Служниця спостерігає

Роздiл п’ятдесят четвертий

Наступного ранку ми прокидаємося від дзвінка у двері та мерехтіння червоно-синіх проблискових маячків. Я трясу Ензо, він миттєво прокидається й визирає у вікно.

— Що на цей раз? — бурмоче він.

Детектив прийшов заарештувати мого чоловіка? Я навіть не можу собі цього уявити.

Швидко одягаю джинси та футболку, збігаю сходами вниз, ледь не спотикаючись. Я навіть не встигла сходити в душ і почистити зуби, а на голові жирне волосся. Але ж не скажеш поліцейському, щоб той зачекав кілька хвилин, поки ти заскочиш у душ.

Коли я відчиняю двері, на ґанку стоїть незворушний Віллард, одягнений у чисту білу сорочку з туго затягнутою на шиї краваткою.

— Пані Аккарді, — каже він.

— Чим… чим я можу вам допомогти?

— Я отримав ордер на обшук вашого будинку.

Сесілія казала, що таке може статися, але я все одно шокована, що вони таки прийшли. З моменту вбивства Джонатана Ловелла минуло лише два дні, думаю, що вже мали б з’явитися інші, ймовірніші підозрювані. Мене лякає той факт, що вони все ще тримаються за Ензо.

— Чи дозволите мені спершу розбудити дітей? — запитую я.

— Ми можемо почати з першого поверху, — пропонує він.

Це все, на що я можу сподіватися.

Нагорі я бачу, як Ензо вже накинув джинси та футболку. Він чує, що в нашому домі поліцейські, і на його обличчі з’являється занепокоєння.

— Вони проводять обшук? Уже?

Я киваю.

— Це надовго. Ти залишайся тут, а я відвезу дітей до школи.

Діти, ясна річ, трохи налякані та розгублені цими подіями. Я кажу їм одягатися, а сама біжу прийняти душ і почистити зуби. До шкільних занять ще багато часу, тож, можливо, вони поснідають у кафе. Все одно немає бажання перебувати тут під час обшуку.

Коли я виходжу з ванної, діти вже одягнені та готові їхати. Вони сидять у Ніко в кімнаті з однаково схвильованими виразами облич. Ензо сидить біля них і тихенько розмовляє. На мить зупиняюся, аби прислухатись.

— Татусю, — сльозливо говорить Ада. — Чому ці люди в нашому будинку? Що вони шукають?

— Не знаю, — відповідає Ензо. — Та нічого цікавого вони не знайдуть. Тож нехай зроблять свою справу, і тоді все закінчиться.

— У тебе неприємності? — тисне вона.

— Ні. — Його голос непохитний. — Анітрохи.

Тоді він переходить на італійську, яку розуміють діти, але не я. Не знаю, що він їм сказав, але щоб це не було, йому вдається викликати в Ади невелику посмішку. Та Ніко сидить зі стурбованим виразом обличчя.

— Такс! — Я сплескую руками. — Хто хоче піти на панкейки із шоколадною крихтою?

Колись Ніко міг продати свою приставку Nintendo за панкейки із шоколадною крихтою. Та зараз діти просто без ентузіазму витріщаються на мене, почувши про можливість з’їсти шоколад на сніданок.

Перш ніж я виходжу з дітьми на вулицю, Ензо хапає мене. Він нахиляється й шепоче на вухо:

— Не хвилюйся. Все скоро закінчиться.

Хотілося б у це вірити.

Дорогою до кафе діти майже не розмовляють. Перед ними стоять панкейки із шоколадною крихтою. Вони просто витріщаються на маленькі коричневі кружечки й мляво штовхають по своїх тарілках. В Ади мішки під очима, а в Ніко в куточках губ засохла слина.

— Не хочете ще сиропу? — запитую я.

Підіймаю пляшку з кленовим сиропом, готова полити на їхні тарілки, щоб вони таки поїли.

— Мамо, — запитує Ада, — поліція думає, що це тато вбив пана Ловелла?

— Ні, — швидко відповідаю я.

— А що вони тоді шукають у нашому домі? — запитує Ніко.

— Ну, — кажу я, — вони шукають докази, що тато не причетний до смерті пана Ловелла.

— Безглуздя якесь, — каже Ада. Ніко киває на знак згоди.

— Ну, гаразд. — Велося набагато легше, коли вони були маленькими й вірили всьому, що я кажу. Стоп, подібного ж ніколи не траплялося. — Дивіться. Ми з вами знаємо, що тато ніколи б не завдав іншій людині болю. Хіба щоб захистити нас, так?

Я запишалася ними, коли вони одразу закивали.

— Отже, нам має бути байдуже, що поліцейські обшукують наш будинок, — кажу я. — Адже ваш тато не зробив нічого поганого, тому вони нічого й не знайдуть.

Промовляючи ці слова, сама намагаюся в них повірити. Якщо дозволю своїм сумнівам просочитися назовні, діти це зрозуміють. А мені потрібно, щоб вони вірили, що їхній тато — хороша людина.

— Усе буде добре, — кажу їм я.

І щойно ці слова злітають із моїх вуст, я розумію, що це брехня. І що все стане тільки гірше.