Служниця спостерігає

Роздiл шiстдесят другий

КРОК ДРУГИЙ: НЕВДАЛО АДАПТУЙТЕСЯ

Мені ще ніколи не доводилося бути новенькою.

Завжди було шкода новачка, який стояв перед нами та мусив про себе розповідати. А тепер це моя роль. Я стою в класі повному п’ятикласників, у кусючій, незручній рожевій сукні, яку приготувала для мене Мама. В універмазі ми бачили гарну білу сукню, яку мені хотілося купити для першого дня в школі, але чомусь Мама завжди забороняла мені носити білі речі, тож ми вибрали цю. І зараз я навіть не знаю, що сказати.

— Не соромся, Адо, — звертається до мене моя вчителька, пані Ратнер. — Розкажи всім щось про себе.

Мені не подобається пані Ратнер. Моя попередня вчителька, пані Маркус, була молодою і носила дуже милі фіолетові окуляри, а щочетверга приносила нам цукерки. Пані Ратнер на вигляд мільйон років, і думаю, що її мімічні м’язи вже такі старі, що навіть не функціонують.

— Мене звуть Ада, — кажу, — я з Нью-Йорка.

Дивлюся на Пані Ратнер, щоб переконатися, чи цього не досить. Але ні.

— Люблю читати, — кажу я, — І колись займалася балетом. — У дев’ять років я припинила заняття з балету, сподіваюся, що розказаного вже точно досить.

Але ні.

— Мій улюблений предмет — англійська мова, — продовжую я. — А мій Тато прибулець з Італії, тож я розмовляю ще й італійською.

— Хтось хоче щось запитати в Ади? — звертається Пані Ратнер до класу.

Одна дитина підіймає руку:

— А твій тато-прибулець — зелений?

— Він не прибулець. Він приїхав з Італії.

— Ти ж сказала прибулець.

Не знаю, що на це можна відповісти. За секунду з’являється друге запитання:

— Якщо ти італійка, чому твій улюблений предмет — англійська?

— Мій Тато італієць за національністю, — пояснюю. — Я народилася тут.

— Ні, — каже інша дитина. — Ти ж щойно переїхала сюди. Як ти могла тут народитися?

— Я маю на увазі, — відповідаю, — що я з Нью-Йорка, тобто звідси.

— Ми не в Нью-Йорку, — каже перша дитина.

— Але ж ми в штаті Нью-Йорк.

— І що?

Пані Ратнер дає ще кілька хвилин, щоб діти поставили мені всі запитання. Вони питають звичні речі, до прикладу, який мій улюблений фільм і телепередача. Але іноді лунають досить дивні питання. Наприклад, чому я одягаю шкарпетки до сукні. І та дитина, що цікавилася, чи мій Тато прибулець, запитує мене, чи я вірю в них і чи коли-небудь бачила на власні очі.

Коли я сідаю на своє місце, хлопець біля мене дивно дивиться. Це дуже дратує, тож я нарешті запитую:

— Що таке?

Він відповідає:

— Якщо ти справді прибулець, то красивіших за тебе я ніколи не бачив.

Навіть не знаю, що на це відповідати. Та пані Ратнер просить нас замовкнути, тому мені не потрібно думати, що відповісти.

Під час обідньої перерви хлопчик, який сидів біля мене, прямує за мною до їдальні. Ну, а я, власне, йду за всіма, бо ще нічого не знаю. Постійно відчуваю його присутність позаду. А потім помічаю, як він стоїть у черзі просто за мною.

— Привіт, Адо, — каже він. — Я — Ґейб.

— Привіт, — відповідаю я.

Ще в дитячому садку та першому класі всі діти були однакові. Але в п’ятому класі деякі вже стали набагато вищими. До прикладу, є діти, які зростом мені до плеча, а є такі, як Ґейб, дуже високі та немов здіймаються наді мною.

— То як тобі наша школа? — запитує він мене.

Мені зовсім тут не подобається. Але цього я не можу сказати. Тому просто стенаю плечима:

— Непогано.

— Як же ти тут опинилася?

— Мої батьки вважають, що тут гарне місце для дітей і все таке.

— Ой, не зовсім. — Ґейб витріщається на мене, і на мить він трохи нагадує богомола, якого так хоче Ніко. — Ти знала, що кілька років тому зник хлопець? Немов вчора його ще всі бачили, а потім — безслідно зник.

Не знаю, про що він зараз. Якби це місто було небезпечним, батьки б не обрали його.

— Він вчився в нашій школі?

— Ні, він жив за кілька міст звідси, але ми всі разом їздили в один табір. — Ґейб, здається, перенервував через розмову про зниклого хлопця. — Він дуже добре стріляв із лука, але я краще плавав. Його звали Брейден Ланді. І як я вже казав, одного дня він просто не повернувся зі школи, і ніхто так досі не знає, що з ним трапилося.

— Кажуть, зазвичай до цього причетний хтось із сім’ї, — я чула, як колись Мама обговорювала новини. Вона не знала, що я їх чую.

— Це брехня, — наполягає Ґейб. — Батьки Брейдена співпрацювали з поліцією. Вони всіма силами намагалися його знайти. Але все було марно. — Він кидає на мене пронизливий погляд. — Напевно, він уже мертвий.

— А може, він просто втік.

— Йому було всього вісім! Куди він міг піти?

Від думки про зникнення восьмирічного хлопчика в мене аж волосся стало дибки. Я мушу дочекатися Ніко з автобуса. Нічого не станеться, якщо ми будемо триматися одне одного.

— Якщо хочеш, — каже Ґейб, — можу провести тебе додому, щоб з тобою нічого не сталося.

— Поїду шкільним автобусом.

Та якщо навіть я не поїду, у мене немає бажання йти з Ґейбом. Як би мені не хотілося знайти тут нових друзів, він моторошний. Є щось у його рідкому кучерявому волоссі. А ще від Ґейба погано пахне. Йому треба помитися. Я роблю це щовечора, бо Мама каже, що приємно пахнути — дуже важливо.

— Ну, — каже він, — можливо, сьогодні після школи ти зможеш прийти до мене в гості?

— Мені не можна, — відповідаю. — Одразу після школи я маю йти додому.

— А якщо іншого дня? — з надією в голосі запитує він.

— Можливо.

Взагалі не хочу спілкуватися з Ґейбом, але сподіваюся, після цієї відповіді він дасть мені спокій. Але ні. Поки ми чекаємо в черзі за їжею, він постійно щось розповідає, а тоді йде за мною до столика. Я не дуже хочу з ним сидіти, але, мабуть, це краще, ніж сидіти на самоті.