Велика маленька брехня

Розділ четвертий

Джейн взяла з собою книжку, щоб почитати, поки Зіггі буде на орієнтаційній зустрічі, натомість мусила супроводжувати Маделін Марту Мак-Кензі (ім’ячко ж, як у маленької жвавої дівчинки з дитячої книжки!) до кав’ярні на узбережжі під назвою «Блакитний Блюз».

То була смішна, маленька і недолуга будівля, наче печера, якраз на набережній біля пляжу Пірріві. Маделін шкутильгала босоніж, важко опираючись на руку Джейн, ніби вони були давніми подругами. Майже інтимні відчуття. Вона могла відчути запах парфумів Маделін — щось цитрусове і смачне. За останні п’ять років до Джейн мало хто з дорослих торкався.

Щойно вони відчинили двері кав’ярні, з-за стійки вийшов молодик (одягнений у чорне, з кучерявим білявим волоссям та пірсингом у носі).

— Маделін, що з тобою трапилось? — він простягнув до неї руки.

— Я смертельно поранена, Томе, — сказала Маделін. — І це в день народження!

— От халепа! — сказав Том і підморгнув Джейн.

Поки Том облаштував Маделін у кутку, приніс їй загорнутий у кухонний рушник лід та вмостив її ногу на стілець із подушкою, Джейн роздивлялася кав’ярню. Вона була «страшенно мила», як сказала б її мама. Світло-блакитні нерівні стіни були помережані хиткими полицями, заповненими старими книжками. Дерев’яні дошки підлоги осявало золотисте ранкове світло, Джейн вдихнула п’янку суміш запахів кави, випічки, моря та старих книжок. Передня стіна кафе була скляною, а розстановка столиків продумана таким чином, що в будь-якому місці клієнт бачить море, ніби сюди приходять подивитися якусь виставу із морем у головній ролі. Джейн роззиралася довкола і раптом зловила себе на відчутті того дивного невдоволення, котре з’являлося щоразу, як вона опинялася у новій гарненькій місцині. Вона навіть не могла описати це відчуття, хіба лише словами «Якби ж то я тут була». Ця маленька кав’ярня на узбережжі була така вишукана, вона б дуже хотіла тут бути, хоч насправді вона вже тут була — усе це здавалося якимось безглуздям.

— Джейн? Чи можу я тебе пригостити? — запитала Маделін. — Дозволь я замовлю каву і щось солоденьке, щоб за все віддячити! — Вона повернулася до баристи, що метушився за прилавком. — Томе! Це Джейн! Вона — мій лицар у блискучих обладунках. Моя лицарка.

Джейн відвезла Маделін та її доньку до школи, спершу припаркувавши величезне авто Маделін на узбіччі. Вона дістала дитяче автокрісло Хлої із заднього сидіння в автомобілі Маделін та прилаштувала його на задньому сидінні своєї крихітної машинки поруч із кріслом Зіггі.

То була задача. Маленьку кризу подолано.

Той факт, що ця пригода певною мірою захопила Джейн, був сумною ілюстрацією її мирського життя.

Зіггі теж був вражений новизною відчуттів, від того, що поруч із ним сиділа ще одна дитина, а надто вже така харизматична веселунка, як Хлоя. Мала невтомно теревенила, пояснюючи Зіггі все, що він повинен був знати про школу, і які будуть учителі, і що дітям слід мити руки перед тим, як зайти до класу, і що витерти їх ліпше одним паперовим рушником, і де вони їдять в обід, і що не можна брати з собою бутерброди з арахісовим маслом, бо в деяких людей алергія на арахіс і вони можуть померти, і що у неї вже є власна коробка для обідів і на ній намальована Дора-мандрівниця, а що намальоване на коробці Зіггі?

— Баз Лайтер, — миттю збрехав Зіггі, бо Джейн ще не придбала йому коробку для обідів. Три дні на тиждень від був у дитсадку, і там його годували обідом. Пакувати обід для сина — новий майбутній досвід для Джейн.

