Служниця спостерігає

Роздiл шiстдесят третiй

Ми з Ніко разом їдемо додому автобусом. Не дивно, що за сьогодні в нього з’явилася купа нових друзів, але він і досі сідає біля мене.

— Як тобі школа? — запитую його я.

— Класно, — відповідає він. — Тут дуже багато дітей люблять грати в бейсбол.

Хотіла б я займатися спортом, як Ніко. Завдяки Татові в мене досить добре виходить плавати, але це не колективне заняття. Навіть не думаю, що взагалі існує команда з плавання для дітей мого віку. Ще мені подобається читати, але це теж не колективне заняття.

— У вихідні в парку будуть грати в бейсбол, — каже він. — Може, Мама мене відпустить.

— Тільки будь обережним, — зауважую я. — Ти знав, що кілька років тут тому зник хлопець, на ім’я Брейден Ланді? Він був десь твого віку. Але ніхто й досі не знає, що з ним сталося.

— Ну й що?

— Як «ну й що»! З ним щось сталося. Можливо, його навіть убили.

— Боже, Адо. — Ніко закочує очі. — Ти панікуєш навіть більше, ніж Мама.

Може, він має рацію. Не знаю, чому я так все сприймаю. Хотілося б якось вимкнути свою тривожність.

— Якщо так хвилюєшся, — продовжує Ніко, — можеш піти зі мною і сама за всім простежити.

Я можу, але насправді краще б провела час зі своїми однолітками. Сьогодні я ні з ким не подружилася. Ну, окрім Ґейба, і мені дуже, дуже не хочеться бачитися з ним поза школою. Досить того, що зустрічатиму його в школі.

— Як тобі спалося у своїй новій кімнаті? Виспався? — запитую Ніко.

Він обдумує моє питання, а тоді хитає головою.

— Ні, мені було страшно. Мені не вистачало тебе.

Я рада це чути. Мені так важко було заснути самій.

— Мені тебе теж.

— Може, якось влаштуємо спільну ночівлю? — пропонує він. — Можу принести спальний мішок і лягти у твоїй кімнаті на підлогу.

— Або я у твоїй.

— А ми можемо чергуватися, — радісно каже він.

Автобус зупиняється на Локуст-стріт, у провулку, де тепер наш дім. Ми з Ніко виходимо з автобуса разом із хлопцем Спенсером, який живе навпроти. Мама Спенсера вже чекає на нього та одразу веде додому, а наша матір чекає нас удома. У моїй сумці лежать ключі від будинку. Мама сказала, що коли вона не встигне повернутися додому до нашого приходу, то я залишаюся за старшу, доки вона не з’явиться.

Проходячи повз сусідське вікно поруч, я щось там помітила. Це, мабуть, наш сусід. Віком він, як наш Тато, і, коли бачить нас, махає рукою. Ніко робить те саме у відповідь, а тоді і я, але це дивно. Не знаю, для чого цьому чоловікові стояти у вікні та спостерігати, коли приїде шкільний автобус.

Трохи незрозуміло.

Роздiл шiстдесят четвертий

КРОК ТРЕТІЙ: НАВЧІТЬСЯ ЖИТИ В НОВОМУ ДОМІ

Ніко почав дуже незвично поводитися.

Після школи він ходить до Ловеллів, бо, коли грав у бейсбол на задньому дворі, розбив їхнє вікно, тож тепер відпрацьовує, виконуючи хатню роботу. Так чи інакше, він щодня ходить туди й повертається аж після приходу Мами. Я запитала його, що він там робить, і він сказав, що просто прибирає. Та коли поцікавилася, що саме, у відповідь була тиша.

Що б вони не змушували його робити, від цього він стає дратівливим. У них навіть немає тварини, за якою слід було б прибирати. Вони змушують його виносити сміття? Мити посуд? Виконувати сізіфову працю?

