Служниця спостерігає

Роздiл двадцять перший

Гаразд, головне не панікувати. Все добре.

Вантажівка Ензо припаркована біля будинку, отже, він точно був удома. Тобто він узяв їх кудись із собою. Місто в нас, певна річ, не для прогулянок. Куди він міг піти без машини?

Я дістаю телефон із кишені штанів. Пишу Ензо:

Де ви є?

Дивлюся на екран в очікуванні відповіді. Але її немає. Я бачу, що повідомлення доставлено, але не прочитано.

Мені не хочеться чекати, поки він звільниться й відповість на моє повідомлення, тож я натискаю його ім’я у своїй телефонній книзі. Перший гудок, другий… третій, четвертий. Потім дзвінок переходить на голосову пошту.

Знову ж таки, поки немає причин для хвилювань. Коли Ензо працює, він ніколи не бере до рук телефон. Його техніка така гучна, а він ще й часто носить товсті рукавички, в яких неможливо користуватися телефоном. Та з іншого боку, він точно не на роботі, адже його вантажівка припаркована у дворі.

Всередині з’являється тривожне відчуття. Ніби щось сталося.

Я біжу по сходах назад, ледь не спотикаючись об них. Ще раз перевіряю вітальню, кухню й шукаю якусь записку від Ензо, що він повів дітей на морозиво або ще кудись.

Та записки немає. Взагалі нічого.

Я знову беру в руки телефон, запитуючи себе, чи не треба телефонувати в поліцію. Та це буде занадто. Одна справа, якби зникли тільки діти, але, оскільки мого чоловіка теж немає, припускаю, що вони всі разом. Ензо скаже, що я з’їхала з глузду, якщо викличу на нього поліцію. Після десяти років за ґратами через не зовсім справедливе рішення, я не дуже довіряю поліції. У мене є лише один поліцейський, якому можна довіритися, але його я викликаю лише за нагальної потреби. А ця ситуація поки не така вже й критична.

Добре, потрібно ввімкнути холодний розум. Дітей та Ензо немає, але його вантажівка припаркована тут. А це означає, де б вони не були, це має бути в пішій доступності. Швидше за все, він десь у нашому закутку.

Я виходжу з будинку через передні двері, намагаючись заспокоїтися, щоб моє серце не так калатало. Це точно не позитивно впливає на мій тиск. Сьогодні вранці я випила таблетку, як і щодня протягом останніх семи днів. Ензо купив мені тонометр, щоб щодня стежити за тиском, але він і досі завищений. Навіть ані трохи не знизився.

Перше, куди я заходжу, це будинок 12 на Локуст-стріт. Щойно я підходжу до входу, із заднього двору долинають звуки. Мені здається, що це звук техніки, яку використовує Ензо, а це хороший знак. Він пішов працювати на подвір’ї Сюзетти та прихопив із собою дітей.

Я натискаю на дверний дзвінок, і через, як мені здається, вічність Сюзетта відчиняє двері. Вона посміхається, коли бачить мене, але від чогось в її посмішці в мене з’являються мурашки по спині. Я просто хочу знайти свою сім’ю і втекти звідси до біса.

— Міллі! — вигукує вона. — Ви якась схвильована! З вами все гаразд?

— Все нормально, — бурмочу я. — А Ензо з дітьми у вас? Ми маємо зараз вечеряти. Нікого немає, а я ще й не починала готувати.

— Так, Ензо тут, на задньому дворі, — стверджує вона. — Він стільки всього корисного порекомендував мені щодо садівництва. Міллі, коли щиро: він просто талант.

— Діти також там?

Вона спантеличено хитає головою.

— Ні, там лише Ензо. Дітей я не бачила. Думаю, Ніколас вже достатньо всього розбив у моєму домі, хіба ні?

Полегшення, яке з’явилося хвилину тому, зараз зникає.

— Тут взагалі не було дітей?

— Ні…

Я повернулася додому з думками про те, що діти точно в безпеці та вони разом з Ензо. Але якщо вони не з ним, то де тоді?

Я вдивляюсь в обличчя Сюзетти, щоб перевірити, чи вона зараз не жартує. Не думаю, що налякати схвильовану матір зникненням її дітей, — це смішний жарт, але хто знає, що в неї в голові. Тільки я не думаю, що вона жартує. Вона ненавидить дітей, тож не схоже, що вона хотіла б, щоб вони були тут.

— Покличте, будь ласка, мого чоловіка, — хрипло кажу я.

Вона пом’якшується:

— Звісно. Хвилинку.

За секунду з глибини будинку до мене швидко крокує Ензо. У нього така ж морщинка між бровами, як і в Ади.

Моя Ада… Сподіваюся, вона в безпеці. Де вона може бути? Ця дівчинка без попередження ніколи нікуди не йде.

— Міллі? — Він насупився. — Що сталося?

Я зчіплюю долоні.

