Служниця спостерігає

Роздiл дванадцятий

—Ти був сьогодні в Сюзетти?

Так невимушено, наскільки це можливо, питаюся в Ензо, поки він чистить зуби. Якщо я не хочу здатися ревнивицею, то розмова про це, поки він чистить зуби, напевне, вдалий момент. За яких ще обставин можна зробити цю розмову більш невимушеною?

Він дивиться на мене, завмираючи зі щіткою в роті. Затримується на секунду, а потім знову продовжує чистити зуби.

— Так. Я допомагав їй із подвір’ям. Давав поради щодо садівництва. Як і казав.

— Ти не казав, що йдеш туди.

— Важливо, щоб я завжди повідомляв тобі куди йду?

Він випльовує зубну пасту в умивальник. Я згадую, скільки разів він бачив, як я випльовую зубну пасту в умивальник — незліченно. А потім думаю, скільки разів він бачив, як Сюзетта випльовує зубну пасту в умивальник — жодного.

— Було б добре, — кажу я, — якби ти повідомляв мені, що плануєш робити у вихідні. Хіба це не час для сім’ї? Хіба не ти так завжди кажеш?

Він роздратовано дивиться на мене.

— Міллі, це ж робота. Нам дуже потрібні гроші. Що ти хочеш?

— Вона заплатила тобі за це?

У відповідь тиша. Що означає — ні.

— Тож ти пішов до неї в неділю. Вона тобі не заплатила. І це робота?

Ензо промиває ротову порожнину, потім знову плює в раковину, та цього разу вже агресивніше.

Коли він підіймає очі, бачу, що незадоволений.

— Міллі, вона вже знайшла мені два нові проєкти. Сюзетта допомагає мені. Вона допомагає нам. — Він розводить руками. — Як ти собі думаєш, ми будемо виплачувати іпотеку?

Це щира правда. Успішний бізнес — це «сарафанне радіо». І саме Сюзетта вміє налагодити це «сарафанне радіо».

Він стенає плечима.

— Дивись, вибач, що я не сказав тобі, куди пішов. Але ти пішла на зустріч із Ніко. А Ада, як завжди, хотіла почитати. Тож я подумав, що це слушний момент піти туди, поки всі зайняті своїми справами.

Знову ж таки, він має рацію. Все, що каже Ензо — має сенс. І як би не трудився, він завжди був разом із нами. Коли наша сім’я ще була невеличкою, він частенько відвідував чаювання Ади з її м’якими іграшками. Навіть мені не вистачало сил витримати ці нудні чаювання з м’якими ведмедиками, але він робив це мільйон разів. Ензо говорив різними безглуздими голосами від імені ведмедиків, хоча всі вони мали італійський акцент.

— Вибач, — кажу я. — Знаю, що ти намагаєшся організувати тут свій бізнес. Я не хотіла засмутити тебе.

Він посміхається.

— Так мило, що ти ревнуєш. Раніше ти ніколи так не робила.

Мені смішно, бо це таки правда. До нього завжди залицялися якісь жінки, але я довіряла йому. Не знаю, як Сюзетті своєю поведінкою вдається натискати на мої чутливі точки. Тим паче вона заміжня, тож не схоже, що вона розраховує на те, що він помчить до неї.

— Вибач, — каже він. — Приймаєш мої вибачення?

Я не одразу відповідаю, тож він підходить до мене й цілує своїм м’ятним подихом. Ну і, звісно, крихти мого гніву тануть. Я не вмію злитися на нього.

— Мамо! Тату! — репетує хтось за дверима. — Малюк Ківі линяє! Ви мусите це побачити! Ходіть! — Ніщо так не паплюжить романтичний момент, як новина про те, що у вашому домі линяє богомол. Ми з Ензо переглядаємося.

— Чекай, Ніко! — кричить Ензо. — Ми… з мамою розмовляємо. Це важливо. Я потім подивлюся, гаразд?

Та в Ніко нетерплячка.

— Коли? — вигукує за дверима він.

Ензо зітхає, усвідомлюючи, що можливий секс накривається мідним тазом.

— Хвилинку, — підморгує він мені. — Не хочеш подивитися, як линяє богомол?

— Я пас, дякую.

— Але… — Він дивиться на двері спальні, а потім знову на мене. — Ми все вирішили?

Я лише на мить завагалася.

— Так.

— Відтепер, — каже він, — я казатиму тобі, коли йтиму до Сюзетти. Обіцяю.

— Не потрібно, — рвучко відповідаю я, — я довіряю тобі.

І це правда. Я в ньому впевнена.

Але не в Сюзетті.