Велика маленька брехня

Розділ тридцять п’ятий

Панна Барнс: Після того випадку на орієнтаційній зустрічі я готувалася до важкого року. Але початок був чудовим. Діти — прекрасні, та й батьки не особливо набридали. А потім, десь посеред першого семестру, все розвалилося.

За два тижні до доброчинної вечірки

— Лате і мафін.

Джейн відвела очі від комп’ютера і знову опустила їх — цього разу на тарілку, що перед нею стояла. Над чималим ароматним мафіном, посипаним цукровою пудрою, здіймався завиток пари. На тарілці біля мафіна були майстерно викладені збиті вершки.

— Дякую, Томе, але я не замовляла.

— Я знаю. Мафін — за рахунок закладу, — відповів Том. — Я чув од Маделін, що ти печеш. Тож я хочу знати твою експертну думку про мій новий рецепт, який я випробовую. Персик, горіхи макадамія та лайм, божевілля — це я про лайм.

— Я лише печу мафіни, — сказала Джейн. — Але не їм.

— Серйозно? — Томове обличчя трохи похмурніло.

— Але сьогодні я зроблю виняток, — поквапилася втішити його Джейн. Погода цього тижня була доволі зимна, така собі репетиція зими, і в квартирі Джейн було холодно. А від сірої смужки океану, котру вона могла бачити з вікна, їй ставало ще холодніше. Це було ніби нагадування, що літо втрачене назавжди, і тепер вони житимуть у сірому, сумному, постапокаліптичному світі.

— Яка драма, Джейн. Чом би тобі не взяти з собою комп’ютер та не облаштуватися у «Блакитному блюзі»? — запропонувала Маделін. Тож Джейн тепер щоранку з’являлася у кафе з ноутбуком та папками.

Кав’ярня була наповнена сонцем та світлом, а ще у Тома була дров’яна піч. Щоразу, коли Джейн переступала поріг, вона зітхала від задоволення. Здавалося, вона сіла на літак та висадилася у зовсім іншій порі року, порівняно з її жалюгідною вологою квартирою. Вона завжди приходила після того, як схлине ранкова хвиля відвідувачів, але до того, як настане післяобідній пік, щоб не займати столик, який би міг принести Томові гроші, ну і, звісно, доки вона сиділа, то замовляла невеличкий обід та кілька чашок кави.

Бариста Том вже здавався їй колегою, ніби він сидить у сусідньому кабінеті офісу. З ним було класно теревенити. Йому подобались ті самі програми на телебаченні, і та сама музика. (Музика! Джейн вже й забула про існування музики, та й про книжки).

Том усміхнувся:

— Я перетворююся на свою бабусю, еге ж? Насильно всіх годую. Просто покуштуй. Не треба їсти увесь лише заради ввічливості.

Джейн дивилася йому услід, а коли зрозуміла, що милується його широкою спиною у стандартній чорній футболці, то відвела погляд. Від Маделін вона знала, що Том — гей, і нині оговтується від серйозної романтичної драми. Звісно, то було кліше, але часто здавалося, що це і справді так: гомосексуальні чоловіки таки мали гарні тіла.

Щось відбувалося в оці останні кілька тижнів, відтоді як вона прочитала ту еротичну сцену у ванній. Ніби її тіло, її заіржавіле, покинуте тіло, зі скрипом поверталося до життя. Вона знову і знову ловила себе на тому, що ліниво, ненавмисно вирячається на чоловіків, та й жінок теж, та переважно все ж на чоловіків, не так у сексуальному плані, як із чуттєвістю та замилуванням.

Її приваблювали не такі красені і красуні, як Селеста, а звичайні люди зі звичайними тілами. Засмагле передпліччя із татуюванням у вигляді сонця — над стійкою станції техобслуговування; потилиця літнього чоловіка у черзі в супермаркеті; м’язи литок та ключиці. Так дивно. Вона пригадувала, як її батькові прооперували гайморову пазуху, і це повернуло йому давно втрачений нюх (а він навіть і не розумів, що не відчуває запахів). І тепер найпростіші запахи неймовірно його тішили. Він постійно нюхав мамину шию та мрійливо говорив: «Я забув, як пахне твоя мама! І я навіть не знав, що забув».

Справа була не лише у книжці.

Справа була в тому, що вона розповіла Маделін про Саксона Бенкса. Справа була в тому, що вона промовила ті дурні слова, що він їй сказав. Щоб мати над нею владу, вони мусили б лишатися в таємниці. А тепер вони просто здувалися, ніби надувний батут, осідали та зіщулювалися, ніби з них виходило повітря.

Саксон Бенкс був поганим хлопцем. У світі є погані люди. Кожна дитина це знає. Твої батьки тебе вчили триматися від них подалі. Не розмовляти з ними. Обійти. Голосно та твердо сказати: «Ні, мені це не подобається», а якщо вони знову це зроблять, піти і розповісти вчительці.

Навіть образи Саксона були на рівні дитячого садочка. «Ти — страшна. Від тебе тхне.»

Вона завжди знала, що її реакція на все це — надмірна, а може і замала. Вона ж навіть не заплакала. Нікому не розказала. Проковтнула все це та вдала, що воно не має значення, і воно стало так багато означати.

А тепер їй хотілося знову і знову про це говорити. Кілька днів тому, коли вони з Селестою гуляли, вона розповіла їй скорочену версію історії, котру вона розповіла Маделін. Селеста була небагатослівна, сказала лише, що їй дуже шкода, і що Маделін має рацію — Зіггі анітрохи не схожий на свого тата. Наступного дня Селеста подарувала Джейн намисто у червоному оксамитовому мішечку. Тоненький срібний ланцюжок із блакитним каменем.

