Служниця спостерігає

Роздiл сiмнадцятий

— Мамусю, ти помираєш? — запитує мене Ада, коли я приходжу побажати їй на добраніч. Вона лежить у своєму ліжку, ковдра, вся в малюнках собак, натягнута до підборіддя. На її маленькому личку видно занепокоєння. Ада завжди занадто близько все брала до серця. Навіть ще в ранньому дитинстві вона про все хвилювалася, а особливо за Ніко. Коли він починав чхати, вона, бувало, навіть плакала через це.

— Ні! — Я прибираю з її обличчя декілька чорних пасм. — Звідки в тебе такі думки?

— Я чула, як ви з татом про це говорили.

Ну, клас. У нашій старій квартирі ми чітко знали, що крізь тонкі, як папір, стіни діти все можуть чути. Та ми чомусь думали, що в цьому будинку все буде по-іншому. Але, як виявляється, вони так само все чують.

— Я не помираю! — запевняю я її.

— А тоді для чого тобі страхувати своє життя?

Думаю, що «якби ми раптом померли» не зовсім коректна відповідь. Хоча фактично це правда.

— Це про всяк випадок, якщо ми попадемо в якусь несподівану аварію. Та цього ніколи не станеться.

— Напевно.

У Ади від хвилювання з’являється така ж зморшка між бровами, як і в Ензо. Вона дуже схожа на нього — такі ж очі, густе чорне волосся — але в неї інший характер. І, щиро кажучи, не знаю, добре це чи погано, але на мене вона теж не дуже схожа. Вона з тих дітей, про яких так одразу й не скажеш, звідки вони взялися. Можливо, вона вдалася в когось із бабусь чи дідусів. Я не близька з мамою, але, дивлячись на її обличчя, завжди можна було припустити, що вона чимось стурбована.

Її розумові здібності теж загадка.

— Адо. — Я залажу на її маленьке ліжко, згортаюся калачиком біля неї. Вона така ніжна та тепленька. Через декілька років вона цього не захоче, тому я насолоджуюся моментом зараз. — Я планую довго-довго жити, може, дочекаюся твоїх діток, а може, навіть своїх правнуків. А твій тато… Ну, він, мабуть, житиме вічно.

Якщо на цьому світі ходить хтось безсмертний, то це точно Ензо, тому, думаю, це таки правда.

— Ну, а для чого вам тоді страхувати життя?

На цю тему можна розмовляти всю ніч.

— Адо, — кажу я, — годі хвилюватися й лягай спати.

Вона скручується під ковдрою.

— А тато прийде?

Обоє наших дітей хочуть від мене з Ензо побажання на добраніч перед сном. Ця рутина водночас мила й виснажлива. Після розмови з Адою моєю наступною зупинкою буде кімната Ніко. Ймовірно, саме там зараз сидить Ензо. Можемо помінятися.

— Я зараз скажу йому, — додала я.

Після моїх слів на її обличчі з’являється усмішка. Як би мені не хотілося визнавати, але Ада — повністю татусева донька, ще із самого її народження. Пам’ятаю день, коли вона ще була немовлям і просто кричала дві години поспіль, а щойно Ензо прийшов із роботи та взяв її на руки, вона миттєво заспокоїлася. Тож якщо хтось і може її заспокоїти, то це точно Ензо.

Я очікувала побачити Ензо й Ніко разом у синовій кімнаті під час годування богомола мухами, або щось таке ж жахливе. Однак Ензо немає в кімнаті. Ніко лежить сам із розплющеними очима та вимкненим світлом.

— Стомився? — запитую я його.

— Є трохи.

Я примружуюся, щоб розгледіти його обличчя крізь темряву. Він також має схожі риси обличчя з Ензо, хоча, мабуть, він більше схожий на мене, ніж Ада. Але це мало про що свідчить. Ми назвали його Ніколасом на честь батька Ензо.

— Все гаразд?

— Угу.

Ніко прилаштував богомола прямо біля ліжка. Його важко розгледіти через сітчасту клітку, але коли я нарешті помічаю довгу худу комаху, то бачу, як вона потирає свої маленькі лапки одна об одну. Ця комаха, здається, щось планує. Я знаю, що хлопчики люблять комах, але навіщо комусь тримати таке у своїй спальні? З ним щось не так?

Ні. З Ніко все добре. Він — найщасливіша дитина, якій гарно вдається до всього адаптуватися. Його всі люблять.

Я зіщулююся, коли нахиляюся до сітки, щоб поцілувати сина в чоло. Завтра поговорю з ним, щоб переставити її. Можливо, поставити в інший кінець кімнати, а можливо, взагалі за межами дому.

— На добраніч, — кажу я.

— На добраніч, мамусю, — сонно відповідає він.

Зупинившись, я дивлюся у вікно. Сьогодні майже повний місяць, який освітлює наш доглянутий двір. Б’юся об заклад, до літа ми матимемо найкраще подвір’я в місті. Ензо подбає про це. Та мій погляд привертає щось за межами нашого подвір’я.

Подвір’я Ловеллів.

Я думала, Ензо зараз вдома, бажає дітям спокійної ночі, як і я, але його немає. Він чомусь на сусідському подвір’ї. Але не працює. Ензо стоїть біля Сюзетти, і вони розмовляють.

Секунду я спостерігаю за ними з темної кімнати мого сина. Це може бути звичайна розмова. Зрештою, вони сусіди й разом працюють на її подвір’ї. Та щось мені таки не дає спокою. Зараз же десята вечора. Чому мій чоловік стоїть на подвір’ї з іншою жінкою?

Він просто стоїть біля неї. Не цілує її, і все таке. Здається, вони просто розмовляють. Та мені все одно всередині неспокійно.

Я не можу відмахнутися від думок, що Ензо щось від мене приховує.