Велика маленька брехня

Розділ тридцять третій

— У вас вдома є зброя? — запитала консультантка.

— Перепрошую? — перепитала Селеста. — Ви сказали «зброя»?

Її серце досі вискакувало з грудей від самого факту, що вона таки прийшла у цю маленьку кімнату з жовтими стінами, з кактусами на підвіконні, кольоровими плакатами з номерами гарячих ліній на стінах, дешевими офісними меблями та гарною старою дерев’яною підлогою. Офіси консультантів розміщувалися у будинку, збудованому десь у на початку XX століття, на Тихоокеанському шосе, що на північному узбережжі. Кімната, де вона зараз сиділа, мабуть, раніше була спальнею. Хтось тут спав, і навіть уві сні не бачив, що за якусь сотню років люди у цій кімнаті розповідатимуть свої ганебні таємниці.

Коли Селеста прокинулася зранку, то була впевнена, що йти не треба. Хотіла подзвонити та відмінити зустріч, щойно відвезе дітей в школу, але потім сіла в автівку, забила в навігатор потрібну адресу, поїхала звивистою дорогою, і всю дорогу думала: ось зараз вона зупиниться, подзвонить і вибачиться, скаже, що зламався автомобіль, і попросить перенести зустріч на інший день. Але вона все їхала і їхала, ніби уві сні, чи в трансі, думала про інше, про те, що приготує на вечерю, і ось — перш ніж вона це усвідомила — припаркувалася за будинком та побачила, як з нього виходить жінка, сердито пахкотить сигаретою, відчиняє двері старої білої автівки. Жінка була одягнена у джинси та короткий топ, її тонкі білі руки були вкриті татуюваннями, немов жахливими ранами.

Вона уявила обличчя Перрі. Його здивоване обличчя, зверхній погляд: «Ти ж це не серйозно, правда? Це так…»

Так примітивно. Справді, Перрі. Саме так. Приміська консультація, що спеціалізується на домашньому насильстві. Так було вказано на їхньому сайті, а ще — на депресії, тривожності та розладах харчування. На головній сторінці було дві одруківки. Селеста обрала їх, бо вони розташовувалися достатньо далеко від Пірріві, тож вона не ризикує зустріти нікого із знайомих. Та й вона не збиралася приходити. Хотіла лишень призначити зустріч, упевнитися, що вона не є жертвою, довести якийсь незримій сутності, що щось робить у цій ситуації, що склалася.

— Наша поведінка банальна та ница, Перрі, — сказала вона вголос в автомобілі, повернула ключ запалювання та зайшла до будівлі.

— Селеста? — знову запитала соцпрацівниця.

Консультантка знала, як її звуть. Знала більше про правду її життя, аніж будь-хто, крім Перрі. Селеста ніби була в одному з тих кошмарних снів, де ти гола і мусиш іти через натовп у торговельному центрі, а всі навколо витріщаються на тебе — таку ганебно голу. Вона вже не може повернутися та піти. Мусить це пережити. Вона їй все розповіла. Говорила дуже швидко, дивлячись трохи повз очі, однак вдаючи, що підтримує зоровий контакт. Говорила низьким голосом, нейтральним тоном, ніби розповідаючи лікарю про якийсь неприємний симптом. Це було частиною дорослого життя, частиною ролі дружини та мами. Мусиш говорити неприємні речі вголос. «У мене певні виділення» «Мої стосунки дещо насильницькі». «Дещо». Ніби підліток, відгороджується словами, намагається дистанціюватися.

— Вибачте. Ви запитали мене про зброю? — Селеста сіла нога на ногу та розгладила на колінах складки сукні. Вона спеціально обрала гарну сукню, яку Перрі купив їй у Парижі. Раніше вона її не одягала. Зробила макіяж — основа, пудра, увесь набір. Вона хотіла продемонструвати своє становище, не те щоб вона хотіла бути вищою за інших жінок, звісно ні, вона так не думала, нізащо в світі. Але її ситуація відрізнялася від ситуації тієї жінки у парку. Селесті не потрібні телефони притулку. Їй потрібні стратегії поведінки у сім’ї. Потрібні поради. «Десять найкращих порад, щоб мій чоловік припинив мене бити. Десять найкращих порад, щоб я не била його у відповідь».

— Саме так, зброя. У вас вдома є зброя? — консультантка відірвала погляд від паперу — мабуть, якийсь стандартний чек-лист.

«Господи, — подумала Селеста. — зброя! Невже вона думає, що я живу у будинку, де чоловік під ліжком ховає нелегальний пістолет?»

