Служниця спостерігає

Роздiл восьмий

Мені не доводилося бувати на такій вишуканій вечері.

Гаразд, почнімо з того, що в нас є іменні картки на місця. Іменні картки! І я бачу, що за цими картками Сюзетта сидітиме з одного боку столу з Ензо, а я — з протилежного з Джонатаном. Мало того, наші діти навіть не сидять разом із нами. За цим величезним столом із червоного дерева цілком вистачить місця ще для двох осіб, але замість цього через усю кімнату поставили ще один, але вже менший. Нам майже потрібен бінокль, щоб їх розгледіти.

— Я думала, дітям хотілося б побути без дорослих, — каже Сюзетта.

З власного досвіду знаю, що дітям ніколи не хочеться побути без дорослих. Ніколи. Лише віднедавна похід до туалету перестав бути сімейною подією. До того ж столик для дітей занадто малий. Здається, він більше пасував би у вітальні лялькового будиночка. З виразу облич дітей я бачу, що вони не задоволені.

— Це стіл для малюків, — бурчить Ніко. — Я не хочу там сидіти!

— Fai silenzio, — сичить Ензо.

Звісно, наші діти вільно володіють італійською, адже Ензо постійно розмовляв із ними ще змалечку, щоб вони виросли білінгвами. Він каже, що в них обох жахливий американський акцент, але мені здається, що вони розмовляють доволі непогано. Так чи інакше, це попередження заспокоює їх, і вони неохоче сідають на місця за цим недоладним крихітним столиком. Мені так хочеться зафільмувати їхні однаково нещасні обличчя, але підозрюю, що це їх сильно розлютить.

Ензо розгублено дивиться на сервірування стола перед ним. Він сідає на відведений йому стілець і бере в руки одну з розкладених на столі виделок.

— Для чого тут три виделки? — запитує він.

— Ну, — спокійно пояснює Сюзетта, — одна з них звичайна столова, друга — для салату, а третя — для спагеті.

— А чим відрізняється столова виделка від виделки для спагеті? — запитую я.

— Ой, Міллі, — сміється вона. Вона нічого не відповідає, хоча мені здалося, що це таки влучне запитання.

— Тож, як вам наш район? — запитує нас Джонатан, вмощуючись у своє дерев’яне крісло з високою спинкою, і обережно кладе серветку собі на коліна.

Я сідаю на своє місце. Стільці на вигляд надто дорогі, вони виготовлені із цільного дерева, але напрочуд незручні.

— Нам подобається.

Сюзетта підпирає підборіддя кулаком.

— Ви вже познайомилися з Дженіс?

— Так.

— Вона дивачка, чи не так? — хихоче вона. — Ця жінка боїться власної тіні. І ще вона така допитлива! Правда, Джонатане?

Джонатан робить ковток води зі своєї склянки й невиразно посміхається дружині, але ніяк не реагує на її слова. Я вдячна йому за те, що він не поливає брудом свою сусідку, навіть якщо це, можливо, правда. Але Сюзетта…

— Вона тримала свого сина на прив’язі, — пригадую я. — Повідець звисав із його рюкзака.

Сюзетта хихикає.

— Вона до безумства надмірно опікується дитиною. Їй здається, що на кожному кроці чатують зловісні гремліни, готові викрасти її сина.

— Вона несла нісенітниці про хлопчика, якого, за її словами, викрали за кілька міст звідси.

— Ага, — хитає головою вона. — Батьки цього хлопчика сперечалися щодо батьківства, і чоловік вивіз його із собою до Канади. Його повернули назад. Це показували в новинах, але вона сприйняла це так, ніби десь поруч живе бабай! І це навіть не найгірше в сусідстві з нею. Ви б знали, що вона витворяє.

— Що ще? — кліпаю я.

— Одного разу ми захотіли влаштували барбекю на задньому дворі, — розповідає вона, — майже нічого не готували. Лише кілька раків і філе. До нас прийшли всього кілька гостей, так, Джонатане?

— Не можу точно сказати, люба, — каже він.

