Служниця спостерігає

Роздiл дев’ятнадцятий

Не так просто записатися на огляд до лікаря, як я собі думала.

Я обдзвонила десяток клінік у нашому районі, і всі відмовилися приймати нового пацієнта. Чесно кажучи, я б уже здалася, якби щовечора перед сном Ензо не запитував мене, чи я вже записалася до лікаря. Врешті-решт сьома спроба виявилася успішною. Я знайшла лікарку Судерманн, але, щоб потрапити до неї, мені довелося чекати три тижні.

Але зараз я тут, одягнена в халат, який розстібається ззаду. Сиджу на канапі й чекаю, коли лікарка Судерманн увійде в кімнату. Мені вже виміряли тиск, і коли медсестра побачила показники, здивовано вигукнула. Це не порадувало мене. Тож тепер я нервово чекаю. З вентиляційної шахти тягне вітерець просто в те місце, де розстібається халат.

За годину лікарка Судерманн стукає один раз і заходить до кабінету. Коли я записувалася на огляд, то бачила фотографію Аманди Судерманн в Інтернеті. Та я не думала, що вона така юна. Я б повірила, якби мені сказали, що вона все ще навчається в коледжі. На щастя, вона принаймні видається старшою за Аду. Але не надто.

Проте вона здається впевненою. Припускаю, якщо вона закінчила медичний коледж та інтернатуру, то їй має бути щонайменше… тридцять? Якщо вона не з тих відомих вундеркіндів. Але заспокоює той факт, що в неї миле обличчя. Не уявляю, як ця жінка може принести мені погані новини.

— Пані Аккарді? — каже вона.

Я киваю.

— Я ваша лікарка — Аманда Судерманн, — каже вона. — Приємно познайомитися.

Я ще раз киваю. Напевно, я зможу просидіти весь час, не сказавши жодного слова.

— Мені казали, вас бентежить високий тиск, — продовжує вона.

— Я перевірялася в лікарні, де працюю, — кажу я. — Мені сказали, що він трохи завищений.

— Тиск зашкалює. — Вона вмощується на стілець за комп’ютером і входить у систему, щоб отримати доступ до моєї медичної картки. — Я б хотіла провести огляд і призначити аналізи, щоб з’ясувати причину, але хай там як, раджу вам почати вживати ліки проти тиску вже сьогодні.

— У мене було чимало стресових ситуацій останнім часом, — кажу я, сподіваючись, що це щось змінить. — Ми із сім’єю нещодавно переїхали, у мене двоє маленьких дітей. А на роботі трапляються дуже стресові ситуації. Думаю, що все через хвилювання.

— Так, звісно. Стрес може бути однією з причин високого тиску, — визнає вона. — Чудова ідея — навчитися керувати емоціями. Багато моїх пацієнтів кажуть, що їм допомагає медитація.

Колись я пробувала медитувати, але зрозуміла, що це не моє. Як можна сидіти п’ять хвилин і ні про що не думати? Це як не дихати п’ять хвилин. Та цього я не озвучила.

— Проте в будь-якому разі, — каже вона, — вам потрібно почати лікування. Рівень вашого тиску загрожує життю.

О, чудово.

Лікар Судерманн продовжує оглядати мене, поки в мене всередині все вирує від обурення. Не така вже я й стара. Мені не треба вживати ліки проти високого тиску. Мій батько почав лікування, коли я ще була підлітком. Та він тоді вже був у роках. Мені зараз… ну, щонайменше на п’ять років менше, ніж йому тоді. Напевно.

Я виходжу з кабінету, пообіцявши забрати рецепт в аптеці дорогою додому. Лікар додатково виписує направлення на аналізи крові, мамографію і якесь УЗД нирок. І всі ці обстеження через високий тиск. Гаразд, через підвищений. Та якщо я цього не зроблю, Ензо засмутиться. (До речі, він був у лікаря кілька днів тому й виявився абсолютно здоровим. З таким здоров’ям на нього можуть рівнятися космонавти).