— Ні, зброї немає, — сказала Селеста. — Хоча у близнюків є світлові мечі. — Вона помітила, що вдається до особливого голосу, голосу гарно вихованої дівчинки з приватної школи, і спробувала припинити це. Вона не була дівчинкою з приватної школи. А просто вдало вийшла заміж.

Консультантка ввічливо засміялася і щось записала у своєму блокноті. Її звали Сьюзі, і це, здавалося, вказувало на тривожний факт браку здорового глузду. Чому б їй не представлятися, як Сьюзан? «Сьюзі» звучить як ім’я стриптизерки.

Ще одна проблема зі Сьюзі полягала в тому, що вона виглядала років на дванадцять, ну і відповідно до свого віку не вміла правильно користуватися підводкою для очей. Підводка розмазалась та робила її схожою на єнота. Як ця дитина може щось радити Селесті в питаннях її дивного, складного шлюбу? Та це Селеста може давати їй поради про макіяж і хлопців.

— Чи траплялося так, що ваш партнер бив чи калічив домашніх тварин? — незворушно запитала Сьюзі.

— Що? Ні! Ну, у нас немає домашніх тварин, але він не такий! — Селеста відчула, як у ній наростає гнів. Навіщо вона взагалі сама собі влаштувала це приниження? Їй хотілося кричати: Ця сукня привезена з Парижа! Мій чоловік їздить на «порше»! Ми не такі!

— Перрі ніколи б не скривдив тварину, — сказала вона.

— Але він кривдить вас, — відповіла Сьюзі.

«Ти нічого про мене не знаєш, — подумала Селеста похмуро, розгнівано. — Ти думаєш, що я — як та дівчина в татуюваннях, але я не така, не така».

— Так, — сказала Селеста. — Як я вже казала, часом він… ми вдаємося до фізичного... фізичних дій. — Вона знову говорила тим вишуканим голосом хорошої дівчинки. — Але, як я вже теж намагалася пояснити, я мушу визнати свою долю відповідальності за це.

— Ніхто не заслуговує на образи та насилля, пані Вайт, — сказала Сьюзі. Мабуть, цій фразі їх вчать у школі для консультантів.

— Так, — відповіла Селеста. — Звісно. Я це розумію. І не думаю, що я на це заслуговую. Але я — не жертва. Я опираюся, б’ю його та жбурляю у нього речі. Тож я точнісінько така ж, як він. Часом я все починаю. Я хочу сказати, у нас токсичні стосунки. Нам потрібні певні техніки, стратегії, щоб допомогти нам… допомогти зупинитися. Саме для цього я сюди прийшла.

Сьюзі повільно похитала головою.

— Розумію. Як думаєте, ваш чоловік вас боїться, пані Вайт?

— Ні, — відповіла Селеста. — Не у фізичному плані. Думаю, він боїться, що я його покину.

— Коли трапляються ці «інциденти», чи боїтеся ви?

— Ні. Ну може трішки. — Вона розуміла, куди хилить Сьюзі. — Послухайте, я знаю, наскільки агресивними можуть бути деякі чоловіки, але Перрі та я — не такі, все не так погано. Це погано. Я знаю. У мене немає ілюзій. Але я ніколи не потрапляла у лікарню, абощо. Мені не потрібен притулок, чи сховок, чи як там вони називаються. Я не маю сумнівів, що вам доводиться бачити випадки значно, значно гірші за мій. Зі мною все гаразд. Все прекрасно.

— Ви коли-небудь думали, що можете загинути?

— Ніколи, — швидко відповіла Селеста.

Замовкла.

— Лише одного разу. Це було, коли моє обличчя… Він притиснув мене обличчям до кутка канапи.

Вона пам’ятала відчуття його долоні на потилиці. Її обличчя впиралося у канапу, ніс притиснений до оббивки, ніздрі майже стиснені. Вона щосили пручалася, намагалася вивільнитися, немов наколотий на булавку метелик.

— Не думаю, що він розумів, що робить. Але на якусь мить я подумала, що задихнусь.

— Мабуть, це було дуже страшно, — сказала Сьюзі без інтонації.

— Трохи було, — вона зробила паузу. — Я пам’ятаю пил. Було багато пилу.

На мить Селесті здалося, що вона заплаче: голосно, гірко, витираючи сльози та соплі. На столику поміж ними стояла коробка серветок — саме для таких випадків. Тепер уже потече її туш. І тепер уже вона скидатиметься на єнота, а Сьюзі тоді думатиме: «Ну що, пані, не така ти вже й вишукана, еге ж?»

