Служниця спостерігає

Роздiл п’ятдесят перший

Коли Сесілія та Рамірез йдуть, у нас залишається тридцять хвилин до приходу дітей.

Тридцять хвилин, щоб витягнути правду з мого чоловіка.

— Ензо, — кажу я. — Нам потрібно поговорити.

Він схиляє голову.

— Міллі, я так стомився. Нам обов’язково зараз говорити?

— Так. — Я складаю руки на грудях — цього разу він так просто не втече. — Ми в шлюбі вже одинадцять років, і раптом у мене виникає відчуття, що я зовсім нічого про тебе не знаю.

— Я розказав тобі всю важливу інформацію.

— І як ти вирішив, яка інформація важлива?

Він спотикаючись повертається до вітальні та падає на диван.

— Що? Ти хочеш знати кожну дрібничку? Все, відколи я народився?

Я йду за ним до дивана й сідаю збоку.

— Ні, але якщо ти був посіпакою якогось бандита, то, так, це варто розповісти.

— Я не був посіпакою.

— То що ти робив у цій банді?

— Нічого. Виконував різні доручення.

Я дивлюся на нього.

— Доручення? Тобто ти годував його кота, коли його не було в місті, і привозив речі з хімчистки? Про це говорила Сесілія?

— Що ти хочеш почути від мене? — Він сидить рівно, але не дивиться на мене. — Я був дитиною і зробив жахливу помилку, працюючи на страшну людину. Хотів покинути їхню банду, та тоді він почав зустрічатися з моєю сестрою. І це виявилося не так легко. Згодом вони одружилися, і що я міг зробити?

— Що ти робив там? — запитую я. — Ти переслідував його боржників і вибивав у них гроші, ламаючи колінні чашечки?

Він пирхає.

— Ти передивилася фільмів. Ніхто нікому не розбивав колінні чашечки. Це вже смішно.

— Ого, я і не знала, що ти такий обізнаний, — відповідаю.

— Міллі…

— Добре, тож колінні чашечки ти не ламав. Що тоді? Що ти робив, щоб повернути борг, га?

Він довго мовчить, дивлячись на свої коліна. І врешті-решт тихо каже:

— Ламав пальці.

О. Боже. Мій.

— Міллі, — він підіймає очі, — я не пишаюся своїми вчинками. Повір мені. Через мене Антонія померла. Якби я не почав працювати на нього, коли ще був дурним хлопчиськом, вона ніколи б не вийшла за нього заміж. Вона була б жива. — Його адамове яблуко хитається. — Мені доводиться жити із цим. З кожним днем це з’їдає мене. Саме тому… коли комусь потрібна допомога… я мушу…

Мені доводиться прикусити язика, щоб не сказати жахливу думку, що промайнула в моїй голові. Якщо він трусив людей і ламав їм пальці (або ще гірше), то, можливо, це карма, яка повертається за всі його вчинки.

— Скажи мені, — починаю я, — ти вбивав когось за його наказом?

— Ні. Ніколи! Я казав тобі.

— Ну, багато чого, що ти говорив, виявилося неправдою.

Він глянув на мене й, здається, образився.

— Я просто намагався захистити тебе.

Дурниці. Ензо так багато чого приховував про своє минуле. Я не можу повірити, що дізнаюся про це тільки зараз. Він стільки разів міг мені зізнатися. Ензо знає про моє далеко не безхмарне минуле. У мене теж знайдеться багато скелетів у шафі.

Він міг зі мною бути щирим. Він міг усе розказати. Але вибрав приховування.

— Я нікого не вбивав. — Його голос переривається. — Я б ніколи. Я не вбивав Джонатана.

Дивлюся в його очі. Коли я вперше його зустріла, не могла повірити, що вони такі темні — у мене пройшов мороз по шкірі. Та через кілька років, коли ми стояли разом у стінах відділу реєстрації шлюбів, присягаючись кохати одне одного, поки смерть не розлучить нас, я дивилася в ті самі очі, відчуваючи до цієї людини лише кохання. Я довірилася йому. Він мав стати батьком моєї дитини, і вірила всім серцем, що він буде піклуватися про нас. Що він зробить усе, лише щоб захистити нас.

Не знаю, коли все змінилося.

Адже я чимраз ясніше розумію, що Ензо весь цей час брехав мені.