Служниця спостерігає

Роздiл сьомий

За двадцять хвилин ми стоїмо перед дверима будинку 12 на Локуст-стріт.

Збори трохи затягнулися. Попри те, що Ензо швидко прийняв душ, він зійшов у м’ятих джинсах та футболці, бо це ж Ензо. Тож я змусила його повернутися нагору й перевдягнутися в щось доречніше. Зараз же на ньому чорна сорочка на ґудзиках, яку я купила йому пів року тому, коли зрозуміла, що в нього зовсім немає парадних сорочок, і, як я і думала, вона ідеально пасує до його темних очей і волосся. Він до нестями красивий. Також, як і можна було очікувати, йому дуже незручно, і схоже є ризик того, що він може порвати її в якийсь момент впродовж вечора. (Сюзетта б померла.)

Яблучний пиріг гарячий, що й робить його більш домашнім. А ще його дуже важко тримати в руках. Наразі пиріг обпікає мені руки, і я вже не можу дочекатися, коли покладу його на стіл.

Ніко смикає свою сорочку з короткими рукавами. Бачу, як йому дискомфортно, тож, ймовірніше, саме він, а не його батько, сьогодні порве її.

— Нам точно обов’язково йти на цю нудну вечерю?

— Так, — кажу я.

— Але я хочу грати в бейсбол із татом.

— Ми ненадовго.

— А що вони приготували на вечерю?

— Не знаю.

— А можу я подивитися телевізор, поки ми там будемо?

Я повертаю голову до свого сина, щоб поглянути на нього.

— Ні, не можна.

Я дивлюся на Ензо, шукаючи підтримки, але він, схоже, намагається стримати сміх. Думаю, йому також хотілося б подивитися телевізор.

За хвилину після того, як мої руки обпалив пиріг із супермаркету, незнайомка відчиняє вхідні двері. Їй близько шістдесяти років, статура футбольного півзахисника, а сиве волосся зібране в тугий пучок. Я ніколи раніше не бачила такої ідеальної постави, як у неї. Якби ви поклали їй на голову книгу, то через два дні вона все ще була б там. На жінці квітчаста сукня з білим фартухом. Вона дивиться на мене порожніми сірими очима, які пронизують наскрізь.

— Гм, вітаю… — невпевнено кажу я. Перевіряю номер будинку на дверях, ніби я могла якимось чином зайти не в той сусідський будинок. — Я Міллі. Ми прийшли на…

— Міллі!

З глибини будинку, позаду жінки, яка нас зустріла, лунає голос. За мить Сюзетта спускається сходами, маючи при цьому трохи захеканий вигляд, але водночас і елегантний. Вона одягнена в зелену сукню, завдяки якій я розумію, що її очі радше зелені, аніж блакитні, і який би чудодійний бюстгальтер на ній не був, він стягує її груди ледь не до підборіддя. Її карамельне волосся виблискує, наче вона щойно повернулася із салону, а шкіра світиться зсередини. Вона має розкішний вигляд.

Я дивлюся на Ензо, щоб перевірити, чи він зауважив її зовнішність, але цей чоловік зайнятий тим, що вовтузиться з ґудзиком на своїй сорочці. Він таки ненавидить цю сорочку. Сподіваюся, вона протримається на ньому до кінця вечора.

— Міллі та Ензо! — вигукує вона, стискаючи долоні ще радісніше, ніж можна було очікувати від відвідин сусідів. — Я щиро рада, що ви змогли прийти. Ще й так по-сучасному запізнилися.

Господи, ми запізнилися всього на п’ять хвилин.

— Привіт, Сюзетто, — кажу я.

— Бачу, ви вже познайомилися з Мартою. — Очі Сюзетти виблискують, коли вона кладе руку на плече літньої жінки. — Вона допомагає нам двічі на тиждень. Ми з Джонатаном настільки зайняті, що Марта нас просто рятує.

— Ага, — бурмочу я.

У минулому я була Мартою в багатьох сім’ях. Та мені ніколи не вдавалося так вміло грати свою роль, як ця жінка. Вона схожа на покоївку з п’ятдесятих. Усе, що їй потрібно, — це маленька щіточка для пилу й один із тих пилососів зі смішними масивними двигунами.

І все ж, щось мене в ній бентежить. Може, тому, що вона й досі витріщається на мене, наче не здатна відірвати очей. Я звикла, що жінки задивляються на Ензо, але її не цікавить ні він, ні мої діти. Її погляд, немов лазерний промінь, спрямований на моє обличчя.

Що там такого цікавого? У мене між зубами застряг шпинат? Чи я схожа на якусь знаменитість, і вона хоче попросити автограф?

— Можливо, Марта щось вам принесе випити? — питає Сюзетта мене й Ензо, дивлячись лише на нього. — Води? Вина? Думаю, у нас також знайдеться смачний гранатовий сік.

