Служниця спостерігає

Роздiл п’ятдесят дев’ятий

Це я вбив Джонатана.

Слова мого чоловіка дзвенітимуть у мене у вухах до самої смерті.

До цього моменту Сесілія здавалася цілком впевненою в собі та контролювала ситуацію, але це зізнання приголомшило її.

— Ензо, ти хочеш сказати…

— Вибачте, — тихо каже він. — Я скоїв жахливий вчинок. Мені шкода, що збрехав про це. Але… все виправлю. Я зізнаюся в скоєному.

— Що ти зараз таке говориш? — майже кричу я. Думаю, діти чують, — але не можу стриматися. — Навіщо ти це зробив?

Він опускає очі.

— Вибач мені. Я зробив це заради нас… щоб отримати гроші за страхову виплату. Ми були у великій скруті та…

У Сесілії відняло дар мови. У мене теж. Я так багато про що хочу його запитати. Якщо він це зробив через гроші зі страхової виплати, це означає, що Сюзетта була причетна до цього? Її теж заарештують? Я навіть не можу зрозуміти, що запитати перше, але тут чую дзвінок у двері. Не встигаю і слова вимовити.

Сесілія одразу ж роззирається.

— Поліція, — каже вона.

На обличчі в Ензо з’являється переляк.

— Міллі, будь ласка, відведи дітей нагору. Я не хочу, щоб вони це бачили.

Знову лунає дзвінок у двері, а за ним стукіт. Я теж не хочу, щоб це сталося на очах у дітей. Та в мене обмаль часу.

Ой, Ензо, про що ж ти думав?

На шляху до кухні я ледь не перечепилася. Діти й досі їдять панкейки. Боже, як би мені хотілося, щоб вони доїли ці панкейки. Але немає часу.

— Діти, — кажу я. — ідіть до своїх кімнат і зачиніть двері. Негайно.

Колись таке прохання супроводжувалося б ниттям та запереченням. Але зараз вони розуміють. Діти відриваються від тарілок і біжать нагору. Один за одним грюкаючи дверима.

Коли я повертаюся, Ензо й Сесілія досі не відчинили дверей — вони чекають на мій знак. З вигляду Ензо зараз може знудити, та він опановує себе й відчиняє двері. На порозі стоїть детектив Віллард зі своїм похмурим виразом обличчя, який я вже ненавиджу.

— Ензо Аккарді, — каже він. — Ви заарештовані за вбивство Джонатана Ловелла.

Коли детектив надіває на Ензо кайданки, я рада, що діти сидять нагорі та не бачать цього. Знаю це відчуття. Пам’ятаю, як метал вгризається в шкіру, а коли пересуваєшся, ледь не втрачаєш рівновагу. Знаю, як це, коли тебе в кайданках забирає поліція. В очах Ензо я бачу біль.

А кайданки ще довго переслідуватимуть його. Ціле життя.

— Кохаю тебе, Міллі, — встигає вимовити Ензо, коли його виводять.

Він не виправдовується. Ензо вже не намагається прикидатися невинним. Все, що він може сказати — це ті три слова.

— Ензо! — Сесілія гукає його, просунувши голову під дощ. — Без мене не розмовляй із ними! Чуєш? Ні слова! Я скоро приїду!

Я спостерігаю за тим, як слідчий веде мого чоловіка до поліцейської машини. Вони заштовхують його на заднє сидіння, і всередині мене щось розбивається. Більше ніколи не зустріну свого чоловіка вдома. Під час наступної нашої зустрічі він буде під вартою.

Мабуть, решта його життя мине за ґратами.

Сесілія зачиняє двері та притуляється до них, хитаючи головою. Вона відкидає мокре пасмо з очей.

— Я не можу повірити, що це таки сталося. Я шокована.

— Я теж, — відповідаю я.

— Ми щось пропустили. — Вона пильно дивиться у вікно на те, як поліцейська машина відвозить мого чоловіка, ніби там може бути якась зачіпка. — Він щось приховує. Ензо не вбивав би за гроші. Геть не вірю в це. Має бути інша причина.

— Напевно…

Та вона не знає, як ми горіли купівлею цього будинку. Нам зробили знижку в десять відсотків. Та ця сума все одно була для нас непосильною, але ми таки зупинили свій вибір тут. Ми були такі щасливі, коли нам схвалили іпотеку, але тепер я думаю, що краще було б, якби тоді банк нам відмовив. Ми б продовжили пошуки. Могли б знайти щось інше, не менш гарне, але де б нам не довелося постійно зводити кінці з кінцями, щоб виплачувати іпотеку.