— Не важливо, — продовжує вона, — просто посеред нашого застілля приїхала поліція! Дженіс подзвонила їм і поскаржилася, що ми спричинили пожежу на задньому дворі! Ви може таке уявити?

— У вас є гриль на задньому дворі? — зацікавлено питає Ензо.

— Вам варто придбати й собі, — відповідає Джонатан.

— Або спробуйте наш, — пропонує Сюзетта. — Якщо хочете, можете прийти все випробувати.

— Справді? — схвильовано запитує він.

Кумедно, бо коли я вперше зустріла Ензо, майже двадцять років тому, він був набагато цікавішим серед інших моїх знайомих. Він був справжнім лихачем. Тепер я зрозуміла гірку правду: найзаповітніша мрія цього чоловіка — смажити гамбургери на задньому дворі. Принаймні так можна зрозуміти з його бесіди із Сюзеттою про секрети приготування їжі на грилі. Я могла б дізнатися більше, якби під час розмови з ним у Сюзетти не виникало потреби весь час торкатися його руки.

Ніби говорити з кимось без фізичного контакту — щось неможливе. Та це не так.

На щастя, балачки про їжу на грилі обриваються, коли з кухні з’являється Марта, несучи тарілки із салатом для нас чотирьох. Не знаю, що це таке, але відчуваю запах малини та бачу маленькі грудочки сиру.

— Дякую, Марто, — кажу я, коли помічаю, що Сюзетта їй не подякувала.

У відповідь я чекала «нема за що», але замість цього вона знову витріщається на мене, аж поки я не відводжу погляду.

Не можу їсти, коли Мартині очі спрямовані на мене, та, щойно вона виходить із кімнати, я накидаюся на салат. Загалом я не дуже люблю салати, але цей — супер! Він такий, що пальчики оближеш. Якби всі салати були такі, я б стала справжнім салатоманом. Навіть не знала, що салат може бути настільки смачним.

— Міллі, — хихоче Сюзетта. — Ви взяли виделку для спагеті до салату!

Справді? Оглядаю стіл, і всі користуються іншою виделкою, хоча насправді для мене вони всі одинакові. А Ензо, який ще більше далекий від столового приладдя, ніж я, вказує на крайню виделку від моєї тарілки. Звідки він це знає?

Ой, мені чомусь ніяково. Я якомога швидше беру в руки інше приладдя.

— Тож, Джонатане, чим ви займаєтеся? — запитую я, щоб хоч якось відірвати всіх від провалу з виделкою.

— Я фінансист.

Посміхаюся.

— Цікаво.

Він стенає плечима.

— Зарплата дозволяє сплачувати рахунки. Звісно, це не так захопливо, як те, чим займається Сюзетта.

Говорячи це, він тягнеться через увесь стіл, щоб взяти її за руку. Це триває лише частку секунди, після чого вона опускає свою.

— Я насолоджуюся спілкуванням із людьми, — каже вона. — Завдяки своїй роботі я знаю кожного в цьому місті. Насправді… — Її очі широко розплющуються, коли їй щось спадає на думку. — Я могла б вам допомогти, Ензо.

Ензо хмуриться.

— Мені?

— Так! — Вона протирає губи серветкою, і я бачу, що помада залишилася на місці нерозмазаною. Я практично впевнена, що ще на початку мою помаду стерли кілька листків салату, але, гадаю, це не біда, адже за кольором вона була під відтінок моїх губ.

— Ви ж шукаєте клієнтів для свого ландшафтного підприємства, так? А я ж знаю кожного, хто купує нові будинки в навколишніх населених пунктах. Я можу вписати ваше ім’я у вітальний подарунковий буклет.

— Ви справді це для мене зробите? — Ензо роззявляє рота.

— Ну, звісно, ще й питаєте! — І тут вона знову торкається його руки. Знову! Вона що, намагається встановити якийсь світовий рекорд? — Ми ж сусіди, хіба ні?

— Ви ж не знаєте, чи я хороший спеціаліст.

Ензо справді гарно виконує свою роботу. Звісно, певний відсоток жінок, які наймають його, роблять це лише тому, що він привабливий, але Ензо знає, що утримує клієнтів своєю майстерністю. Проте він також вважає, що повинен себе зарекомендувати.