Коли вони дісталися до школи, Маделін залишилася в автомобілі, поки Джейн завела дітей. Власне, це Хлоя їх усіх завела — вона йшла попереду і її корона виблискувала у сонячних променях. Якоїсь миті Зіггі та Джейн подивилися одне на одного із виразом «Хто ці дивовижні люди?»

Джейн трохи нервувала через ранкову орієнтаційну зустріч Зіггі і розуміла, що мусить не показати цього Зіггі, бо він мав схильність до тривожності. Відчувалося, ніби вона бралася за нову роботу — роботу мами школяра. Треба буде розібратися з правилами, документами та процедурами.

Та прийти до школи разом із Хлоєю було ніби витягнути золотий квиточок. Їх одразу гукнули дві чиїсь мами:

— Хлоє! А де твоя мама?

Потім вони відрекомендувалися Джейн, а Джейн розповіла історію про ногу Маделін, а потім цією ж історією зацікавилася вчителька, панна Барнс, тож Джейн була у центрі уваги і, по правді, це було приємно.

Сама школа була дуже гарна, вона стояла на краєчку мису, тож боковим зором Джейн весь час бачила, як ген-ген оддалік мерехтить блакить океану.

Класи розташовувались у довгій будівлі із піщанику, а оточений деревами майданчик, здавалося, мав безліч цікавезних секретних місцинок, що збурювали уяву: затишні щілини між деревами, затінені доріжки та навіть маленький дитячий лабіринт.

Зіггі — розпашілий та щасливий — пішов до класу разом із Хлоєю, а Джейн подалася до машини — теж розпашіла і радісна, а на пасажирському сидінні сиділа Маделін — вона махала рукою та радісно усміхалася, ніби Джейн її найкраща подруга, на мить Джейн відчула, як щось у душі відпустило, розслабилося.

А тепер вона сиділа поруч із Маделін у «Блакитному Блюзі», чекала на каву, спостерігала за офіціантом та відчувала тепло сонячних променів на обличчі. Можливо, переїзд сюди і стане початком чогось нового, або ж закінченням чогось іншого, що навіть краще.

— Скоро прийде моя подруга Селеста, — сказала Маделін. — Може, ти бачила її у школі, коли вона привозила своїх хлопців — двох білявих хуліганів. Вона висока, білява, вродлива та нервова.

— Не думаю, — відповіла Джейн. — Чого ж їй нервуватися, якщо вона висока, білява та вродлива?

— Так отож, — сказала Маделін, ніби це відповідало на питання. — А ще в неї шикарний багатющий чоловік. І вони й досі тримаються за руки. І він такий милий. Навіть мені купує подарунки. І правда не знаю, як ми залишаємося подругами. — Вона подивилася на годинник. — Боже, вона безнадійна. Завжди запізнюється! Та поки ми чекаємо, я тебе розпитаю. — Вона нахилилася вперед та зосередилася на Джейн. — Ви новенькі на півострові, еге ж? Твоє обличчя мені зовсім не знайоме. Враховуючи, що у нас одного віку діти, ми могли б зустрітися у дитячому центрі Джимбару, а чи у бібліотеці, чи ще десь.

— Ми переїжджаємо у грудні, — відповіла Джейн. — Наразі живемо у Ньютауні, але я вирішила, що непогано було б якийсь час пожити на узбережжі. Спонтанно, мабуть, то була моя примха.

Слово «примха» прийшло до неї нізвідки, і від нього їй було і соромно, і приємно водночас.

Вона хотіла, щоб уся ця історія виглядала примхою, так ніби вона була примхливою дівчинкою. Вона розповіла Маделін, що одного дня кілька місяців тому повезла Зіггі на узбережжя, побачила знак «здається в оренду» на одному з багатоквартирних будинків і подумала: чом би не пожити на узбережжі?

Зрештою, ця історія не була неправдою. Ну, не зовсім.

День на пляжі, наказувала вона самій собі знову і знову, спускаючись довгою, стрімкою дорогою, ніби хтось підслухував її думки і піддавав сумніву її мотиви.

Пляж Пірріві — один з десяти найгарніших пляжів на світі! Десь вона це бачила. Її син заслуговує на те, щоб побачити один з десяти найгарніших пляжів на світі. Її вродливий, дивовижний син. Вона знову і знову дивилася на нього у дзеркалі заднього огляду, і її серце стискалося від болю.