У старі добрі часи, коли ми жили в одній кімнаті, я просто могла дочекатися ночі й про все його розпитати. Та зараз Ніко став дуже мовчазним, а на ніч замикається у своїй кімнаті.

Він майже не доторкнувся до сьогоднішньої вечері. Мама приготувала картопляне пюре, додала туди багато масла і солі, саме так, як любить Ніко. Та він просто згрібав його у велику купу, а потім формував різні фігурки. Повечерявши, я йду до його кімнати. Стукаю у двері, хоча після того, як ми стільки років прожили разом, це все ще дивно.

— Я зайнятий! — вигукує він.

— Це Ада! — кричу я через двері.

— Я зайнятий!

Потім я торкаюся дверної ручки, але вона не прокручується. Навіщо дев’ятирічному хлопчику взагалі зачинятися? Мені здається, що це небезпечно.

Ой, ні, я справді говорю словами своєї Мами. Чудово, я схожа на надокучливу жіночку. Така вже моя вдача.

Вирішую, що краще буде запитати його про все дорогою до автобуса. Кілька хвилин до зупинки, і звідти додому — це єдина можливість залишитися наодинці. Проте коли ми підходимо, на зупинці стоїть сердита пані Арчер і витріщається на нас — особливо на Ніко. Віднедавна Ніко навіть перестав на мене чекати. Він просто вибігає з дому, іноді позираючи на мене, поки ми стоїмо на зупинці.

Тож сьогодні я дуже рано прокидаюся, щоб він точно не вийшов раніше мене. Спускаючись вниз, ніде не бачу Ніко. Гадаю, що встигну швиденько з’їсти на сніданок пластівці, хоча, коли я заходжу на кухню, Марта вже прибирає, тому не хочу їй заважати. Так дивно бачити жінку, яка приходить до нас додому прибирати. У Бронксі таке могли дозволити лише наші багаті друзі, а ми, я впевнена, далеко не багатії.

— Хочеш поснідати? — запитує мене Марта.

Киваю.

— Можете подати мені упаковку кукурудзяних пластівців?

Марта витріщає очі.

— Кукурудзяні пластівці на сніданок?

Не розумію, що її так налякало. Що поганого в тому, щоб поснідати кукурудзяними пластівцями? Хіба вони не для цього призначені?

Та з іншого боку, Марта — дивачка. Вона майже не розмовляє, її волосся зібране в пучок так туго, що мені аж боляче дивитися, а ще вона завжди витріщається на мою Маму. Постійно. Не знаю, навіщо.

— Я можу приготувати тобі яєчню із сосискою, — звертається вона до мене. — Ось це — хороший сніданок.

Не встигаю я відповісти «ні», бо не маю на це часу, як вона відчиняє дверцята холодильника й тягнеться до картонного лотка з яйцями. Саме тоді закочуються рукави її сорочки, і я помічаю навколо зап’ястя темно-фіолетові синці. Наче від браслета, який занадто туго затягнули.

— Ви поранилися? — запитую я її.

Марта застигає, стискаючи в руках картонний лоток з яйцями. Її очі ковзають на зап’ястя. Вона смикає рукав, щоб прикрити синці.

— Я… Ні.

— А звідки у вас тоді синці? — запитую я, хоча знаю, що мене це не стосується.

Кілька секунд вона просто кліпає.

— Я… Я просто…

Марта здається дуже пригніченою. Розмірковую, чи не потрапила вона в якусь біду, і, можливо, мені варто їй допомогти. Та що я можу зробити? Мені всього одинадцять років. Я не можу розв’язати навіть своїх проблем.

Розмірковуючи про усе й намагаючись придумати, що сказати Марті, чую, як грюкають вхідні двері. Ніко! Чорт, я знала, що не варто було починати цей дурний сніданок! Тепер він прийде на автобусну зупинку перший, а ми так і не поговоримо.

— Мушу бігти, — кажу я Марті. На її обличчі з’являється полегшення, тож я рада, що промовчала. Не схоже, що вона хоче ділитися своїми проблемами з дитиною.