— Ну в такому разі, — каже вона, — можливо, ви могли б мені показати особисто.

Мені не подобається, до чого все йде.

— Нам вкрай потрібно попрацювати над заднім двором, — пояснює Сюзетта. — Я б із радістю почала займатися справжнім садівництвом, але боюся, що в мене не має хисту до цього. Якби ви продемонстрували мені свої вміння й провели невеликий інструктаж, я з радістю зарекомендувала б вас усім своїм знайомим.

Ензо дивиться на мене. Він розкриває рота, невпевнено намагаючись запитати, чи згодна я з тим, що запропонувала Сюзетта, але раптом вона каже:

— Знаєте, що мені у вас подобається? На відміну від інших пар, ви довіряєте одне одному. Міллі, Ензо не має питати твого дозволу щодо кожної дурнички.

Після цього він стулив рота.

— То що скажете? — запитує вона його. — Домовилися?

Зі зневірою в очах я дивлюся на Джонатана, сподіваючись, що він втрутиться й скаже, що не погоджується із цим. Та він просто сидить, закидаючи до рота цей апетитний салат, без жодних хвилювань. Звісно, а чому йому засмучуватися? Ензо всього-на-всього займатиметься сусідським подвір’ям. Немає причин для ревнощів.

Дивімося правді в очі, Сюзетта не перша, хто залицяється до мого чоловіка. Не вона перша, не вона й остання.

Але у флірті Сюзетти є щось таке, що бісить мене значно сильніше, ніж звичайна посередня домогосподарка, яка бачить у моєму чоловікові втіху для очей. Я не можу зрозуміти, що саме.

— Звісно, — каже Ензо. — Залюбки.

Марта повертається з кухні з новими тарілками, повними їжі. Я озираюся на дитячий столик, щоб пересвідчитися, як там справи із салатом — зазвичай, діти їдять щось лише під погрозою покарання — і я шокована тим, що навіть Ніко майже вичистив свою тарілку. Також я трохи заздрю дітям, що в них, здається, лише по одній виделці.

Марта забирає наші тарілки з-під салату й ставить переді мною страву, яка схожа на щось з італійської кухні. Дуже шкода, та Сюзетта навіть не підозрює, що Ензо напрочуд вибагливий щодо італійської їжі. Ну, ще трохи й вона дізнається.

Ензо опускає очі на тарілку, глибоко вдихаючи.

— Це паста alla Norma.

Сюзетта схвильовано хитає головою:

— Так! Наш кухар — італієць, і за вашим акцентом я зрозуміла, що ви із Сицилії, тож він подумав, що вам це мало б сподобатися.

Я затамувала подих в очікуванні, що Ензо відсуне тарілку або, можливо, з ввічливості скуштує. Та замість цього він набиває повний рот спагеті, і на його очах ледь не з’являються сльози.

— Oddio… На смак точнісінько така, як колись готувала моя nonna.

— Я дуже рада, що вам сподобалося! — вигукує вона. — Це неймовірно смачно, еге ж? Звісно, я впевнена, що в Міллі вийде смачніше.

— Міллі не готує цієї страви, — каже Ензо.

Сюзетта кліпає своїми довгими віями.

— Не готує?

Всі за столом тепер витріщаються на мене, ніби я — найгірша людина в цілому світі, бо не готую своєму чоловікові пасту à la Norway, чи як вона там називається. На своє виправдання скажу, що щоразу, коли я готувала щось з італійської кухні, він поводився так, ніби я планую його отруїти. Хто ж знав, що ця страва доведе його до сліз.

Я підіймаю свою виделку й наколюю на неї щось схоже на баклажан. Запихаю його до рота і…

Ого, це так смачно. Я б не плакала через це, але паста справді неймовірно смачна.

— Ой, Міллі, — хихоче Сюзетта. — Ви взяли десертну виделку!

Якщо до кінця цього вечора я не встромлю одну з виделок у Сюзетту, то лише тому, що не знаю, яку саме.