Вона не розповіла Маделін, що коли вони поверталися до машини, тримаючись за руки, усі у піску, в голові її німо пульсувало слово «допоможіть» — ніби вона благала чогось: рішення, зцілення, перепочинку. Перепочинку від чого? Зцілення від чого? Рішення чого? Вона швидко та поверхово дихала, на чолі виступили краплини поту.

А тоді побачила знак. Квартира в оренду у Ньютоні. Квартира з двома спальнями — і розміщувалася у багатоквартирному будинку з червоної цегли — негарному та без душі, зате будинок був за п’ять хвилин пішки від пляжу.

— А що як ми сюди переїдемо? — запитала вона у Зіггі, її очі спалахнули цією ідеєю, і раптом здалося, що ця квартира була саме тим рішенням, якого вона шукала. Люди кажуть «море приносить зміни». Чому б морю не принести зміни в її житті та житті Зіггі?

Вона не розповіла Маделін, що від народження Зіггі по півроку знімала різне житло по всьому Сіднею, намагаючись влаштувати своє життя. Не розказала, що, можливо, усі ці роки поволі наближалася до пляжу Пірріві.

А ще вона не розказала Маделін, що коли вийшла з офісу рієлтора після того, як підписала договір оренди, то вперше помітила людей, котрі живуть на цьому півострові — засмаглі, з освітленим сонцем волоссям — згадала про свої бліді ноги під джинсами, а потім подумала, що батьки, мабуть, боятимуться їхати довгою, звивистою дорогою, що веде на цей півострів, і батько триматиметься за кермо так міцно, що в нього аж пальці болітимуть, і все ж батьки приїздитимуть і не скаржитимуться. І раптом Джейн відчула, що справді припустилася величезної помилки, та вже надто пізно.

— І ось я тут, — ось так просто завершила вона свою розповідь.

— Тобі тут сподобається, — Маделін здавалася захопленою. Вона поправила лід на нозі та здригнулася від болю. — Ай! Ти любиш серфінг? А твій чоловік? Я мала б сказати, твій партнер? Хлопець? Дівчина? Я відкрита до всіх варіантів.

— У мене немає чоловіка, — сказала Джейн. — І партнера немає. Я одинока мама-одиначка.

— Справді? — запитала Маделін, ніби Джейн щойно оголосила щось навдивовижу сміливе та чудове.

— Справді, — Джейн дурнувато посміхнулася.

— Знаєш, люди про це забувають, але я свого часу теж була мамою-одиначкою. Маделін гордовито звела підборіддя, ніби звертаючись до натовпу людей, котрі з нею не погоджувались. — Мій колишній чоловік пішов, коли старша донька була ще зовсім маленькою. Абігель. Зараз їй чотирнадцять. Тоді я була молода, як і ти. Мені було всього двадцять шість. Хоч тоді здавалося, що життя скінчилося, що я його згаяла. Це було складно. Бути мамою-одиначкою складно.

— Ну, у мене є мама і…

— Звісно. Я не кажу, що зовсім не мала підтримки. Мені теж допомагали батьки. Але ж були ночі, коли Абігель хворіла, чи я хворіла, чи ще гірше — коли хворіли ми обидві — і… менше з тим. — Маделін замовкла та стенула плечима. — Мій колишній одружився з іншою жінкою, у них народилася дівчинка, такого ж віку, як Хлоя, і Натан став «батьком року» — ідеальним татусем. З чоловіками часто таке трапляється, коли народжується друга дитина. Абігель думає, що її тато чудовий. Тільки я досі на нього ображена. Кажуть, треба пробачати та відпускати свої образи, не знаю, мені моя образа навіть подобається, я її плекаю, як домашню тваринку.

— Я теж не дуже вірю у прощення, — сказала Джейн.

Маделін посміхнулася та тицьнула у Джейн чайною ложечкою:

— І правильно. Ніколи не пробачати. Ніколи не забувати. Ось моє гасло.

Джейн не була певна, що це був жарт.