Ми обоє хитаємо головами.

— Ні, дякую, — кажу я.

— Ви впевнені? — перепитує вона. — Марті зовсім не важко зробити це.

Я дивлюся на старшу жінку, яка досі стоїть на місці, чекаючи наказу, щоб повернутися на кухню й принести нам напої.

— Мені не важко, — відповідає вона, її голос низький і грубий, наче вона не дуже часто щось говорить.

— Усе гаразд, — запевняю я, сподіваючись, що вона піде. Але Марта не рушає з місця.

Сюзетта нарешті помічає Ніко й Аду, які терпляче стовбичать на порозі.

— А це, мабуть, ваші прекрасні дітки. Які ж вони милі.

— Дякую, — відповідаю я. Мені завжди здавалося дивним, коли ти робиш комплімент дітям, а батьки відповідають «дякую», ніби дитина це їхня власність. І ось я сама зараз кажу «дякую».

Сюзетта повертається до Ензо.

— Вони схожі на вас, немов дві краплі води.

— Ну не настільки, — нахабно бреше Ензо. — В Ади губи точнісінько, як у Міллі.

— Гм, щось не помітила, — каже Сюзетта.

Вона не помітила, бо це неправда. Ніхто з них не схожий на мене. І якщо вже на те пішло, жодному з них не дістався мій характер. Ніко дуже схожий на Ензо, і я не знаю, звідки взялася моя розумна, стримана донька.

— До речі, — каже Сюзетта. — Я щойно дізналася фантастичні новини. Ще одна сім’я, в якій працювала Марта, щойно переїхала. Б’юся об заклад, вона була б не проти трохи прибрати у вас.

— Ох. — Ми з Ензо обмінюємося поглядами. Звісно, мені подобається думка, що хтось, окрім мене, прибиратиме в моєму домі, але ми не можемо собі цього дозволити. — Це дуже мило з вашого боку, справді, але не думаю, що…

— У мене є час у четвер вранці, — каже мені Марта.

— Вам зручно в четвер вранці? — запитує мене Сюзетта.

Як пояснити жінці, чий будинок удвічі більший за наш, що ми не можемо собі дозволити послуги покоївки? Та навіть якби в нас були на це гроші, у Марті є щось таке, що бентежить мене.

— Гм, час підходить, лише…

Перш ніж я встигаю придумати відмовку, що не містить значення, що ми не хочемо користуватися послугами Марти, очі Сюзетти опускаються на пиріг у моїх руках. Вона видає дзвінкий сміх.

— О ні, Міллі, ви що, дорогою сюди впустили його?

Ой, здається, я перестаралася з одомашненням.

На щастя, я бодай встигаю поставити пиріг на журнальний столик у їхній вітальні, поки Марта зникає на кухні. Наша вітальня набагато менша. Кожна кімната в їхньому будинку вдвічі більша за нашу, а може, й утричі. Фасад будинку такий самий старий, як і наш — будинок був зведений наприкінці 1800-х років і майже не змінювався, але, на відміну від нашого, всередині його повністю відремонтували. Ензо пообіцяв зробити те ж саме, але підозрюю, що на це піде ледь не десять років.

— Будинок прекрасний, — зауважую я. — І у вас так просторо.

Сюзетта спирається рукою на величезний елемент меблів, який можна назвати шафою. Цікаво, ми могли б придбати й собі таку велику шафу? (Кого я обманюю? Нам пощастило, що ми можемо дозволити собі стільці та столи.)

— Колись усі три будинки належали фермерам, — розповідає вона. — Цей будинок був головним. Тут жили господарі. А на Локуст-стріт, 13 жила прислуга.

— А наш будинок? — запитую я.

— Думаю, це був хлів.

Що?

— Як круто! — каже Ніко — Закладаюся, у моїй кімнаті тримали свиней!

Добре, вона, мабуть, знущається з нас. Я маю на увазі, якби це був хлів, тоді для чого там сходи, чи не так? Чи, можливо, їх добудували пізніше. Я відчула якийсь запах, що…

— Джонатане! — викрикує Сюзетта.

Зелено-блакитні очі Сюзетти зосереджені на звивистих сходах, що ведуть на другий поверх будинку, звідки спускається чоловік. Він одягнений у білу строгу сорочку з темно-синьою краваткою, і, на відміну від мого чоловіка, йому, здається, так комфортно. Крім того, він відрізняється від мого чоловіка дуже непримітною зовнішністю. У нього приємні риси обличчя, охайно підстрижене світло-каштанове волосся й свіжопоголене підборіддя. Він худорлявої статури й лише на кілька сантиметрів вищий за мене. Джонатан схожий на людину, яка може розчинитися в будь-якому натовпі.

— Привіт, — каже він, лагідно всміхаючись. — Ви, мабуть, Міллі та Ензо. — Повертається до дітей. — І компанія.

