Служниця спостерігає

Роздiл одинадцятий

Сьогодні Ніко грається зі Спенсером, хлопчиком, який живе на Локуст-стріт, 13.

Цю зустріч було практично неможливо організувати. Ми вже два тижні тут живемо, а вони вперше зустрічаються. Мені довелося надати Дженіс копію довідки про щеплення Ніко — я не жартую. Дивно, що вона не попросила здати аналізи крові та сечі.

Та це варте того, адже у вихідні в Ніко завжди енергія ллється рікою, а в нього немає такої кількості друзів поруч, як за попередньою адресою. У неділю о третій годині дня в будинку Спенсера відбудеться зустріч. Та ще з першої години Ніко приблизно кожні п’ятнадцять хвилин запитує мене, чи не час нам вже йти. Доходить до того, що кожного разу, коли він говорить слово «мама», мені хочеться кричати.

— Мамо, — каже він о чверть на третю. — Можна мені взяти із собою Малюка Ківі до Спенсера додому?

Ензо й Ніко вирішили не дожидатися, поки вилупляться богомоли й всі з’їдять один одного, тому замість цього вони придбали дитинча богомола, яке привезли їм минулого понеділка. Ніко назвав богомола Малюк Ківі на честь одного зі своїх улюблених фруктів.

— Можна, якщо ти хочеш, щоб тебе більше не запрошували, — відповідаю я.

Ніко замислюється.

— Можна тоді я візьму із собою бейсбольний м’яч і биту?

Минулого тижня, у п’ятницю, відбувався відбір до Молодшої ліги, і Ніко потрапив до команди, що дуже добре, адже це ще одна можливість для нього знайти нових друзів і виплеснути трохи своєї накопиченої енергії. Та в результаті він ще більше зациклився на бейсболі, ніж до того. Ензо щовечора займається з ним. За цим дуже мило спостерігати, адже Ензо коментує кожен свій рух, як під час справжньої бейсбольної гри. Гравець виходить на основне поле, замахується для подачі… го-о-ол! Він біжить до першої зони, тепер до другої…

— Можна, — погоджуюся я, хоча й хвилююся, що Ніко може не втримати м’яч і розбити вікно, а тоді в Дженіс станеться інсульт. У нього хороший удар, але він не дуже добре вміє скеровувати м’яча.

Нарешті — нарешті! — настала третя година, тому ми можемо йти на зустріч. Ада сидить на дивані та читає книжку, її блискуче чорне волосся спадає по спині. Я вкотре дивуюся, наскільки гарна моя донька. Не думаю, що вона це усвідомлює. Нехай Бог додасть нам всім сил, коли вона це зрозуміє.

— Адо, — кажу я, — не хочеш піти з нами?

Ада дивиться на мене так, ніби я з’їхала з глузду.

— Ні, дякую.

— Можливо, у тебе є друзі, з якими ти б хотіла зустрітися? — запитую я її. — Я залюбки тебе відвезу.

Вона хитає головою. Сподіваюся, вона подружиться з кимось у школі. Вона не така товариська, як Ніко, але в неї завжди була своя маленька тісна компанія друзів у школі. Мабуть, важко починати все із чистого аркуша в п’ятому класі, але Ада не з плакс. Ймовірно, я запропоную влаштувати дівич-вечір для нас двох і зможу розвідати, як у неї справи.

Думаю, чи не запросити Ензо, але розумію, що цілий день його не бачила. Він, певно, працює. У місті він мав широку клієнтську базу, але зараз намагається перенести свій бізнес на острів, тому тепер він постійно зайнятий роботою. Ензо дуже турбує виплата нашої іпотеки. Я ціную те, що він робить, але водночас мені б хотілося, щоб він частіше бував поруч.

Так чи інакше, схоже, ми підемо туди лише вдвох із Ніко. Тож я беру сумочку, і ми йдемо через провулок до Локуст-стріт, 13, в якому нібито колись жила прислуга. Коли минаємо будинок Сюзетти, мою увагу привертає гучний шум, що доноситься із заднього подвір’я. Що вони там роблять?

Коли Дженіс відчиняє нам двері, її обличчя смутніє, ніби вона сподівалася, що ми не прийдемо, навіть попри запрошення.

— Ой, — каже вона. — Прошу, заходьте.

— Дякую, — відповідаю я.

Щойно ми ставимо ноги на вхідний килимок у її будинку, вона показує нам на ноги.

— Роззувайтеся.

Я знімаю босоніжки із закритим носком, а Ніко — кросівки, які, на превеликий жах, розлітаються по коридору. Підбігаю, щоб підібрати їх, і обережно ставлю на полицю для взуття. Сьогодні ми майже весь день були вдома, тож я гадки не маю, чому його кросівки брудні. А коли дивлюся на шкарпетки, вони такі самі. Як таке могло статися?

— Чому в тебе брудні шкарпетки? — питаю я його.

— Я грався на задньому дворі, мамо.