— А що батько Зіггі? — продовжувала Маделін. — Він взагалі бере якусь участь у вашому житті?

Джейн не поворухнулася. За п’ять років вона цьому добре навчилася. Джейн відчула, як тілом розливається спокій.

— Ні. Та ми й не були разом. — Вона ідеально подала цю репліку. — Я навіть не знала, як його звуть. Це було… — Зупинись. Зроби паузу. Якщо не можеш дивитися в очі, відведи погляд. — … як побачення на одну…

— Інтрижка на одну ніч? — запитала Маделін — у її голосі чулася симпатія та схвалення, і Джейн ледь не засміялася від здивування. Більшість людей, особливо віку Маделін, реагували на ці слова з ледь помітним виразом осуду, мовляв: я зрозумію, нехай, та віднині ти відносишся до іншої категорії людей. Джейн не ображав їхній осуд. Їй і самій це не подобалося. Вона просто хотіла закрити цю тему, і найчастіше це спрацьовувало. Ось Зіггі. Батька немає. Рухаймося далі.

— Чом би не казати, що ти розлучена з його батьком? — запитувала мама раніше.

— Мамо, брехня все ускладнює, — відповіла Джейн. Її мама не вміла брехати. — А так ми просто закінчимо цю розмову.

— О, я пам’ятаю свої побачення на одну ніч, — мрійливо сказала Маделін. — О боги, що я тільки не виробляла у дев’яності! Сподіваюся, Хлоя про це ніколи не дізнається. От халепа. Тобі сподобалося?

Джейн не одразу зрозуміла запитання. Вона запитувала, чи їй сподобалася інтрижка на одну ніч?

На хвильку Джейн знову опинилася у скляній камері ліфта, який безшумно піднімався посеред готелю. У хлопця в руці пляшка шампанського. А другою рукою він обнімає Джейн за талію та пригортає до себе. Вони заливаються сміхом. Коли він сміється, то мружить очі. У Джейн підкошуються ноги від сміху та бажання. Запах дорогих парфумів.

Джейн прочистила горло.

— Мабуть, сподобалося.

— Вибач, це було трохи занадто. Може, я запитала про це, бо згадала свою молодість. А може тому, що ти така молода, а я вже ні, і я намагаюся видаватися крутою. Скільки тобі років? Нічого, що я запитую?

— Двадцять чотири.

— Двадцять чотири, — повторила Маделін. — А мені сьогодні сорок. Я це вже тобі казала, правда? Ти, мабуть, думаєш, що тобі ніколи не буде сорок.

— Ну, по правді, я сподіваюся, що одного дня таки буде, — відказала Джейн. — Вона і раніше помічала, як жінки середнього віку переймалися через свій вік, вони жартували про це, жалілися, знову і знову до цього поверталися, так ніби процес дорослішання був якоюсь загадкою, яку вони намагалися збагнути. Чому вони аж так цим переймаються? Друзі мами Джейн, здавалося, просто не мали іншої теми для розмови, ну або принаймні із Джейн вони не говорили ні про що інше.

— О, Джейн, ти така молода і така вродлива (хоч насправді, вона не була гарненькою, вочевидь, у їхньому розумінні одне автоматично випливало з іншого — ти молода, а значить гарна!).

— Ти така молода, Джейн, ти точно розберешся, як полагодити мій телефон / комп’ютер / камеру (хоч насправді багато маминих подруг краще за Джейн розбиралися в техніці).

— Ти така молода, Джейн, у тебе стільки енергії! (хоча насправді вона так втомилася, так сильно втомилася).

— Слухай, як же ти даєш собі раду? — схвильовано запитала Маделін та випрямилася на стільці, так ніби мала тут і зараз вирішити цю проблему. — Ти працюєш?

Джейн кивнула.

— Я дистанційно працюю бухгалтером. Маю непогану клієнтську базу з купою дрібних компаній. Я швидко працюю, оперативно виконую роботу. Цього вистачає на оренду.

— Розумниця, — похвалила її Маделін. — Я теж сама на себе заробляла, коли Абігель була маленькою. Ну, переважно. Час від часу Натан надсилав мені якісь гроші. Було складно, та водночас це давало певне задоволення. Ти ж розумієш? І-без-тебе-впораюсь-іди-до-дідька.