Після пихатості Сюзетти Джонатан здається ковтком свіжого повітря.

— Так, я Міллі, — кажу я. — А ви, мабуть, Джонатан.

— Усе правильно. — Він простягає до мене руку й, на відміну від смертельної хватки Сюзетти, ніжніше стискає мою. Він не намагається зламати кістки в моїй долоні. — Радий нарешті з вами познайомитися.

Потім Джонатан тисне руку Ензо, і якщо він і боїться мого чоловіка — адже деякі невпевнені в собі чоловіки бояться — безперечно, не показує цього.

Підсвідомо мені подобається Джонатан. Я не можу пояснити чому, але це те, що відчуваю я. За своє життя я працювала в багатьох сім’ях і навчилася до біса добре розумітися в людях.

Особливо — сімейних парах.

Мова тіла людини може багато чого розповісти. Є певні чоловічі жести, які свідчать про те, що вони домінують у стосунках. Як от поцілунок у чоло, а не в губи. Рука на попереку під час ходьби. Це ледь помітно, але мені таки вдалося розібратися. Однак за Джонатаном я такого не помітила. Для мене вони здаються звичайним щасливим подружжям.

— Як вам новий будинок? — запитує він нас.

— Мені дуже подобається, — вигукую я, відкинувши всі думки про сором за те, що мій будинок, можливо, колись слугував хлівом. — Я знаю, він крихітний, але…

— Крихітний? — сміється Джонатан. — Думаю, він чудовий. Якби була нагода, я б прикупив його собі. Наш надто кричущий, особливо для нас двох.

Ще один бал Джонатану.

— То у вас немає дітей? — запитує їх Ензо.

Перш ніж Джонатан встигає відповісти, Сюзетта видає:

— Ой, ні. Ми не з тих людей, які люблять дітей. Вони такі голосні, метушливі та постійно потребують уваги — без образ. Людей, які вдаються до такої жертви, можна зарахувати до святих. — Говорячи це, вона поводиться так, ніби це смішно, що хтось прагне віддати своє життя батьківству. — Та це не про нас. Щодо цього наші погляди збігаються. Чи не так, Джонатане?

— Так, правда, — смиренно каже він. — Ми із Сюзеттою завжди сходилися в думці щодо цього.

— Це не для всіх, — кажу я.

Проте я помітила, що коли Сюзетта розповідала, як чудово бути бездітною, Джонатан мав похмурий вираз обличчя. Це змушує мене замислитися, чи справді в них «збігаються погляди» в питаннях про дітей. Я б ніколи не засуджувала за неприйняття батьківства, але дуже сумно, коли одна людина в парі змушена відмовлятися від своєї мрії на користь іншої.

— Я говорила Міллі, що мені подобається їхній затишний і незвичайний будинок, — каже Сюзетта. — Погоджуюся, наш будинок дуже просторий і екстравагантний. Чесно кажучи, ми вже не знаємо, що робити з усім цим місцем. Особливо з величезним заднім двором.

При згадці словосполучення «задній двір» Ензо оживає.

— Я займаюся ландшафтним дизайном, якщо вам раптом потрібна допомога з подвір’ям.

— Справді? — Сюзетта вигинає брову.

Він завзято киває.

— У мене залишились клієнти в Бронксі, але зараз я намагаюся призвичаїтися тут. До міста надто далеко добиратися.

— Швидкісна магістраль Лонг-Айленда — це жах, — погоджується Сюзетта.

Так, особливо, коли за кермом Ензо. Щоразу, коли він виїжджає на 495-те шосе, то летить до неминучої смерті. У нього був дуже успішний бізнес у Бронксі, але він що є сил намагається залучити більше клієнтів на острові, щоб йому більше не доводилося щодня долати такі довгі дистанції. Його ціль — за найближчі кілька років перенести свій бізнес на сусідні околиці. А тут є багато заможних родин, тому й великий шанс для успішного бізнесу.

— Я чудово розуміюся на ландшафті, — додає Ензо. — Я можу зробити все, що ви забажаєте.

— Усе що завгодно? — запитує Сюзетта голосом, який звучить, немов пропозиція.

— Так, все що завгодно.

Вона кладе руку на його біцепс.

— Я б скористалася вашою пропозицією.

А потім? Вона просто залишила свою руку. На м’язах мого чоловіка. Дуже, дуже надовго. Я маю на увазі, що має ж бути якась межа того, як довго можна тримати руку на м’язах чужого чоловіка, чи не так?

Та це не страшно. Зрештою, її власний чоловік стоїть поруч. І Джонатан, здається, анітрохи не переймається цим. Він, мабуть, знає, що Сюзетта любить загравати з кимось, і навчився це ігнорувати.

Я повторюю про себе, що в мене немає причин для хвилювання.

І майже вірю в це.