Велика маленька брехня

Розділ двадцять третій

— Хіба це не ФАНТАСТИЧНО? — гукнула до Селести Маделін, коли вони вмощувалися на прекрасних місцях у першому ряду велетенської ковзанки. — Відчуваєш навіть холод від льоду! Бр-р-р! Цікаво, а де принцеси…

Хлоя затулила долонькою мамі рота:

— Тс-с-с!

Маделін знала, що забагато говорить, бо почувалася збудженою та трішечки винною. Сьогоднішній день має пройти і справді фантастично, щоб виправдати ту прірву, яку вона створила поміж собою та Ренатою. Саме через Маделін восьмеро школярів замість вечірки Амабелли пішли дивитися льодове шоу.

Маделін поглянула на Зіггі, який сидів за Хлоєю та тримав на колінах плюшеву іграшку. Саме Зіггі став причиною того, що всі вони сьогодні тут, нагадала вона собі. Бідолашного Зіггі не запросили на вечірку. Милий, маленький Зіггі, у котрого не було татка. І котрий, можливо, був маленьким психопатом… та все ж!

— Зіггі, то ти на цьому тижні опікуєшся гіпопотамом Гаррі? — запитала вона весело. Гіпопотам Гаррі був класною іграшкою. Щовихідних він відправлявся в гості до когось із дітей, разом із альбомом, у який треба було написати маленьке оповідання про вихідні, вклеїти фото та повернути його у клас.

Зіггі мовчки кивнув. Неговірка дитина.

Джейн нахилилася вперед, як завжди жуючи гумку.

— Розважати Гаррі трохи стресово. Ми стараємося, щоб йому було цікаво. Минулого вікенду він ходив на американські гірки — ой! — Джейн відсахнулася, бо один з близнюків, котрий сидів поруч із нею, в азарті боротьби з братом садонув їй по голові ліктем.

— Джоше! — з притиском сказала Селеста. — Максе! Припиніть негайно!

Маделін розмірковувала, чи все гаразд із Селестою сьогодні. Вона виглядала блідою та втомленою, із темними колами під очима, хоч на Селесті це виглядало як майстерний макіяж, котрий усім слід спробувати.

Світло у залі поступово згасло. Хлоя вхопилася за мамину руку. Гучність музики дедалі наростала, аж Маделін відчула вібрацію басів. Ковзанка заповнилася яскравими персонажами «Діснею», що кружляли і кружляли навколо.

Маделін окинула оком своїх гостей, вогні прожекторів на льоду підсвічували їхні профілі. Усі діти сиділи рівнесенько та дивилися вперед, захоплені видовищем, а батьки спостерігали за своїми малюками, зачаровані їхнім захопленням. Усі, крім Селести — вона опустила голову та притисла долоню до лоба.

«Я мушу його покинути, — думала Селеста. Часом, коли вона відволікалася на щось, ця думка спливала у мозку і шокувала її з силою, не меншою, аніж удар кулаком.

Мій чоловік мене б’є».

Господи-боже-мій, що з нею відбувається? Усе це муд­рування та раціоналізаторство. Глюк. На бога! Звісно, вона мусить його покинути. Просто сьогодні! Зараз! Як тільки вони повернуться додому після шоу, вона одразу спакує валізи.

Але хлопці будуть стомлені та капризні.

— Було дивовижно, — сказала своїй матері Джейн. Мама подзвонила розпитати, як пройшло льодове шоу. — Зіггі дуже сподобалося. Він сказав, що хоче навчитися кататися на ковзанах.

— Твій дідусь обожнював ковзани, — з тріумфом виголосила мама.

— Нічого собі, — сказала Джейн, не даючи собі клопоту розповідати, що кожнісінька дитина після шоу оголосила, що хоче навчитися кататися на ковзанах. А не лише ті, що мали минулі життя.

— Ти ніколи не вгадаєш, кого я сьогодні зустріла у магазині, — сказала мама. — Рут Салліван!

— Справді? — запитала Джейн, дивуючись, чи не це справжня причина маминого дзвінка. Рут була мамою її колишнього хлопця. — Як справи у Зака?

— Добре, — відповіла мама. — Він… ну… він заручений.

— Справді? — запитала Джейн, розгортаючи нову жуйку. Вона поклала її до рота та стала жувати, розмірковуючи, які почуття принесла їй ця новина. Але щось її відволікало, незначне відчуття маленької катастрофи. Вона заходилася ходити по квартирі, розгрібаючи безлад, підбираючи диванні подушки та кинутий на підлогу одяг.

— Я не була певна, чи варто тобі про це говорити, — сказала мама. — Я знаю, то було давно, але він розбив тобі серце.

— Нічого він не розбив, — відказала Джейн невпевнено.

Він таки розбив їй серце, але зробив це так ніжно, так шанобливо і з таким жалем, як міг зробити лише добре вихований дев’ятнадцятилітній хлопець, котрий хоче поїхати у тур по Європі та спати з різними дівчатами.

Тепер, коли вона думала про Зака, її емоції були схожі на спогади про старого шкільного друга, когось, кого б при зустрічі на вечірці випускників вона б зі щирою ніжністю обійняла, і не бачила до наступної зустрічі випускників.

Джейн опустилася на коліна та зазирнула під диван.

