Служниця спостерігає

Роздiл сорок шостий

Думала, що діти сьогодні не підуть до школи, але якщо ми з Ензо їдемо в поліцейський відділок, це неможливо. Я не візьму дітей туди. Хочу, щоб їм у житті ніколи не довелося переступати поріг поліцейського відділка. (Хіба що це шкільна екскурсія. Гадаю, це не так уже погано.)

Навіть Ніко зібрався до школи без протестів та не здіймав навколо цього багато шуму. Ада та Ніко мовчать, що є нетиповим для них, ковтаючи всього по кілька ложок пластівців. З огляду на всю серйозність ситуації, це цілком логічно. Я не завжди проводжала їх до автобусної зупинки вранці, але сьогодні хочу зробити це, просто щоб переконатися, чи все гаразд.

На превеликий жаль, на нас уже чекають Дженіс зі Спенсером. На Дженіс вже звична нічна сорочка та в’єтнамки. Мені потрібно докласти максимум зусиль, щоб не обвити пальці навколо її тоненького горла. Це ж вона повідомила поліції, що підозрює мого чоловіка у вбивстві. Якось не по-сусідськи.

До приїзду автобуса ми мовчимо. Та мені це й подобається.

— Мамочко, — каже Ніко. Його слова зачіпають мене за живе. Він давно до мене так не звертався. — А мені сьогодні обов’язково потрібно йти до школи?

Я хотіла б, щоб він був зі мною, поруч зі мною. Та це неможливо.

— Вибач, сонечко. У мене… у мене є справи.

— А можна мені з тобою?

— Боюся… боюся, що ні.

Його нижня губа починає смикатися. Ніко вже дуже давно плакав у людних місцях, але боюся, що ось-ось і він розплачеться.

— Вибач, мені дуже шкода, — хутко додаю я. — Та коли ти повернешся зі школи, я буду на тебе чекати. Обіцяю.

— А я можу погратися зі Спенсером? — з надією запитує він.

Після почутого в Спенсера загоряються очі.

— Можна, мамо?

З вигляду Дженіс можна сказати, що в неї зараз станеться інсульт. Я теж не в захваті від цього, а особливо після того, що вона сказала про мого чоловіка. Та я готова піти на це, лиш би Ніко стало краще. Але, здається, цього не станеться.

— Спенсере, — різко відповідає Дженіс. — Я вже казала тобі, що після того, як Ніколаса відсторонили від занять, ти з ним гратися більше не будеш. Ніколи.

Стоп, що?

Я навіть не можу розлютитися через слова Дженіс, які вона говорила просто перед Ніко. Адже те, що вона щойно сказала, просто не може бути правдою. Ніко ходив до Спенсера перед тим, як ми поїхали на пляж. І кілька разів вже після поїздки. Принаймні так він казав мені…

— Ніко, — різко кажу я. — Я думала, пані Арчер дозволила тобі гратися на задньому дворі зі Спенсером. Виходить, що ні?

— Нічого такого я не казала! — кричить вона. — Правда, Спенсере?

Спенсер киває, прагнучи догодити своїй матері, і тоді на обличчі свого сина я бачу вираз провини. Дженіс не дозволяла йому гратися на задньому дворі. А зважаючи на те, наскільки вона за всім стежить, Ніко точно не міг гратися зі Спенсером без її відома. Отже, це означає…

— Ніко, ходи сюди. — Я смикаю його за руку, поки ми не відходимо на кілька метрів. Він слухняно йде за мною. Я говорю максимально тихо, щоб нас не почула Дженіс. — Куди ти ходив?

— Нікуди, — швидко відповідає він. — Просто грався на вулиці. Сам.

Якщо він просто грався, для чого було обманювати мене?

— Я просто хотів побути наодинці, — додає він. — І не хотів, щоб ти хвилювалася.

Не вірю. Він щось приховує. Але в цей момент до нас під’їжджає шкільний автобус. Зараз Ніко вже не терпиться в нього застрибнути. Очима проводжаю шкільний автобус із моїми дітьми, і мені стає цікаво, чи отримаю я коли-небудь відповіді на питання, що кружляють у моїй голові.