Вона зупинилася за крок від приниження, подивилася повз Сьюзі. Стала уважно розглядати свою обручку.

— Я тоді зібрала речі, — сказала Селеста. — Але хлопці були такі маленькі. А я так втомилася.

— Переважно, більшість жертв намагається піти із травматичних стосунків шість або сім разів, допоки вони справді назавжди йдуть, — сказала Сьюзі, пожувала ковпачок від ручки. — А як щодо ваших хлопців? Чи ваш чоловік коли-небудь?..

— Ні! — сказала Селеста. Її зненацька накрило страхом. Господи! Прийти сюди було божевіллям. Вони повідомлять соціальний департамент. Вони можуть забрати дітей.

Вона подумала про шкільний проєкт — сімейне дерево — його хлопці сьогодні понесли до школи. Акуратно намальовані лінії — до брата, до неї та Перрі. Їхні задоволені сяючі обличчя.

— Перрі ніколи і пальцем не торкався хлопців. Він прекрасний батько. Якби я хоч колись відчула, що хлопцям загрожує небезпека, то б покинула Перрі. Я б ніколи в житті не піддавала їх ризику. — Її голос затремтів. — Власне, це одна з причин, чому я досі не пішла від нього, він прекрасно з ними ладнає. Він такий терплячий! Він має більше терпіння, аніж я. Він їх обожнює!

— Чи думаєте ви, що… — почала Сьюзі, але Селеста її перебила. Вона мусила пояснити, як Перрі ставиться до дітей.

— Мені так складно було завагітніти, ні, не завагітніти, а виносити. Я мала чотири викидні один за одним. Це було жахливо.

Ніби вони з Перрі пережили виснажливу дворічну подорож крізь штормові океани та безкінечні пустелі. А потім дісталися до оази. Близнюки! Природна вагітність — і близнюки! Вона бачила вираз обличчя акушерки, коли та почула друге серцебиття. Близнюки. Ризикова вагітність для жінки з історією неодноразових викиднів. Акушерка думала «Нізащо». Але вони протрималися до тридцяти двох тижнів.

— Хлопці народилися недоношеними. Тож ми постійно їздили в лікарню, щоб годувати їх, навіть вночі. А коли ми нарешті забрали їх додому, то не могли у це повірити. Ми так і стояли у дитячій і дивилися на них, а потім… звісно, перші кілька місяців були справжнім кошмаром. Вони погано спали. Перрі взяв відпустку на три місяці. Він був дивовижним. Разом ми з усім впоралися.

— Розумію, — сказала Сьюзі.

Але Селеста бачила, що вона не розуміє. Вона не розуміла, що Селеста та Перрі назавжди пов’язані цим досвідом та їхньою любов’ю до синів. Піти від нього — немов рвати по живому.

— Як, на вашу думку, насильство впливає на ваших дітей?

Селесті хотілося б, щоб вона припинила вживати слово «насильство».

— Жодним чином не впливає, — відповіла вона. — Вони і гадки не мають. Я хочу сказати, що зазвичай ми — звичайна, любляча і щаслива сім’я. Тижнями і навіть місяцями у нас не відбувається нічого надзвичайного.

«Місяцями» — це, мабуть, було перебільшенням.

Маленька кімнатка тисла на неї. Бракувало повітря. Вона провела пальцями по лобі — вологий. Що вона від цього чекала? Навіщо прийшла? Вона ж знала, що відповідей немає. Стратегій немає. На бога, немає ані порад, ані технік. Перрі залишатиметься Перрі. І виходу не було, хіба лише покинути його. А вона ніколи його не покине, поки діти маленькі. Вона піде, коли вони вчитимуться в університеті. Це вже вирішено.

— Що змусило вас прийти сьогодні сюди, пані Вайт? — запитала Сьюзі, ніби читаючи її думки. — Ви сказали, що все розпочалося, коли діти були ще немовлятами. Чи нині ситуація загострилася?

Селеста намагалася згадати, чому вона призначила цю зустріч. Це був день спортивного свята у школі. І це було пов’язано із тим утішеним виразом обличчя Пері вранці, коли Джош запитав його про подряпину на шиї. А потім вона прийшла додому зі свята і позаздрила своїм прибиральникам, бо вони сміялися. Тож вона віддала двадцять п’ять тисяч доларів на благодійність.

«Ти почувалася благодійницею, мила?» — іронічно запитав Перрі через кілька тижнів, коли прийшла виписка по картці, а нічого більше не сказав.