— Рут запитувала про Зіггі? — спитала вона.

— Я показала їй фото Зіггі з його першого дня у школі, і я уважно на неї дивилася, вона нічого не сказала, хвала богам, але я точно знаю, про що вона думала, бо Зіггі на тому фото трішки нагадує…

— Мамо, Зіггі анітрохи не схожий на Зака, — відрізала Джейн, піднімаючись з колін.

Вона терпіти не могла, коли ловила себе на тому, що вдивлялася у гарненьке личко Зіггі та шукала знайомі риси: губи, ніс, очі. Часом їй здавалося, що вона щось помітила, щось таке невловиме — лише краєм ока, і тоді вона, здавалося, на мить помирала, перш ніж швидко вхопитися за думку, що Зіггі — це тільки Зіггі.

— Я знаю, — сказала мама, — зовсім не схожий на Зака!

— І Зак не батько Зіггі.

— Я знаю, моя хороша. Господи. Я знаю. Ти б мені сказала.

— Більше того, я б сказала Закові.

Зак подзвонив, після того, як народився Зіггі:

« Ти нічого не хочеш мені сказати?» — запитав він напруженим і дещо піднесеним голосом.

«Ні», — відказала Джейн, і почула, як він видихнув із полегшенням.

— Я знаю, — сказала її мама. І швидко змінила тему. — Скажи мені, ти зробила трохи хороших фоток із тою класною іграшкою? Тато зараз відправить тобі адресу чудової місцинки, де ти їх можеш роздрукувати за — скільки там коштують фотки, Біле? Скільки? Та ні, фотки Джейн! Ну ті, які вона має зробити для Зіггі!

— Мам, — перебила її Джейн, вона увійшла до кухні та підняла з підлоги рюкзак Зіггі. Перевернула його — нічого не випало. — Мам, все добре, я знаю, де роздрукувати фотки.

Мама проігнорувала її слова:

— Біле, послухай мене! Ти казав, що знайшов веб-сайт.. — її голос стишився.

Джейн зайшла до спальні Зіггі, де він сидів та грався лего. Підняла простирадла та стріпнула їх.

— Він відправить тобі адресу сайту, — сказала мама.

— Чудово, — відповіла Джейн неуважно. — Мушу йти, мамо. Подзвоню тобі завтра.

Її серце калатало у грудях. Джейн притисла до чола долоню. Ні. Точно ні. Вона не могла впороти таку дурницю.

Зіггі підвів голову та здивовано на неї поглянув.

— Схоже, у нас проблема, — сказала Джейн.

Коли Маделін підняла слухавку, там панувала тиша.

— Алло! — знову сказала Маделін. — Хто це?

Вона почула, плач та невиразні, незрозумілі слова.

— Джейн? — Маделін раптом упізнала голос. — Що трапилося? Що таке?

— Та нічого, — сказала Джейн. І схлипнула. — Ніхто не помер. Це навіть трохи смішно. Смішно, що я взагалі через це плачу.

— Що трапилось?

— Просто… Ох, що тепер усі мами про мене думатимуть? — її голос затремтів.

— Хто взагалі переймається, що вони собі думають? — запитала Маделін.

— Я переймаюся.

— Джейн, скажи мені. Що таке. Що трапилось?

— Ми його загубили, — Джейн продовжувала схлипувати.

— Кого загубили? Зіггі? — Маделін відчула, як її наповнює паніка. Вона панічно боялася загубити дітей, тож швидко згадала, де вони: Хлоя в ліжку, Фред читає з Едом, а Абігель ночує у татка (знову!)

— Ми залишили його у кріслі. Я пам’ятаю, як подумала, що буде катастрофа, якщо ми його загубимо. Уявляєш, я про це подумала. А потім у Джоша пішла з носа кров, і ми всі відволіклися. Я залишила повідомлення у бюро знахідок, але ж на ньому не було жодних лейб чи поміток.

— Джейн, я тебе не розумію.

— Гіпопотам Гаррі! Ми загубили Гаррі!

Тея: Ось проблема дітей покоління Y — вони легковажні. Гіпопотам Гаррі був у школі більше десяти років. А та дешева синтетична іграшка, якою вона замінила Гаррі, огидно тхне. Зроблено в Китаї. Обличчя у того гіпопотама геть непривабливе і не дружнє.

Харпер: Послухайте, справа не в тому, що вона загубила Гіпопотама Гаррі, справа в тому, що вона вклеїла в альбом фото тієї маленької особливої групи, котра пішла на льодове шоу. Фотки побачили всі діти, і всі подумали: чому ж мене не запросили? Як я вже казала Ренаті, це було дуже нерозважливо.

Саманта: А знаєте, що мене найбільше шокувало? Що то були останні фотографії Гіпопотама Гаррі. Гіпопотам Гаррі — традиція школи. Гаррі... вибачте, це не смішно. Зовсім не смішно.

Габрієль: Господи, який хай піднявся, коли бідолашна Джейн загубила шкільну іграшку! І всі старанно вдавали, що нічого страшного не сталося, та насправді всі вважали інакше. А я думаю: люди, може ви трохи своїм життям поживете? О, скажіть, я схудла з того часу, як ми бачилися востаннє? Я скинула три кілограми.