Велика маленька брехня

Розділ п’ятдесят дев’ятий

— Зараз друга година. Я їду на зустріч, — сказав Перрі. — Маделін забере дітей. Я повернуся до четвертої, тож просто посади їх перед телевізором до того часу, як я повернусь. Як ти почуваєшся?

Селеста подивилась на нього.

Це було якесь божевілля. Те, що вони поводилися так, ніби вона лежала у ліжку з мігренню. Ніби він до цього не причетний. Що більше спливало часу, то менше він цим переймався. Почуття провини розчинялося. Тіло Перрі перетравлювало його, немов алкоголь. І вона підігрувала йому у цьому божевіллі. Погоджувалася з ним. Поводилась, ніби і справді хвора. І дозволяла йому дбати про неї.

Вони обоє збожеволіли.

— Нормально, — відповіла вона.

Він дав їй сильне знеболювальне. Зазвичай вона уникала анальгетиків, бо була до них надміру чутлива, але біль у голові зрештою став нестерпним. За кілька хвилин біль став поволі розчинятися, але разом з ним розчинялося і пливло все навколо. Руки та ноги стали важкими та сонними. Стіни спальні розпливалися, а її думки стали млявими, ніби вона засмагала під палючим літнім сонцем.

— Коли ти був маленьким, — сказала вона.

— Так? — Перрі сів поруч та взяв її за руку.

— Того року, — продовжила Селеста. — Того року, як тебе ображали у школі.

Він посміхнувся.

— Коли я був гладким хлопчиком в окулярах.

— Було зле, правда? — запитала вона. — Зараз ти смієшся над цим, але то був дуже поганий і складний рік.

Він стиснув її руку.

— Так, було зле. Було дуже зле, — що вона хотіла сказати? Вона не могла оформити думки.

Мабуть, це щось пов’язане з роздратуванням та гнівом затероризованого восьмирічного хлопчика. І вона тепер думала, з цього все почалося. Щоразу, коли Перрі почувався приниженим, чи недостатньо шанованим, Селеста несла на своїх плечах насильницьку придушену лють маленького повного хлопчика. Тільки зараз він був дорослим чоловіком, під два метри.

— Зрештою тобі Саксон допоміг, так? — сказала вона. Її слова теж розпливались і танули. Вона це чула.

— Саксон вибив головному задираці переднього зуба, — посміхнувся Перрі. — Більше мене ніхто не зачіпав.

— Точно, — сказала Селеста. Саксон Бенкс. Герой для Перрі. Мучитель для Джейн. Вона з Джейн мала щось спільне. Їх обох скривдили ці чоловіки. Ці привабливі, успішні, жорстокі кузени. Селеста почувалася відповідальною за те, що Саксон зробив із Джейн. Вона була така молода і вразлива. Якби ж то Селеста була там, щоб захистити її. Вона мала досвід. Вона могла битися та дряпатися, коли треба.

Вона намагалася знайти зв’язок. Швидкоплинна думка, яку вона ніяк не могла зловити, ніби щось, що вона мимоволі побачила переферійним зором. Воно сиділо в її голові, непокоїло її.

Яке було виправдання у Саксона поводитися таким чином? Наскільки Селеста знала, у школі його не цькували. Чи значить це, що поведінка Перрі не пов’язана з тими знущаннями у школі? І то була їхня спільна сімейна риса.

— Але ти не такий поганий, — пробурмотіла Селеста. Хіба це не головна причина? Так. Саме це. Це — причина усього.

— Що? — спантеличено перепитав Перрі.

— Ти б цього не зробив…

— Чого б не зробив? — запитав Перрі.

— Так хочу спати… — сказала Селеста.

— Я знаю, — сказав Перрі. — Спи, моя люба. — Він підтягнув простирадло та накрив її аж по підборіддя, а ще прибрав волосся з її обличчя.

Коли її здолав сон, вона, здається, почула, як він прошепотів їй на вухо: «Мені так шкода». Та може, це їй наснилося.