Служниця спостерігає

Роздiл тридцять другий

Дорогою додому ми майже не розмовляли, частково тому, що з нами Ада. За кермом сьогодні Ензо, а кісточки його пальців на кермі абсолютно побілілі. Ніко цілу дорогу дивиться у вікно, коли б я не оберталася. По ньому навіть не скажеш, що він засмутився через те, що його вигнали з команди всього за кілька тижнів до кінця семестру. Ніби нічого такого не сталося.

Що з моїм сином?

Коли ми повертаємося додому, Ензо наказує нашому сину сидіти у вітальні. Ніко вмощується на дивані та тягне руку до пульта, але Ензо хитає головою.

— Ніякого телевізора, — каже він. — Сиди тут, і щоб я навіть звуку від тебе не чув. Мені треба поговорити з твоєю мамою.

Я йду за своїм чоловіком на кухню, і коли ми заходимо туди, він повертається до мене. Ензо важко дихає.

— Гаразд, вийшло не дуже добре.

— Думаєш? — запитую я.

— Він — хороший хлопчик, — наполягає Ензо. — Просто…

— Просто він вдарив іншу дитину кулаком у живіт.

— Не просто. Суддя несправедливо розсудив! Там не було ауту!

Я зціплюю зуби.

— Та немає значення, і ти це знаєш. Не можна бити дітей лише тому, що тобі не сподобалося рішення судді.

— Він засмутився…

— Йому дев’ять років, а не три. Таке неприпустимо.

— Хлопці бувають агресивні. — Він проводить рукою по своєму густому чорному волоссю. — Для хлопчика це нормально. Йому корисно битися.

Я витріщаю очі на свого чоловіка. Після його реакції на грі, я думала, що ми нарешті дійшли до спільного знаменника щодо Ніко, але виявляється — ні. Після того, як нашого сина вигнали з Молодшої ліги через поведінку, стає зрозуміло, що ситуація виходить з-під контролю. Проте Ензо й досі захищає Ніко.

— Це ненормальна поведінка для хлопчика, — твердо кажу я.

Ензо мовчить. Мені хочеться, щоб він погодився, що бити інших дітей — це ненормально, і мене турбує його протилежне ставлення до цього. Він завжди тримає свої емоції під контролем, особливо в порівнянні зі мною. Я ніколи не бачила, щоб він бився з кимось, навіть якщо людина справді на це заслуговувала.

Та факт у тому, що колись він таки це зробив. Саме тому він зараз у цій країні.

— А скажи мені, — кажу я, — ти так само поводився в дев’ять років?

Знову ж таки, він вагається.

— Так, я теж бився, коли був дитиною. Іноді. Та в цьому немає нічого поганого. Це лише зміцнює тебе.

Це неприпустима відповідь.

— Гаразд, гаразд. — Він хитає головою. — Америка трохи по-іншому до подібного ставиться. Тепер я це розумію.

Я не впевнена, що ми стоїмо по один бік фронту, але разом повертаємося з кухні до Ніко, який сидить на дивані у вітальні. Відкинувшись на подушки, він дивиться на тріщину в стелі. Коли ми заходимо до кімнати, він повертається до нас.

— Я знову під домашнім арештом? — запитує він.

Ми вже карали його домашнім арештом. Він був під домашнім арештом буквально п’ять хвилин тому. Здавалося, йому взагалі все одно. Я сідаю біля нього на диван, а Ензо на стілець поруч із диваном.

— Ніко, — кажу я, — ти маєш навчитися контролювати свої емоції. Ти дуже погано сьогодні поводився. Ти це розумієш, чи не так?

— Вибачте, — каже він, хоча, чесно кажучи, це не дуже щиро звучить. — Грейсон поводився як придурок.

— Навіть якби він поводився найгірше за всіх у цьому світі. Ти не можеш його бити.

— Гаразд.

Мене непокоїть спокійна реакція Ніко. Чому він не плаче? Чому не просить вибачення? Хіба це нормальна поведінка для хлопчика дев’яти років, який скоїв щось погане?

