли я потрапляю до вітальні, то помічаю дещо інше. Це характерний запах. Дуже знайомий мені запах.

Це сморід крові.

Чому в цьому будинку пахне кров’ю? Тут тхне. Будинок просякнутий цим запахом. Востаннє, коли я була в цьому будинку, тут відчувався бузок чи щось таке.

— Сюзетто? — гукаю я, але цього разу вже з тремтінням у голосі.

Опускаю очі й тоді бачу тіло, за сходами. Видно ногу, що тягнеться від бездиханного тіла на підлозі. Пара мертвих очей дивиться в стелю, а калюжа крові повільно розтікається по вітальні. Я одразу розумію, що переді мною. І мені потрібна неабияка сила, щоб встояти на ногах.

Це Джонатан Ловелл.

І хтось перерізав йому горло.