— Я щойно прийшла додому, а дітей немає. Я… я думала, що вони з тобою.

Ензо дивиться на годинник і витріщається.

— Ти щойно прийшла додому?

Мені не дуже подобається його осудливий погляд.

— Ну, тебе теж удома не було.

— Бо я думав, ти вже прийшла, — виправдовується він.

Не розумію його. Він повернувся додому раніше за мене, тож мав би бачити, що мене ще немає. Тим паче в гаражі не було моєї машини. Але він все одно пішов собі.

— Ви дивилися на задньому дворі? — незрозуміло для чого питає Сюзетта.

— Звісно. — Я відчуваю, що у мене горить обличчя. — Я передивилася кожен закуток.

Ензо дивиться позаду мене на наш будинок.

— Упевнений, що вони десь там заховалися. Пошукаймо. Ада точно не втекла б.

Я ледве встигаю за Ензо, коли він біжить через двір до нашого будинку. Він іде по траві, притоптуючи її черевиками, мабуть, дуже переживає. Це змушує мене хвилюватися, адже з нас двох він, загалом, спокійніший.

Слідую за ним, а ззаду крокує Сюзетта. Чому вона з нами? Це взагалі її не стосується! Мені хочеться обернутися й сказати їй, щоб вона вшивалася звідси, але зараз зникнення дітей мене хвилює більше, ніж Сюзетта.

Куди, у біса, поділися мої діти? А якщо вони зникли…

Вхідні двері так і залишилися незамкненими, і Ензо відчиняє їх. Як і раніше, на першому поверсі нашого будинку панує мертва тиша, окрім мого серця, яке шалено калатає.

— Коли ти повернулася додому, двері були відчинені? — запитує мене Ензо.

— Ні. — Я чітко пам’ятаю, як діставала із сумочки ключі. — Я їх відімкнула.

— Це дуже безпечний район, — запевняє Сюзетта. — Рівень злочинності тут один із найнижчих у країні, я завжди це кажу своїм клієнтам.

Замовкни, Сюзетто. Зараз не час для твоєї реклами.

— Адо! — вигукує Ензо. — Ніко!

Ніхто не відповідає. Мені паморочиться в голові, а серце вистрибує з грудей.

— Міллі, можеш подзвонити до школи? — запитує він. — Може, нам скажуть, чи вони взагалі сідали на шкільний автобус, щоб дістатися додому.

— Школа вже закрита, — нагадую я йому. — Але можна зателефонувати до… поліції…

— До поліції? — вигукує Сюзетта. Вона витріщається своїми синьо-зеленими очима. — Це трохи занадто. Ви справді хочете викликати поліцію? Думаю, діти десь просто на велосипедах катаються.

Ензо суворо дивиться на неї.

— В Ади немає велосипеда. І без попередження вони б не поїхали. Ніколи.

— Ну, Ніко б поїхав, — бурмоче вона собі під ніс.

— Адо! — знову вигукує Ензо. — Ніко!

Я знову лізу в кишеню, щоб дістати телефон.

Нам потрібно викликати поліцію. Частково я цього не хочу, бо тоді все стане реальністю. Вони більше не будуть дітьми, які просто на мить відлучилися на сусідське подвір’я. Їх вважатимуть зниклими безвісти. Та знову ж таки, ці декілька годин після зникнення вирішальні. Ми не хочемо гаяти цього часу.

Сюзетта хапає мене за руку, її нігті впиваються мені просто в шкіру.

— Це безглуздо. Не телефонуйте до поліції.

Я дивлюся на її ідеальний макіяж і на мить помічаю в її очах страх. Чому Сюзетта не хоче, щоб я викликала поліцію?

Ензо стоїть на сходах, втупившись у шпалери, і примружується. Він зазирає під сходи, та я не знаю, що могло привернути його увагу. Я вивільняю руку з хватки Сюзетти й приєднуюся до нього. І тоді бачу це.

На шпалерах утворилася щілина.

Ні, це навіть мало назвати щілиною. Рівно, як під лінійку, розірвані шпалери. І форма розриву нагадує маленькі двері, верхівка яких по плечі Ензо. Зазвичай тут стоїть велика кімнатна рослина, але зараз ми пересунули її, щоб подивитися на обриси дверей.

— Che diavolo? — бурмоче Ензо.

Він простягає руку й натискає на щілину в стіні. На наш подив, стіна зсувається й відчиняється. Ензо натискає сильніше, і кімната заповнюється жахливим скреготом.

І тоді мене осяяло.

— Боже мій! — кричу я. — От що це! Це той самий скрегіт, який я чула!

Я не придумала собі, що вночі мене переслідував якийсь скрегіт. Це було насправді. Скрегіт долинав із мого власного будинку. Через ці потаємні двері, коли вони відчинялися й зачинялися.

От тільки хто це робив, поки ми всі спали?