Служниця спостерігає

Роздiл шiстнадцятий

Після вечері Ензо допомагає мені прибирати зі столу. Він досить непогано справляється, або, зрештою, навчився це робити після кількох уїдливих коментарів за всі ці роки. Проте він молодець. Тепер мені не потрібно просити Ензо зносити усі тарілки й склянки на кухню.

— Було дуже смачно. Як і зазвичай, — заявляє він і закладає кілька тарілок у посудомийну машину.

Я дивлюся на тарілку у своїх руках. Із цієї тарілки їв Ніко, тобто майже не торкався. Сьогодні в мене не було настрою для нарікань, тож я приготувала йому перевірені макарони із сиром. Три улюблені продукти Ніко: спагеті, масло й багато сиру. І зазвичай він наїдається ними від пуза. Я рада, що ні Ензо, ні Ніко не з’їли й мене разом із цим.

— З Ніко все гаразд? — запитую я. — Він майже не доторкнувся до макаронів із сиром.

— Може, він поживно пообідав?

— Може…

— А, можливо, йому вже просто набридли макарони із сиром?

— Та ні. Цього не може бути.

Він посміхається.

— Або він їв мух Малюка Ківі.

Цей жахливий богомол знову линяв. Я помітила, що щоразу, коли він линяє, то збільшується. І на мою думку, він щось занадто великий. Та Ніко любить цю комаху. Вчора ввечері він попросив взяти його із собою до обіднього столу після того, як повернувся з виправних робіт у Ловеллів. Ми твердо сказали йому «ні».

Я дивлюся на тарілку, опираючись бажанню доїсти рештки макаронів. З моїми проблемами зі здоров’ям мені не треба зайвих калорій. Хоча я і досі не можу повірити, що мені потрібно звернутися до лікаря. Я перевірила й з’ясувала, що електронні тонометри показують не зовсім правдиву інформацію.

— До речі, — кажу я. — Сьогодні на роботі медсестра поміряла мені тиск, бо я трохи перенервувала. Тиск виявився дуже високим. І вона дуже роздула цю проблему.

Зазвичай Ензо із розумінням ставиться до розповідей про мій робочий день. Та цього разу він насупився на мене.

— Чому в тебе високий тиск?

— Не знаю. — Я вишкрібаю макарони із сиром у сміттєве відро й кладу тарілку в посудомийну машину. — Ей, я запускаю посудомийку?

— Але ж там ще є місце для іншого посуду.

— Так, але завтра прийде Марта, то я і хочу поскладати чистий посуд до її приходу.

Він чухає підборіддя.

— Не розумію. А для чого мити посуд, коли завтра прийде покоївка? А перед вечерею ти ще й поприбирала пилососом.

— Я просто хочу переконатися, що до її приходу все буде прибрано.

— Так вона ж приходить прибирати! — Він хитає головою. — Може, тому в тебе піднявся тиск?

— Неважливо, — бурмочу я. — Не такий вже й високий.

— Ти ж сказала «дуже високий».

— Та ні, я сказала «підвищений». — Намагаюся проскочити повз нього, щоб дістатися до посудомийної машини. — Будь ласка, приберімо весь посуд, щоб завтра все було чистим?

Ензо тягнеться до шафки з мийними засобами для посудомийної машини. Він наповнює мийний відсік, закриває його, а тоді натискає на кнопку, щоб запустити миття. Закінчивши, він дивиться на мене зі складеними м’язистими руками на грудях.

— Гаразд, відмовка щодо посудомийної машини більше не працює. Тепер можемо поговорити про твій тиск.

— О Боже. — Я закочую очі. — Слухай, знала б я, що ти роздмухаєш із цього таку проблему, нічого б тобі не розповіла.

— А як я мав реагувати на це? — заперечує він. — Ти — моя дружина. Я хочу, щоб ти була здорова й прожила довге життя.

— Ну… мило, — визнаю я. — Але ти робиш із мухи слона. Я просто розхвилювалася, і через це підвищився тиск.

— Гаразд. Тоді сходи до лікаря й пройди медогляд.

— Але…

— Ти взагалі не ходиш перевіряти здоров’я, Міллі, — зауважує він.

— Так само, як і ти. А ти навіть старший за мене.

Здається, він хоче заперечити, але потім опускає плечі.

— Добре. Ми вдвох підемо перевіритися до лікарів. Домовились?

Добре. Домовились. Ензо, вочевидь, капатиме мені на голову, поки не погоджуся, тож я піду до лікаря, щоб перевіритися, але впевнена, що все буде гаразд.

— А ще, — каже він, — нам варто застрахувати свої життя.

Мені не подобається, до чого веде ця розмова. Мало того, що я мушу шукати якогось лікаря й записуватися на огляд.

— Застрахувати життя? Не знаю. А навіщо нам це?

— А чому б і ні? — Він дивиться у вікно, з якого відкривається чудовий краєвид на величезний будинок Ловеллів. — А якщо зі мною раптом щось станеться? Ти сама залишишся з дітьми. І вам будуть потрібні гроші.

Я заплющую очі, щоб не уявляти собі смерть чоловіка. Таке практично неможливо.

— Гаразд, тоді, може, таки застрахуйся.

— Ти теж.

— І коли я помру, ти зможеш отримати виплати?

Він стискає губи.

— Міллі, ти ж знаєш, що це не для мене. Це все заради наших дітей. Щоб у них був дах над головою. Ти знаєш, що ми ледве зводимо кінці з кінцями, щоб виплачувати іпотеку.

Він має рацію. Досить багато батьків страхують свої життя. Кілька років тому ми вже починали цю розмову, але обоє так засмутилися щодо смерті одне одного, що, зрештою, так і не зробили цього.

Не знаю, чи в мене зараз підвищився тиск, але за відчуттями, здається, що так.

— Я знаю, що це сумно. — Ензо бере мою руку. — Не хочу втрачати тебе. Але це велика відповідальність.

— Ага, погоджуюся.

— А ще, — додає він. — Сюзетта порекомендувала мені хорошого страхового агента.

Ага. То ось звідки ноги ростуть. Тепер усе ясно.

— То одинадцять років ти не вважав, що нам потрібно застрахуватися, — кажу я. — А коли це сказала Сюзетта, ми маємо бігти та телефонувати агенту.

— Міллі. — Він трохи зашарівся, хоча це важко помітити через оливковий відтінок його шкіри. — Я хочу подбати про свою сім’ю, хай що зі мною станеться.

— Гаразд. Добре!

Господи, чому він чинить так, що я відчуваю себе винною? Застрахувати життя — це важливо, еге ж? Я це знаю, але не хочу поспішати, а особливо тоді, коли в нас не так вже й багато заощаджень.

Зрештою, я ж не помру завтра.