— О, так, — сказала Джейн. Хоча її життя жодним чином нікому не демонструвало цього «без-тебе-впораюсь». Принаймні не так, як це сказала Маделін.

— Ти стовідсотково будеш наймолодшою мамою у нашій школі, — розмірковувала Маделін. Вона відпила кави і лукаво посміхнулася. — Ти навіть молодша за нову прекрасну дружину мого колишнього. Обіцяй, що не дружитимеш із нею — я тебе перша знайшла.

— Я впевнена, що навіть не зустрінуся з нею, — спантеличено пробурмотіла Джейн.

— О, напевне зустрінешся, — скривилася Маделін. — Її донька іде до школи з Хлоєю. Уявляєш?

Джейн не уявляла.

— Мами зі школи ходять разом на каву, а дружина мого колишнього сидить за столом навпроти мене і п’є трав’яний чай. Не хвилюйся, ніхто не поб’ється. На жаль, усе це дуже нудно, мило і страшенно по-дорослому. Бонні навіть цілує мене при зустрічі. Вона захоплюється йогою, чакрами і іншими подібними дурницями. Знаєш, як всі падчерки буцімто ненавидять своїх злих мачух? Моя донька її обожнює. Бач-но, Бонні така спокійна. Я не така. У неї такий ніжний, низький, мелодійний голос, від якого хочеться гупнутися головою об стіну.

Джейн засміялася — Маделін майстерно відтворила цей низький мелодійний голос.

— Ти, звісно, подружишся із Бонні, — сказала Маделін. — Її неможливо ненавидіти. Я дуже добре вмію відчувати ненависть до людей, але її ненавидіти надзвичайно важко. Мушу вкладати у це душу.

Вона знову поправила лід на нозі.

— Коли Бонні дізнається, що я підвернула ногу, вона принесе мені їжу. Вона страшенно любить приносити мені домашню їжу і робить це за будь-якої нагоди. Можливо, Натан їй розповідав, що я зовсім не вмію готувати, і тепер вона хоче продемонструвати свою перевагу. Але найгірше, що вона навіть цього не може зробити. Вона неймовірно хороша. Мені щоразу хочеться викинути її страви у смітник, та надто вже вони смачні. Чоловік і діти убили б мене за це.

Раптом Маделін аж засяяла і жваво комусь помахала:

— Ну нарешті! Ось ти де! Селесто! Сюди. Ходи-но сюди і подивись, що я накоїла!

Джейн обернулася і серце її тенькнуло.

Це не повинно було мати жодного значення. Вона напевне знала, що ні. Але сам факт, що існують такі неймовірно вродливі люди, викликає сором. Уся твоя неповноцінність як на долоні — на показ усьому світові. Ось так мали б виглядати жінки. Саме так. І вона мала рацію, а Джейн — ні.

«Ти — мале, страшне і дуже гладке дівчисько!» — голос у голові прозвучав так настирливо і наполегливо, що здавалося, Джейн навіть відчула гарячий смердючий подих.

Вона здригнулася та спробувала усміхнутися до неймовірної вродливиці, котра йшла їм назустріч.

Тея: Гадаю, ви вже чули, що Бонні вийшла заміж за колишнього чоловіка Маделін, Натана? Складно, чи не так? Може, ви захочете більше про все це довідатися. Я в жодному разі не вказую, як ви маєте виконувати свою роботу.

Бонні: Це зовсім не має значення. У нас були виключно дружні стосунки. Лише сьогодні зранку я відвезла її бідолашному чоловікові вегетаріанську лазанью.

Габрієль: Я у школі новенька. Нікого не знаю. «У нашій школі всі наче родичі», — розповідала мені директорка. Пусті теревені. Знаєте, про що я найперше подумала, коли у день орієнтаційної зустрічі прийшла на шкільний майданчик? Це закрите угрупування. Кліка, кліка, кліка. Не дивно, що хтось поплатився життям. Ну добре, мабуть, я трохи перебільшую. Мене це дещо здивувало.