— Не панікуй, Міллі, — каже вона мені. — Я з усім розберуся.

Переводжу погляд на неї.

— Мого чоловіка щойно арештували за вбивство, Сесіліє.

Важко вибрати, що в цій ситуації найгірше. Це жахливо, як не глянь. Та найважче уявити, що Ензо зробив із Джонатаном. Тобто Джонатана ж не застрелили з іншого кінця кімнати. Ензо підкрався до нього зі складним ножем і перерізав йому горло. Від одного вуха до іншого. Таке може зробити людина?

Та це не єдині вчинки Ензо, в які я б ніколи не повірила колись. Не могла навіть подумати, що мій чоловік може виконувати вказівки бандита та ламати людям пальці, але, як виявилося, це теж належить до його біографії. Він таки схожий на чоловіка, який може перерізати комусь горло.

Зрештою він зробив це. Він зізнався.

Нагорі грюкають двері. Мабуть, хтось із дітей вийшов із кімнати, щоб подивитися, як їхнього батька забирає поліція. Зараз мені потрібно із цим розібратися. Я мушу розповісти їм, що сталося.

— Мабуть, мені краще поїхати до поліцейського відділка, — каже Сесілія. — Ти впораєшся?

Звісно, що ні. Та зараз вона нічим мені не допоможе.

— Їдь у відділок.

Вона киває.

— Пам’ятай, це не кінець. Я витягну його.

— Дякую, — відповідаю я, хоча що вона насправді зараз може зробити? Це не був самозахист. Його судитимуть за умисне вбивство або вбивство через необережність. Так чи інакше, волі йому більше не бачити.

Сесілія обіймає мене на прощання й обіцяє повідомляти будь-які новини. Коли вона пішла, у будинку знову запала тиша, я усвідомила своє становище.

Ензо забрала поліція.

І тепер мені треба розповісти це дітям.

Піднімаючись сходами на другий поверх нашого будинку, я розумію, що ми більше не зможемо виплачувати іпотеку. Перше, що нам доведеться зробити, це знову виставити будинок на продаж. Не знаю, де ми знайдемо помешкання за мою зарплату.

Спочатку заходжу до кімнати Ніко, бо він — проблемніший, ніж донька, але тоді чую ридання з кімнати Ади — ця дівчинка так близько до серця все сприймає. Однак зараз я не можу її засуджувати. Стукаю у двері, вона не відповідає, а я все одно заходжу.

Ада лежить на ліжку, ридаючи в подушку, її худі плечі тремтять. Власне, як і все її тіло. Минулого року в лікарні я бачила, як у людини стався епілептичний припадок. Стан Ади дуже схожий на це. Вона завжди була татовою донечкою, і через новини, що зробив Ензо — її світ зруйнується. Коли я спостерігаю, як вона плаче, на очі навертаються сльози, які до цього вдавалося стримувати.

Ензо, як ти міг так вчинити? Як ти міг?

— Адо, — я сідаю на край ліжка біля неї і гладжу рукою її чорняве волосся, — Адо, сонечко… Я ж просила тебе не виходити.

Вона відповідає в подушку, але я не можу розібрати.

— Усе гаразд. — Я ще раз проводжу рукою по її волоссю. — Усе буде гаразд.

Не знаю, кого я зараз хочу запевнити. Якщо її, то не виходить. Зі мною це теж не працює. Треба просто помовчати.

Ада крутиться на ліжку й повертається, щоб подивитися на мене своїми набряклими червоними очима.

— Вони думають, що це Тато вбив пана Ловелла?

Інтуїція підказує мені збрехати, але навіщо?

— Так.

По її щоках течуть сльози.

— Але він цього не робив!

Наступна частина цієї історії буде важкою для неї, та рано чи пізно вона дізнається. Краще вона почує це від мене, аніж дізнається з Інтернету або від друзів.

— Адо, дорогенька, твій тато зізнався, — пояснюю їй я. — Він зізнався у вбивстві пана Ловелла.

— Він цього не робив! — ридає вона. — Я знаю, що він не вбивав пана Ловелла!

Я хочу покласти руки на її плечі, та вона стенає ними.

— Чому ти так у цьому впевнена?

— Бо, — каже вона, — це я його вбила.