Велика маленька брехня

Розділ десятий

Джейн прокинулася од вигуку «З Різдвом!», що лунав на вулиці десь під вікнами її квартири. Сіла у ліжку та розправила футболку, в якій спала, — вона була мокра від поту. Джейн наснилося, що вона лежить на спині, а Зіггі стоїть поруч у своїй піжамі «Бен 10», посміхається та наступає ногою їй на горло.

— Зіггі, прибери ногу, я не можу дихати, — намагалася сказати вона, із синового обличчя зійшла посмішка і тепер він дивився на неї з холодною цікавістю, ніби виконував якийсь науковий експеримент.

Вона схопилася рукою за горло та глибоко вдихнула повітря. То був лише сон. Сни нічого не значать.

Зіггі був поруч із нею у ліжку. Його тепла спина притискалася до її спини. Вона повернулася до нього обличчям та торкнулася пальцем ніжної вразливої шкіри на його вилиці.

Щовечора він ішов спати у своє окреме ліжечко, і щоранку прокидався у її ліжку. Ніхто з них двох не пам’ятав, як він там опинявся. Мабуть, то магія, вирішили вони.

— Може, це добра фея щоночі мене переносить, — усміхнувся Зіггі, бо він уже не надто вірив у фей.

— Він виросте і перестане приходити до тебе у ліжко, — говорила мама Джейн щоразу, як Джейн згадувала, що Зіггі досі щоночі приходить до неї у ліжко. — У п’ятнадцять років точно вже не приходитиме.

На носі Зіггі з’явилася нова веснянка, яку Джейн не помічала раніше. Тепер веснянок було три. Разом вони складалися у візерунок вітрила.

Одного дня в ліжку поруч із Зіггі лежатиме жінка і роздивлятиметься його сонне обличчя. Над верхньою губою вже з’являться чорні крапочки вусів. І замість худеньких хлопчакових плечей будуть широкі чоловічі плечі.

Яким чоловіком він стане?

— Він буде ніжним, люблячим чоловіком, як Поппі, — із захватом говорила її мама, ніби це вже був доконаний факт.

Мама Джейн була впевнена, що Зіггі — реінкарнація її батька, котрого вона дуже любила. Чи вона вдавала, що вірила у це. Ніхто достоту не знав, наскільки серйозно вона це говорила. Поппі помер за шість місяців до народження Зіггі, мама Джейн саме читала книжку про маленького хлопчика, котрий став реінкарнацією пілота винищувача часів Другої світової війни. Тож ідея, що внук — перевтілення її батька, міцно засіла в маминій голові. Власне, ця думка і допомогла їй пережити горе.

Ну і, звісно, не було зятя, якого б ображали розмови про те, що його син — це перевтілення дідуся дружини.

Джейн не те щоб підтримувала ці байки про реінкарнацію, але й не заперечувала. Може, Зіггі і був Поппі. Часом вона бачила риси Поппі в обличчі Зіггі, а надто, коли він зосереджувався на чомусь. Він так само морщив лоба.

Коли Джейн подзвонила мамі та розповіла, що трапилося під час орієнтаційної зустрічі, мама була розлючена.

— Це обурливо! Зіггі ніколи б не душив іншої дитини! Це дитя і мухи ніколи не образило. Він точнісінько як Поппі. Пам’ятаєш, як Поппі не міг убити муху? Твоя бабуся кричала йому: «Та вбий її нарешті! Вбий ту чортову муху!»

А потім зненацька запанувала тиша, це означало, що маму Джейн здолав сміх. Вона завжди тишком сміялася.

Джейн почекала, доки мама пересміється, повернеться до розмови та тремтячим голосом скаже:

— Дуже добре! Сміх покращує травлення. На чому ми зупинилися? А, точно, Зіггі! Капосна дитина! Ні, не Зіггі, звісно, а та маленька дівчинка. З чого б вона стала обмовляти нашого любого Зіггі?

— Не знаю, — відповіла Джейн. — Насправді вона зовсім не здавалася капосною. Її матір — те ще стерво, але донька здавалась дуже милою. Не вреднюкою.

Вона і сама почула у своєму голосі невпевненість, і мама це почула.

— Люба, невже ти можеш уявити, що Зіггі і справді намагався задушити дитину?

— Звісно, ні! — сказала Джейн і змінила тему розмови.

Вона поправила свою подушку та вмостила її у більш зручне положення. Може, вона ще засне?

— Зіггі розбудить тебе на світанку, — казала мама, однак Зіггі не надто цікавило Різдво цього року, і Джейн думала, чи немає в цьому її провини. Часто її накривало гнітюче відчуття, що вона певним чином фальшує його життя, видає бажане за дійсне. Вона старалася створити маленькі ритуали та сімейні традиції на свята і дні народження.

— Давай почепимо панчоху для подарунків!

Але де? Вони так часто переїздили, що постійного місця для панчохи у них не було. В ногах ліжка? На ручку дверей? Вона носилася з цією панчохою, а її голос звучав натягнуто та високо. І в цьому було щось нечесне. Ритуали були несправжні, не такі, як в інших сім’ях, де є мама, тато і хоча б один брат чи сестра. Часом їй здавалося, що Зіггі терпить усе це лише заради неї, і що він бачить її наскрізь, і знає, що недоотримує чогось.

Вона спостерігає, як піднімається та опускається його грудна клітка.

Він був таким гарним. Неможливо було, щоб він скривдив ту маленьку дівчинку, а потім ще й збрехав про це. Але ж усі сплячі діти видаються гарними. Мабуть, навіть найбільші вереди видаються милими, коли сплять. Як їй дізнатися напевне, що він цього не робив? Чи хтось уповні знає свою дитину? Дитя — маленький незнайомець, котрий постійно змінюється, зникає та знову і знову відкривається з нового боку. Нові риси характеру могли з’явитися за одну ніч.

А ще був…

«Не думай про це. Не думай про це!»

Спогад тріпотів, немов спійманий метелик.

Рвався на волю, щойно маленька дівчинка вказала на Зіггі. Ніби на горло наступали. Підступив страх, заполонив її свідомість. Вона притлумила крик.

«Ні, ні, ні…»

Зіггі був її Зіггі. Він не міг. Він не став би. Вона знала свою дитину.

Він заворушився. Його повіки з блакитною малесенькою мережкою вен затремтіли.

— Угадай, який сьогодні день, — запитала Джейн.

— Різдво! — вигукнув Зіггі.

Він так швидко сів, що головою сильно вдарив Джейн у ніс, і вона знову лягла на подушку в сльозах.

Тея: Я завжди думала, що з тією дитиною щось не так. З тим Зіггі. Щось таке було в його очах. Хлопцям потрібно брати з когось приклад. Я перепрошую, але це факт.

Стью: Чорт забирай, навколо того Зіггі було стільки пліток! Я й не знаю, чому вірити.