— Ні, не загострюється, — сказала вона Сьюзі. — Не знаю, чому зрештою я попросила про зустріч. Ми з Перрі якось ходили до сімейного психолога, але… нічого з того не вийшло. Складно, бо він багато їздить по роботі. Ось і наступного тижня його не буде у місті.

— Ви сумуєте за ним, коли він не поруч? — запитала Сьюзі. Здавалося, що цього питання не було у її списку питань, вона просто хотіла знати.

— Так, — сказала Селеста. — І ні.

— Це складно, — сказала Сьюзі.

— Складно, — погодилася Селеста. — Але у кожному шлюбі своя складність, хіба ні?

— Так, — сказала Сьюзі. Усміхнулася. — І ні. — Її усмішка зникла. — Пані Вайт, а чи знаєте ви, що кожного тижня в Австралії внаслідок сімейного насильства гине жінка? Кожного тижня.

— Він не збирається мене вбивати, — сказала Селеста. — Він не такий.

— Вам безпечно повертатися сьогодні додому?

— Звісно, — відповіла Селеста. — Абсолютно безпечно.

Сьюзі звела брови.

— Наші стосунки трохи схожі на дитячу гойдалку, — пояснила Селеста. — Спочатку влада в одного з нас, а потім — у іншого. Щоразу, коли ми сваримося, а надто коли справа доходить до фізичних дій, якщо він робить мені боляче, я отримую владу. Я зверху.

Їй стало трохи легше говорити про це.

Було соромно ділитися такими речами із Сьюзі, але водночас розказати комусь, пояснити, як усе працює, вголос вимовити ці таємниці, приносило невимовну полегкість.

— Що більше він мене скривдить, то вища моя позиція опісля, і тим довше я її зберігаю. Йдуть тижні, і я відчуваю, як змінюється ситуація. Він більше не почувається винним, менше шкодує про те, що сталося. Синці — у мене дуже легко утворюються синці — світлішають і зникають. Якісь дрібниці, які я роблю, починають його дратувати. Він стає трохи дратівливим. Я намагаюся його заспокоїти. Ніби весь час ходжу навшпиньки і водночас серджуся, що змушена ходити навшпиньки, тож часом я перестаю бути такою уважною та обережною. І навмисне його провокую, бо серджуся на нього, на себе, за те, що мусила бути такою обережною. І тоді це відбувається знову.

— Тобто, зараз влада у вас, — сказала Сьюзі. — Бо він нещодавно вас скривдив.

— Так, — сказала Селеста. — Зараз я могла б зробити що завгодно, бо він почувається дуже винним за те, що сталося з лего. Тож зараз все прекрасно. Навіть краще, аніж прекрасно. Розумієте, у чому справа. Зараз все так добре, що воно майже…

— Того варте, — завершила думку Сьюзі. — Майже варте всього цього.

Селеста подивилася в єнотячі очі Сьюзі:

— Так.

Погляд Сьюзі був порожній і не виражав нічого, крім того, що вона зрозуміла думку. Вона не демонструвала доброту чи материнську турботу, вона не впивалася своєю добротою. А просто робила свою справу. Ніби метка, відповідальна панянка у телефонній компанії чи банку, котра хоче виконати свою роботу і допомогти вирішити вашу проблему.

Якусь хвилину вони сиділи у тиші. За дверима кабінету Селеста чула гомін голосів, дзенькіт телефону та далекі звуки автівок, що долинали з вулиці. Її опанувало відчуття спокою. Піт на чолі охолов. Упродовж останніх п’яти років, відтоді, як усе це почалося, вона жила з відчуттям таємного сорому, котрий тиснув їй на плечі, і лише на мить цей тягар зник, і вона пригадала себе іншою, тією, якою колись була. У неї все ще не було рішення чи виходу, але бодай на мить вона сиділа навпроти людини, котра розуміла її.

— Він знову вас скривдить, — сказала Сьюзі. Знову той відсторонений професіоналізм. Без жалю. Без засудження. Це не було запитання. Вона просто проголосила цей факт, щоб зрушити розмову з місця.

— Так, — погодилась Селеста. — Це трапиться знову. Він вдарить мене. І я вдарю його у відповідь.

«Знову піде дощ. Я знову захворію. У мене будуть невдалі дні. Але чому б мені не тішитися хорошими днями, допоки вони тривають.

Але тоді навіщо взагалі я тут?»

— Знаєте, про що я хотіла б з вами поговорити? — вела далі Сьюзі. — Про план. — Вона перегорнула сторінку свого блокнота.

— План, — повторила Селеста.

— План, — погодилась Сьюзі. — План на наступний раз.