Служниця спостерігає

Роздiл шiстдесят третiй

Ми з Ніко разом їдемо додому автобусом. Не дивно, що за сьогодні в нього з’явилася купа нових друзів, але він і досі сідає біля мене.

— Як тобі школа? — запитую його я.

— Класно, — відповідає він. — Тут дуже багато дітей люблять грати в бейсбол.

Хотіла б я займатися спортом, як Ніко. Завдяки Татові в мене досить добре виходить плавати, але це не колективне заняття. Навіть не думаю, що взагалі існує команда з плавання для дітей мого віку. Ще мені подобається читати, але це теж не колективне заняття.

— У вихідні в парку будуть грати в бейсбол, — каже він. — Може, Мама мене відпустить.

— Тільки будь обережним, — зауважую я. — Ти знав, що кілька років тут тому зник хлопець, на ім’я Брейден Ланді? Він був десь твого віку. Але ніхто й досі не знає, що з ним сталося.

— Ну й що?

— Як «ну й що»! З ним щось сталося. Можливо, його навіть убили.

— Боже, Адо. — Ніко закочує очі. — Ти панікуєш навіть більше, ніж Мама.

Може, він має рацію. Не знаю, чому я так все сприймаю. Хотілося б якось вимкнути свою тривожність.

— Якщо так хвилюєшся, — продовжує Ніко, — можеш піти зі мною і сама за всім простежити.

Я можу, але насправді краще б провела час зі своїми однолітками. Сьогодні я ні з ким не подружилася. Ну, окрім Ґейба, і мені дуже, дуже не хочеться бачитися з ним поза школою. Досить того, що зустрічатиму його в школі.

— Як тобі спалося у своїй новій кімнаті? Виспався? — запитую Ніко.

Він обдумує моє питання, а тоді хитає головою.

— Ні, мені було страшно. Мені не вистачало тебе.

Я рада це чути. Мені так важко було заснути самій.

— Мені тебе теж.

— Може, якось влаштуємо спільну ночівлю? — пропонує він. — Можу принести спальний мішок і лягти у твоїй кімнаті на підлогу.

— Або я у твоїй.

— А ми можемо чергуватися, — радісно каже він.

Автобус зупиняється на Локуст-стріт, у провулку, де тепер наш дім. Ми з Ніко виходимо з автобуса разом із хлопцем Спенсером, який живе навпроти. Мама Спенсера вже чекає на нього та одразу веде додому, а наша матір чекає нас удома. У моїй сумці лежать ключі від будинку. Мама сказала, що коли вона не встигне повернутися додому до нашого приходу, то я залишаюся за старшу, доки вона не з’явиться.

Проходячи повз сусідське вікно поруч, я щось там помітила. Це, мабуть, наш сусід. Віком він, як наш Тато, і, коли бачить нас, махає рукою. Ніко робить те саме у відповідь, а тоді і я, але це дивно. Не знаю, для чого цьому чоловікові стояти у вікні та спостерігати, коли приїде шкільний автобус.

Трохи незрозуміло.