— У шкарпетках?

Ніко стенає плечима.

Врешті-решт він скидає шкарпетки, але його ноги теж брудні, та, гадаю, не такі, як взуття чи шкарпетки. Треба буде гарненько вимити цього хлопця з хлоркою.

Спенсер і Ніко, здається, дуже раді зустрічі, немов не бачилися купу років, хоча вони буквально два дні тому разом були в школі. Вони біжать на задній двір, а Дженіс кричить Спенсеру услід:

— Обережно!

Дженіс складає руки, дивлячись на задній двір. Я не знаю, чи пропонувати їй залишитися, чи вона взагалі хоче моєї компанії. Схоже, їй справді потрібно випити чогось міцного. Нарешті вона повертається до мене, і я впевнена, що вона запропонує мені лимонад або сир із крекерами, та замість цього вона запитує:

— Як часто ви оглядаєте Ніко на наявність вошей?

У мене відвисла щелепа. Не можу сказати, що я образилася, адже ми тричі виводили в Ніко воші. В Ади теж, але їх було набагато важче позбутися, адже не можна просто поголити голову восьмирічній дівчинці. Про це будуть її майбутні розповіді в психолога за кілька років.

Та я поголила голову своєму сину. Спочатку він був не в захваті від цього, але коли Ензо сказав що й сам таке зробить, все перетворилося на розвагу.

— У нього немає вошей, — кажу я.

Вона примружує очі.

— Але чому ви в цьому впевнені?

Навіть не знаю, що на це відповісти.

— У нього не чухається голова, тому…

— Ви маєте якісний гребінець для вичісування вошей?

— Гм, так…

— А якого бренду?

Не знаю, чи зможу це витримати. Ну, тобто, я теж не в захваті від вошей, як і всі нормальні люди. Проте для мене це не найкраща тема для розмов.

— Послухайте, — кажу я. — Мені вже час іти…

— Ой. — Обличчя Дженіс ще смутнішає. — Я подумала, може, ви могли б трохи залишитися тут. У мене є свіжовичавлений сік.

На її обличчі з’являється щире розчарування. Хоча вона дуже грубо відреагувала на мій вибір бути матір’ю, яка працює. Якщо вона цілими днями сидить вдома, їй, мабуть, дуже самотньо. До того ж я ніколи не вміла знаходити друзів. Можливо, ми з Дженіс невдало почали наше спілкування, і вона стане моєю першою подругою на Лонг-Айленді.

— Я б залюбки випила соку, — кажу я.

Дженіс трохи оживає, і я слідом за нею йду на кухню. Її кухня — бездоганна, і це не дивно. Підлога здається чистішою, ніж моя стільниця. У неї такий самий кухонний стіл, як і в мене, і на ньому стоять підставки для кружок та тарілки. Дженіс відчиняє холодильник і дістає звідти графин із чимось зеленим, густим та з крупинками. Вона наливає дві повні склянки цієї рідини й підсуває одну порцію мені.

— Візьміть підставку під склянку, — каже вона мені, щойно я наближаюся до столу.

Коли Дженіс сідає навпроти мене, я роздивляюся рідину у своїй склянці. Ну, у мене ледь язик повертається назвати це рідиною. Це просто має деякі властивості, які притаманні рідині.

— А що це, власне, таке?

— Сік, — каже вона, ніби я запитала щось абсурдне.

Мені хочеться запитати її, що вона додала сюди, що вийшов такий яскравий зелений колір. Не можу пригадати жодного зеленого фрукта, який би мені подобався. Ну, є диня, але я не впевнена, що мені б сподобався напій зі смаком дині.

Та вона дивиться на мене, і я розумію, що мені потрібно зробити ковток цього так званого соку. Ну, можливо, на смак це буде краще — напевно. Я стискаю склянку пальцями, підношу її до рота й перехиляю. Набираю повний рот і…

Господи.

Ні, на смак воно не краще. Чомусь навіть гірше. Це, мабуть, найогидніше, що мені коли-небудь доводилося куштувати. Мені потрібен неймовірний самоконтроль, щоб не виплюнути це назад у склянку. На смак воно нагадує траву, яку вона вищипала на задньому дворі з брудом і всім іншим, а потім перемолола це в напій.

— Смакота, чи не так? — Дженіс чимало відпиває. — І хочете вірте хочете ні, але це ще й дуже поживно.

Я просто киваю, бо все ще намагаюся проковтнути те, що в мене в роті.

— Тож, — каже вона, — як вам новий дім?

— Мені дуже подобається, — щиро відповідаю я. — Його ще потрібно ремонтувати, але ми дуже задоволені.

— Купуючи нове помешкання, більшість проходить через це, — каже вона. — І я впевнена, що будинок вам доволі дешево обійшовся.

Я облизую губи й моментально шкодую про це, бо вони на смак, як та зелена рідина.

— Чому ви так думаєте?

— Бо ніхто не хотів купувати його.

