Служниця спостерігає

Роздiл двадцять другий

Я хапаю Ензо за руку, поки він не відчинив дверей. Як би мені не хотілося знайти своїх дітей, я раптом злякалася того, що може бути за цими дверима.

— Будь ласка, будь обережним, — благаю я його.

На мить він переводить погляд на мене, приймаючи моє прохання. Потім до кінця штовхає двері.

Ми бачимо малесеньку кімнату завбільшки із шафу. Вікон немає, і від цього приміщення віє клаустрофобією. Я вдивляюся в тісну кімнатку, тьмяно освітлену єдиною мерехтливою лампочкою.

У кутку, скоцюрбившись на підлозі, сидять Ада та Ніко й дивляться на нас.

— Адо! Ніко! — Мої очі повні сліз від полегшення. — Що ви тут робите? Як ви знайшли цю кімнату? Ми з вашим батьком так хвилювалися!

Діти схоплюються на ноги, а на обличчі в них однаково винуватий вираз обличчя. Я навіть не знаю, кого першого з них обійняти, але Ензо пригортає Аду, тож я беру Ніко. Спочатку він застигає, але потім ховає обличчя в моїх грудях. Притискаючись до нього, я роздивляюся маленьку кімнату. Вона вдвічі менша за дитячі спальні, і все покрито товстим шаром пилюки, наче сюди роками ніхто не заходив. Мене здивувало, що лампочка й досі працює. В одному кутку лежить невелика купка ржавих цвяхів, а в іншому — стос коміксів Ніко.

— Мамо, вибач, — каже Ніко. — Я знайшов це приміщення й хотів погратися тут. Я не знав, що не можна.

Тільки мій син міг здерти нові шпалери в нашому будинку, щоб знайти якусь брудну, жахливу кімнату, повну ржавих погнутих цвяхів, а потім зробити її своєю ігровою. Судячи з того, як часто я чула цей скрегіт, який ледь не довів мене до інфаркту, думаю, він пробирався сюди декілька ночей на тиждень, щоб побавитися тут.

— Ми кликали вас! — кажу я. — Ви що, не чули?

Ада вивільняється з обіймів Ензо, витираючи очі. Вона гірко ридає. І коли я торкаюся свого обличчя, то розумію, що по моїх щоках теж течуть сльози.

— Ми нічого не чули! — схлипує Ада.

Сюзетта входить у крихітну кімнату й розглядає двері.

— Схоже, тут дуже хороша шумоізоляція. Вони могли справді нічого не чути.

— Ми нічого не чули, чесне слово, — підтверджує Ніко.

Сюзетта роззирається, наче хоче оцінити її на випадок, якщо будинок знову виставлять на продаж, коли ми напевне не зможемо продовжити виплачувати іпотеку.

— Я й гадки не мала про цю крихітну кімнатку в будинку. Мабуть, її заклеїли шпалерами, коли робили ремонт. — Вона підіймає очі й дивиться на стелю. — Може, вирішили, що тут небезпечно.

Я суворо дивлюся на дітей.

— Не можу повірити, що ви ховалися в якісь таємній кімнаті в будинку з крихкою стелею.

— Вибач, — шморгає носом Ада.

Ніко більше не просить вибачення, але опускає очі.

— Нічого. — Ритм мого серця нормалізується. А тиск… Ну, я впевнена, що він і досі завищений, як завжди. Та, хай там як, мені більше не здається, що ось-ось станеться інсульт. — Ну ж-бо вже всі вийдімо із цієї кімнати. Тут небезпечно. Будь ласка.

Спочатку я виводжу дітей, за ними, пригинаючись, щоб не вдаритися об одвірок, йде Ензо, а тоді виходжу я. Сюзетта зупиняється там, оглядаючи крихітну кімнату. Богом клянуся, якщо вона зараз запропонує облаштувати цю кімнату, як ігрову, я можу дати їй ляпаса. Мені не подобаються такі тісні приміщення. У мене був не дуже приємний досвід, і я не впевнена, що мені вдасться так легко його забути.

— Вибачте, — знову каже Ада, витираючи очі. — Ми більше туди ні ногою. Обіцяю.

Вона, здається, справді розкаюється. Ада все дуже близько бере до серця.

— Сонечко, я вірю тобі.

Ада навіть зараз плаче, схлипуючи. Вона намагається заспокоїтися. Але дивно те, що коли ми зайшли до кімнати, її очі вже були червоні й опухлі. Так, ніби вона щойно плакала.

Але чому Ада плакала?