Я дивлюся на реакцію Ензо, щоб зрозуміти, що він думає із цього приводу. Та я впевнена, що якби я запитала його, відповідь була б: «Хлопці не плачуть».

Та тут щось не так. Останнім часом Ніко став таким…

Байдужим.

— Як ви мене покараєте? — запитує він, ніби йому вже не терпиться з цим покінчити.

— Ну, тебе вигнали з команди, — каже Ензо. — Тому більше ніякого бейсболу.

Ніко стенає плечима.

— Добре.

Здається, Ензо вражений відповіддю Ніко на те, що його вигнали з команди. Раніше вони щодня вдвох тренувалися. Ніко постійно випрошував Ензо з ним пограти. Коли тато повернеться? Нам треба тренуватися!

— І жодних гаджетів впродовж цілого місяця, — додає Ензо.

Ніко киває. Він знав, що так буде.

— Це все? Я можу йти?

— Так, — каже Ензо.

Ніко не гає ані хвилини. Він зістрибує з дивана й біжить нагору до своєї кімнати. Грюкає дверима — дуже несподівано, як для дев’ятирічного хлопчика.

Ензо витріщається на сходи, де щойно пробігав Ніко. З виразу його обличчя я не можу зрозуміти, що він відчуває. Але на вигляд Ензо не дуже щасливий.

— Думаю, — кажу я, — нам варто задуматись про психолога для Ніко.

Він беземоційно дивиться на мене.

— Психолог?

— Бесіди з психологом, — уточнюю я.

Його очі розширюються, ніби я запропонувала перевірити, чи вміє наш син літати, коли його скинути з даху.

— Ні. Ні. Це смішно. Йому цього не потрібно.

— Ну, ймовірно, бесіда з психологом зможе допомогти.

— Допомогти в чому? — Ензо розводить руками. — Він звичайний хлопчик. Це все ці ваші американські стандарти. Ніко в порядку. З ним усе гаразд.

Я не можу протистояти, коли він так поводиться, але він не правий. Я боюся, що з Ніко справді щось не так, і без кваліфікованої допомоги може стати тільки гірше. Боюся, що син успадкував наші з Ензо гени, які зумовили сильнішу схильність хлопчика до насильства, коли порівняти з іншими дітьми його віку.

Тож коли ми повечеряли, а діти розійшлись по своїх кімнатах, у мене з’явилася хвилинка вільного часу, і перше, що я гуглю, — це «Моя дитина психопат?».

На диво, на цю тему є багато інформації. Вочевидь, я не єдина мама, чия дитина має проблеми. На одному сайті я бачу перелік типових ознак, які спостерігаються в дітей із психопатичними нахилами. Я переглядаю список, і дедалі більше починаю хвилюватися.

Ваша дитина не відчуває провини після проступку. Ніко ледве витягнув із себе вибачення за те, що він побив тих двох хлопців. Мені здалося, він зовсім не засмутився через свої дії.

Ваша дитина постійно бреше. Він завжди зізнавався, коли розбивав щось у будинку. Та про розбиту вазу він приховав, аж поки ми не притиснули його. І в мене таке відчуття, що є ще щось, про що він нам не розповідає.

Ваша дитина жорстоко поводиться з тваринами. А що сталося з богомолом? Він так любив свою домашню тварину й раптом змив його в унітаз.

Ваша дитина поводиться егоїстично та агресивно. Куди ще агресивніше, ніж вдарити дитину в живіт після зауваження, що ти погано зіграв на першій базі?

Ензо, може, і спокійний, та не я. І мені стає ще гірше, коли я уявляю, що він міг успадкувати цю схильність від мене. Тобто, я не вважаю себе психопаткою, але потрапила до в’язниці не за те, що зривала маргаритки.

Я трохи почекаю, поки все вляжеться, але й не буду сидіти, склавши руки. Якщо мого сина потрібно рятувати від нього ж самого, я допоможу йому.