Дорогою додому я помічаю Джонатана Ловелла, який сидить на веранді 12-го будинку на Локуст-стріт. На веранді встановлена гойдалка, і він повільно гойдається, дивлячись у свій телефон. Він бачить, як я виходжу з машини, і підіймає руку, щоб привітатися.

— Міллі! — гукає він. — Можна вас на хвилинку?

Не зовсім. У мене немає бажання розмовляти зі своїм сусідом, але також не хочу видатися грубою, тим більше, що Джонатан завжди такий ввічливий зі мною. Сподіваюся, про що б він не говорив, це буде швидко. Я почуваюся дуже напруженою, адже коли заїхала в аптеку по дорозі, вони годину готували мої ліки.

Джонатан схоплюється з веранди й біжить через наш газон до мене. Ензо не був би в захваті, що він ходить по траві, але я не хочу все ускладнювати.

— Як у вас справи, Міллі? — запитує він мене.

— Ой, та все добре, — брешу я.

Він ніяково посміхається.

— Знаєте, ми раді, що Ніко нам допомагав ці кілька тижнів, але…

О ні, що сталося?

— Вчора він прибрав за нас посуд, — починає Джонатан, — але одну з тарілок впустив на підлогу. Нічого страшного, але він не прибрав за собою і нікому нічого не сказав.

— Боже мій. — Я прикриваю рот рукою. Я і здивована, і не дуже водночас. — Вибачте.

— У будь-якому разі, — Джонатан проводить рукою по своєму каштановому волоссю. — Ми вже розібралися із ситуацією з вікном. Думаю, буде краще, якщо Ніко більше не приходитиме.

— Добре. Вибачте. Якщо я вам щось винна…

Сподіваюся, він зараз не назве мені суму. Хоч Сюзетта допомагає Ензо з бізнесом, ми все ще економимо гроші.

— Усе гаразд, — каже Джонатан. — Справді.

Через плече Джонатана я дивлюся на будинок позаду нього. Я бачу, як у передніх вікнах рухається карамельне волосся. Це Сюзетта. І вона чомусь за нами спостерігає.

Вона переживає за свого чоловіка?

Мені раптом спало на думку, що це мій шанс дозволити їй походити в моїх черевиках. Вона фліртує з Ензо, відколи ми приїхали сюди. А сподобається їй, якщо я зроблю те саме? І хоча Джонатан не приваблює мене, але немає нічого поганого в невинному флірті, правда ж?

Я підходжу ближче до Джонатана. Заправляю пасмо свого темно-русявого волосся за вухо і, як я собі думаю, привітно посміхаюся. Я вже давно не фліртувала, тому трохи втратила нюх.

— Дуже вам вдячна. — Я опускаю руку на худорляве плече Джонатана. Я не стискаю його й не роблю нічого такого, але сподіваюся, що для Сюзетти, яка дивиться з вікна, це здається інакше.

— Ви дуже хороші.

— О, дякую. — Джонатан ніяково посміхається, а потім відходить на крок назад, щоб я не могла дотягнутися. Він різко озирається через плече, а потім знову дивиться на мене. — Ну, гарного дня, Міллі.

Потім він якомога швидше намагається дійти до свого будинку, грюкнувши за собою дверима.

Ого. Швиденько він мене відшив. Якщо чесно, це трохи принизливо.

Джонатан навіть на секунду не піддався моїм чарам. Щойно я доторкнулася до нього, не зумівши вирватися, перше, що Джонатан зробив, це озирнувся, щоб переконатися, чи Сюзетта нічого не бачила.

Він знав, що вона за ним спостерігає.

Що відбувається в 12-му будинку на Локуст-стріт? Чого від нас хоче Сюзетта? Таке відчуття, що вона спостерігає за нами навіть за заштореними вікнами.