Служниця спостерігає

Роздiл тридцять шостий

Ми їдемо на пляж.

Сюзетта неохоче дозволила нам поїхати з ними. Я не знаю, про що вони розмовляли, але припускаю, що вона робила все можливе, аби лише ми не поїхали. Та от ми їдемо.

Я з нетерпінням чекаю на це. На березі моря розташований приватний пляж, доступ до якого є лише в Сюзетти та її елітної компанії. Для входу нам потрібна спеціальна картка. Я відвідала багато пляжів, але це, мабуть, єдиний, де всі — товстосуми. Готова битися об заклад, він має бути неймовірний.

Ензо за кермом, і, як завжди, він перевищує швидкість. Я думала, він перестане так чинити після того, як у нас з’являться діти, але йому це й досі подобається. Та ще й дітям припало до душі.

— Чи не був би ти такий ласкавий пригальмувати? — бурмочу я, коли при проїжджаємо повз знак із забороною руху понад 88 км/год. А ми їдемо щонайменше на тридцять кілометрів швидше.

— Міллі, — каже він. — Тут усі так їдуть Якщо ми пригальмуємо, вони нас обганятимуть.

— Я не їжджу так швидко, — зазначаю я.

Він кліпає.

— Звісно. Ти їздиш, як стара бабця.

— Ні, це не так.

— Так, вибач. Бабуньки їздять швидше, ніж ти.

Я закочую очі.

— Дуже смішно.

— Мамо, це правда, — втручається Ніко. — Тобі завжди сигналять, щоб ти пришвидшилась.

Судячи з усього, в (на?) Лонг-Айленді дозволено відхилитися від норми лише на тридцять кілометрів.

Тільки-но ми з’їжджаємо з автостради, як позаду лунає поліцейська сирена. Ензо дивиться в дзеркало заднього виду й лається італійською собі під ніс.

— Ви, мабуть, знущаєтесь з мене, — бурмоче він.

Він зупиняється на узбіччі, а я намагаюся перебороти в собі бажання сказати: «А ж я казала». Поліцейський не поспішає виходити з машини, а Ензо нишпорить у пошуках своїх документів.

— Тата заарештують? — схвильовано запитує Ада.

— Ні, — кажу я.

— А це було б круто, — додає Ніко.

— Усе ж ні, — повторюю я.

Поліцейський — чоловік тридцяти років, який, здається, не надто щасливий, що йому доводиться працювати в тридцятиградусну спеку. Ензо опускає вікно й привітно йому посміхається.

— Добрий день, пане поліцейський, — каже він із таким сильним акцентом, що його важко зрозуміти. — У чому проблема?

— Права й техпаспорт, — відповідає поліцейський знуджено.

Ензо передає документи в очікуванні відповіді поліцейського. Він перевіряє документи Ензо й нарешті каже:

— Пане Аккарді, ви знаєте, що перевищили швидкість?

— Вибачте, — каже Ензо. — Але… бачите рівень бензину? У нас закінчується пальне! Мені потрібно знайти заправку поки не пізно!

Поліцейський якусь мить витріщається на нього, чухаючи голову.

— Це не пройде, ви ж знаєте.

— Ні, — Ензо здивовано дивиться на нього, але насправді це щирий погляд. — Я не знав!

— Так, не пройде. — Він знову дивиться на документи, потім на Ензо, а тоді оглядає всіх нас. — Гаразд, не хочу псувати ваш сімейний день. Їдьте на заправку. Але не поспішайте.

— Grazie, — усміхається Ензо поліцейському. — Гарного дня, пане.

Коли поліцейський повертається до машини, Ензо закриває вікно й моргає мені.

— Так легко.

Він ще ні разу не отримував штрафу. Йому завжди вдається викрутитися. Або збрехати — залежно від того, чого вимагає ситуація. Мене дивує його вміння брехати прямо в очі з абсолютно незворушним обличчям.

Я завжди знала, що мій чоловік вміло бреше. Мене це ніколи не турбувало, аж до моменту, поки я не запідозрила, що він щось від мене приховує.