Велика маленька брехня

Розділ сорок перший

Джейн дізналася про петицію за десять хвилин до того, як мусила виїжджати на зустріч книжкового клубу Маделін. Вона була у ванній та чистила зуби, коли подзвонив телефон і відповів Зіггі.

— Я її покличу, — сказав він. Потому почулися дитячі кроки — і ось він у ванній. — Це моя вчителька, — сказав він із гордістю та передав їй телефон.

— Одну секунду, — пробурмотіла Джейн з повним ротом пасти та води. Вона підняла щітку вгору, але Зіггі просто всунув телефон їй у руки та побіг.

— Зіггі!

Вона незграбно його взяла, ледь не впустила, підняла високо вгору, поки полоскала рота, спльовувала та витирала обличчя. Що цього разу? Зіггі був дуже тихим та відлюдькуватим після школи, але він сказав, що Амабелли сьогодні у школі не було, тож це не через неї. Господи, невже він скривдив ще когось?

— Добрий вечір, панно Барнс. Ребекка, — сказала вона. Їй подобалася панна Барнс. Вона знала, що вони приблизно одного віку (діти були дуже збуджені через те, що панні Барнс виповнюється двадцять п’ять), і хоч вони і не були подругами, вона часом відчувала невимовлену солідарність поміж ними, природну єдність двох представників одного покоління в оточенні старших чи молодших людей.

— Добрий вечір, — привіталася Ребекка. — Вибачте за пізній дзвінок, я старалася вибрати час, коли Зіггі буде вже в ліжку, але не надто пізно.

— Він саме збирається лягати. Т-с-с-с, — показала жестом Джейн. Зіггі злякався і побіг до своєї спальні, мабуть, переживав, що отримає на горіхи від учительки за те, що так довго не спить. (Коли мова йшла про школу, Зіггі старанно слідував усім правилам і з усіх сил намагався задовольнити вимоги панни Барнс. Ось чому було просто неможливо уявити, що він погано поводився, якщо був хоч найменший шанс, що його зловлять на гарячому. Джейн знову і знову приходила до думки, що це просто неможливо. Зіггі — не з тих дітей, котрі так поводяться).

— Щось сталося? — запитала Джейн.

— Може, ви хотіли б передзвонити мені пізніше? — запитала Ребекка.

— Ні, все гаразд. Зіггі пішов до своєї кімнати. Щось сталося? — вона почула різкі нотки у власному голосі. Наступного тижня вона записалася на прийом до психолога. Їй пощастило — хтось відмінив свій візит. Вона знову і знову повторювала Зіггі, що він навіть пальцем не має торкати Амабеллу, чи когось з дітей, але він завжди монотонно і однаково відповідав:

— Я знаю, мамусю. Я нікого не ображаю. — А потім за кілька секунд, — Я не хочу про це говорити.

Що вона ще могла зробити? Покарати його за щось, чого він не робив (принаймні у неї не було жодних доказів, що це він)?

— Я хотіла запитати, чи знаєте ви про петицію? — сказала Ребекка. — Я б хотіла, щоб ви почули про неї від мене.

— Петицію? — перепитала Джейн.

— Петицію за те, щоб виключити Зіггі зі школи, — сказала Ребекка. — Мені дуже шкода. Я не знаю, хто з батьків це зробив, але хочу, щоб ви знали, що мене це обурює, і пані Ліпманн теж страшенно розгнівається, коли дізнається. Ну і звісно, вона не матиме жодного впливу на… еее… на будь-що.

— Тобто люди справді її підписують? — запитала Джейн. Вона вхопилася за спинку стільця та побачила, як побіліли її пальці. — Але ж ми навіть не знаємо напевне, що…

— Я знаю, — сказала панна Барнс. — Не знаємо! З того, що я бачу, Амабелла та Зіггі дружать! Я зовсім спантеличена. Я стежу за ними, як шуліка. Справді. Я намагаюся, але у мене в класі двадцять вісім дітей, двоє — з синдромом дефіциту уваги, один — з проблемами в навчанні, двоє обдарованих дітей і ще четверо батьків, які переконані, що їхні діти — обдаровані, а один — з такою страшною алергією, що я боюся випустити з рук шприц із епінефрином, і… — голос панни Барнс підвищився, вона заговорила дуже швидко, але раптом зупинилася на півслові, прокашлялась, та повернулася до своєї звичної манери спілкування. — Вибачте, Джейн. Я не мала б вам цього говорити. Це непрофесійно. Я просто дуже засмутилася — через вас, через Зіггі.

— Все гаразд, — сказала Джейн. Певним чином її заспокоїли та втішили нотки стресу в голосі вчительки.

— Зіггі — мій улюбленець у класі, — сказала панна Барнс. — І Амабелла теж. Вони обоє чудові діти. Я непогано розбираюся в дітях, і саме тому вся ця ситуація видається мені такою дивною, такою незрозумілою.

— Так, — сказала Джейн. — Я не знаю, що робити.

— Ми з цим розберемось, — сказала панна Барнс. — Обіцяю вам.

Було очевидно, що і вона не має жодного уявлення, що з цим робити.

По завершенні розмови Джейн пішла до Зіггі.

Він сидів на ліжку, схрестивши ноги, обпершись спиною об стіну, по щоках котилися сльози.

— Що, тепер нікому не дозволяють зі мною гратися? — запитав він.

Тея: Ви, мабуть, уже знаєте, що у ніч доброчинної вечірки Джейн була п’яна. Неприпустимо на шкільному заході. Слухайте, я розумію, що вона, мабуть, дуже засмутилася через усе, що відбувалося із Зіггі. Але я весь час запитувала себе: чому вона просто не забрала його зі школи? Несхоже, що в неї є якісь родинні зв’язки тут, на півострові. Їй треба було б повернутися на захід, де вона виросла, і де вона, розумієте про що я, відповідала б оточенню.

Габрієль: Ми були добряче напідпитку. Я пам’ятаю, як Маделін сказала «Мені так добре, коли вип’ю». Це так у стилі Маделін. Бідолашна Маделін. У будь-якому випадку — то все ці коктейлі. У них, мабуть, із тисячу калорій.

Саманта: Усі були п’яні. Насправді, то була прекрасна ніч, допоки все не пішло коту під хвіст.