Слова Дженіс змушують мене забути про гіркий присмак у роті.

— Що ви маєте на увазі?

Вона стенає плечима.

— Лише одна людина залишала заявку. І їй відмовили.

Наша агентка з нерухомості говорила зовсім інше. Вона стверджувала, що були й інші претенденти, але вони були не до кінця готовими до такої покупки. Вона нам збрехала? Невже ми єдині, кого зацікавив цей затишний, але розкішний будинок у районі з хорошими школами?

Як таке може бути?

— Чому ним ніхто не цікавився? — питаю я у Дженіс, намагаючись не виказати, наскільки мені цікаво.

— Гадки не маю, — відповідає вона. — Гарний фасад будинку. Добротний. З непоганою покрівлею.

Таке полегшення.

— Отже, там є щось у будинку, — каже вона.

Щось у будинку? Що в моєму будинку є такого, що відлякувало інші пари, які приходили сюди?

Мені не дає спокою той жахливий скрегіт, який заважав спати ночами. Я була така щаслива, коли нам подзвонили й сказали, що будинок наш. Та відколи ми переїхали, не минуло й дня, щоб я не замислювалася, чи не помилилася у виборі…

— Ну, — каже Дженіс, різко переводячи тему, — як відбувся вечір із Сюзеттою та Джонатаном?

Я рвучко підіймаю голову й відчуваю напад роздратування. Гаразд, тепер мені зрозуміло, чому вона хотіла, щоб я залишилася. Вона хоче вивідати в мене плітки про сусідів. Ось чому я тут — не для того, щоб скуштувати її фруктове пійло.

— Досить гарно, — кажу я. Останнє чого я хочу, — це облити Сюзетту брудом та ще й так, щоб це дійшло до неї.

— Гарно? У це важко віриться.

— Вони видалися мені хорошими людьми.

Вона стискає губи.

— Вони не такі вже й хороші. Повірте мені. Я живу біля них уже п’ять років.

Я мушу закусити язика, щоб не розповісти їй про те, як Сюзетта теж саме говорила про неї. Очевидно, між цими двома жінками багато неприязні. Та й взагалі, чесно кажучи, Сюзетта не схожа на дуже приємну особу. Як би я не намагалася краще її пізнати, але до кінця вечора вона ще більше мені спротивилася.

— Джонатан, начебто, хороший.

— Вона жахливо до нього ставиться, — каже Дженіс.

Не можу назвати її найдбайливішою дружиною у світі, як і не стала б стверджувати, що вона жахливо ставилася до чоловіка.

— Справді?

— Щоразу, коли він намагається торкнутися її, вона відсувається, — каже Дженіс. — Сюзетта не пропускає жодної можливості принизити його. Можу лише уявити їхнє інтимне життя.

Я намагаюся не уявляти цього, справді.

Дженіс зупиняє погляд на вікні в кухні, з якого відкривається чудовий вид на парадні двері 12-го будинку на Локуст-стріт. Зі своєї кухні вона може бачити кожного, хто заходить чи виходить із дому.

— Сюзетта Ловелл — найгірша людина, з якою мені коли-небудь доводилося мати справу.

Ого. Я також не в захваті від Сюзетти, але це вже занадто.

— Вона така… — Я кручу зелену субстанцію в склянці, замість того, щоб її випити. — Принаймні вона привітна.

— А ви знаєте, що ваш чоловік зараз у неї?

Я цього не знала. По моєму обличчю Дженіс розуміє, що я вперше це чую, і, здається, це неабияк її тішить.

— Близько години тому вона сама зустріла його на порозі, — каже Дженіс мені. Звісно, завдяки чудовому вигляду на будинок Сюзетти, вона все це знає.

— І він досі там.

— Чудово. — Я натягнуто всміхаюся, бо не хочу дати Дженіс зрозуміти, що ці слова мене засмутили. — Він казав мені, що незабаром планує почати роботу на її подвір’ї, тож, мабуть, вирішив почати сьогодні.

— У неділю? Не схоже, що в цей день люди працюють.

— Ензо постійно працює. Він страшенно зайнятий.

Дженіс робить ковток свого напою, а потім облизує зелені вуса, що залишилися після цієї субстанції.

— Гаразд. Якщо ви йому довіряєте.

— Довіряю.

Вона всміхається мені.

— Тоді у вас немає причин для хвилювання.

Дженіс хоче заварити кашу, та я намагаюся пропускати це повз вуха. Я довіряю Ензо. Тобто, так, але чомусь йому не спало на думку сказати мені, що він планує почати роботу в нашої привабливої сусідки на задньому дворі. Та я не піддамся на це. Можливо, я чогось і не знаю про свого чоловіка, але переконана, що він хороша людина. Він неодноразово доводив це мені… І навіть якби було не так, я все одно не думаю, що він може мене зрадити.

Він не посміє.

«Я тебе боюся, Міллі Аккарді».

І не дарма.