— Цей камінь називається ляпіс-лазур, або ж лазурит, — сказала Селеста у притаманній лише їй манері. — Кажуть, що він «загоює душевні рани». Я не дуже вірю у такі речі, але байдуже — намисто справді гарне.

Джейн торкнулася кулона.

Нові друзі? Це воно? Морське повітря?

Мабуть, також давалися взнаки і регулярні вправи. І вона, і Селеста ставали більш спортивними. Вони обидві так тішилися, коли помітили, що вже не мусять зупинятися та переводити подих на верхніх сходинках біля кладовища.

Так, мабуть, то фізичне навантаження.

Усе, що їй було потрібно увесь цей час, — це жвава прогулянка на свіжому повітрі та цілющий камінь.

Вона відламала шматочок мафіна виделкою та поклала його до рота. Ці прогулянки з Селестою стимулювали апетит. Якщо вона не буде обережною, то скоро знову набере вагу. У неї перехопило подих лише від самої думки про це, і вона відклала виделку. Ні, ще не зовсім зцілена. Її ставлення до їжі все ще дуже дивне.

Але не слід ображати милого Тома. Вона знову взяла виделку та відламала малесенький шматочок. Мафін був легкий та «повітряний», вона відчувала у його смаку всі інгредієнти, про які говорив Том: макадамія, персик і лайм. Вона заплющила очі та відчула геть усе: теплоту кав’ярні, смак мафіна, і тепер уже знайомий запах кави та старих книжок.

Вона взяла трохи більший шматок та обмокнула його у збиті вершки.

— Нічого? — Том перехилився через стіл поруч із Джейн, який він витирав ганчіркою, видобутою із задньої кишені.

Джейн підняла руку, мовляв, повний рот. Том узяв книжку, котру залишив хтось із відвідувачів, та поставив її на одну з верхніх полиць. Його чорна футболка підібгалась, вибилась із джинсів, і на мить Джейн побачила нижню частину його спини. Звичайнісінький собі поперек. Нічого надзвичайного. Взимку його шкіра була кольору неміцного лате, зате влітку набувала кольору гарячого шоколаду.

— Чудовий, — сказала Джейн.

— М-м-м? — Том обернувся. У кав’ярні були лише вони вдвох. Джейн вказала виделкою на мафін.

— Смакує надзвичайно. Маєш поставити відповідну ціну.

Задзвонив мобільний.

— Вибач.

На екрані висвітилося «Школа». Досі школа дзвонила їй лише раз, коли у Зіггі боліло горло.

— Пані Чепмен? Це Патрисія Ліпманн.

Директор школи. Шлунок Джейн стиснувся.

— Пані Ліпманн? Усе гаразд? — вона ненавиділа боягузливі нотки у своєму голосі. Маделін розмовляла із пані Ліпманн з радісною, поблажливою приязню, ніби вона була їхнім дивакуватим старим сімейним дворецьким.

— Так, усе гаразд, але я б хотіла зустрітися з вами і доволі терміново. В ідеалі, сьогодні. Ви могли б підійти до школи на другу годину, перед завершенням уроків?

— Звісно. Все…

— Чудово. Чекаю на зустріч.

Завершення розмови.

— Зі мною хоче зустрітися пані Ліпманн.

Том знав чи не всіх дітей, батьків та вчителів у школі. Він виріс тут і сам ходив до школи, коли пані Ліпманн була милою учителькою третіх класів.

— Впевнений, що немає причин хвилюватися, — сказав він. — Зіггі хороший хлопчик. Може, вони хочуть перевести його у якийсь спецклас, абощо.

— Хм, —Джейн задумано взяла ще один шматочок мафіна. Зіггі не був «обдарованим і талановитим». В будь-­якому разі, з голосу пані Ліпманн вона вже знала, що новини не будуть добрими.

Саманта: Рената просто з котушок злетіла, коли почалося те цькування. Частина проблеми полягала у тому, что її няня якийсь час нічого їй не говорила, тож усе це пройшло повз її увагу. Звісно, тепер ми знаємо, що у Джульєтти на думці була не лише робота.

Панна Барнс: Батьки не розуміють, що однієї миті дитина може кепкувати з когось, а вже наступної — бути жертвою. Вони одразу готові повісити ярлики! Звісно, я розумію, що ця ситуація була іншою… поганою.

Стью: Батько мене навчив: якщо тебе б’ють — бий у відповідь. Усе просто. А що зараз? Приз для кожного гравця у футбол. Приз на кожному чортовому етапі гри «передай посилку». Ми виховуємо покоління слабаків.

Тея: Рената, мабуть, себе звинувачувала. Вона так багато працювала, що майже не бачила своїх дітей! Моє серце стискається на саму лише думку про тих бідних крихіток. Очевидно, вони не можуть дати собі ради. Зовсім не можуть. Їхнє життя ніколи не буде таким, чи не так?

Джекі: Ніхто не казав, що Джіо багато працював. Ніхто не питав, чи Джіо знав, що відбувається з Амабеллою. Наскільки я розумію, робота Ренати краще оплачувана, і більш стресова, аніж у Джіо, але ніхто не звинувачував Джіо у тому, що він робить кар’єру, ніхто не казав: «Ми так рідко бачимо Джіо у школі». Ні! Але коли мами у декреті бачать, як тато забирає дітей зі школи, то думають, що той заслуговує на золоту медаль. Ось, наприклад, мій чоловік. У нього своя маленька свита прихильниць.

Джонатан: Вони мої друзі, а не свита. Прошу, даруйте моїй дружині. Вона нині зайнята ворожим поглинанням. Тож трохи нервова. Я думаю, школа має визнати свою відповідальність. Де були вчителі, коли відбувалося це цькування?