Велика маленька брехня

Розділ тридцять сьомий

Маделін відчинила розсувні двері та побачила Абігель, котра сиділа на канапі та щось дивилася на ноутбуці.

— О, привіт! — сказала вона та поморщилася від нещи­рої радості у голосі.

Вона не могла природно розмовляти зі своєю донькою. Тепер, коли Абігель приїздила лише на вихідні, Маделін почувалася, ніби вона — господиня, котра приймає важливого гостя. Їй здавалося, вона мусить запропонувати щось випити та впевнитися, що гості комфортно. Смішно. Щоразу, коли Маделін ловила себе на такій поведінці, вона страшенно сердилася і її кидало в інший бік — вона безцеремонно вимагала, щоб Абігель виконувала якусь домашню роботу, наприклад, розвісила випраний одяг. Найгірше, що Абігель поводилася достоту як ввічлива гостя, якою її і виховала Маделін, вона брала кошик із пранням та йшла розвішувати, а Маделін тоді почувалася винною та розгубленою. Як вона може змушувати Абігель розвішувати білизну, якщо Абігель навіть не лишає свої речі пратися? Це ніби попросити гостей розвісити твою білизну.

І тоді вона бігла у двір і допомагала Абігель розвішувати білизну і знову неприродно розмовляла з нею, а всі ті слова, яких вона не могла висловити, затоплювали її свідомість: «Просто повертайся додому, Абігель. Повертайся та припини це. Він нас покинув. Покинув тебе. Ти — моя нагорода. А те, що він пропустив чи не все твоє дитинство, — це його кара. Як ти могла вибрати його?»

— Що робиш? — Маделін вмостилася на канапу поруч із Абігель та заглянула в екран комп’ютера. — Це «Наступна топ-модель Америки»?

Вона більше не знала, як поводитися поруч із Абігель. Це їй нагадало спроби бути друзями із колишнім хлопцем. Ця завчена простота спілкування. Крихкість почуттів та розуміння того, що маленькі особливості твого характеру більше не здавалися милими, а може і навпаки — дратували.

Маделін завжди грала роль кумедної і божевільної мами. Вона надмірно раділа та надмірно сердилася через якісь речі. Коли діти не слухалися, вона рвала й метала. Вона співала дурнуваті пісеньки, зазираючи у комору: «Де ви? Де? Мої консервовані помідорки? Де ж ви є?» Діти та Ед полюбляли насміхатися з неї, дражнити з кожного приводу — то через її захоплення історіями зірок, то через любов до блискучих тіней для очей.

Але тепер, коли приїздила Абігель, Маделін почувалася пародією на саму себе. Вона вирішила не прикидатися кимось, ким вона не є. Зрештою, їй вже сорок. Надто пізно, щоб мінятися. Але вона знову і знову дивилася на себе очима Абігель і розуміла, що у порівнянні з Бонні вона програє. Бо ж Абігель обрала Бонні, хіба ні? Вона хотіла б таку маму, як Бонні. Справа була не в Натані. У домі керує мама. Кожен таємний страх Маделін щодо її недоліків тепер сидів у її голові: надто запальна, приймає квапливі рішення, надто захоплена одягом, забагато витрачає на взуття; вважає себе милою і кумедною, та насправді, мабуть, лише набридлива та геть несмішна. Абігель просто захотіла жити з татом. Нічого страшного. Але тепер кожна найменша взаємодія з Абігель була постійною битвою між «Ось я така, як є, Абігель, — або приймай мене такою, або йди» і «Будь кращою, Маделін, спокійнішою, добрішою, схожою на Бонні».

— Бачила, минулого тижня вони вигнали Елоїзу? — запитала Маделін. Це те, що вона запросто б сказала Абігель, тож можна запитати.

— Я не дивлюся шоу «Наступна топ-модель Америки», зітхнула Абігель. — Я дивлюся сайт «Amnesty International». Я читаю про порушення прав людини.

— О господи, — сказала Маделін.

— Бонні та її мама — членкині «Amnesty International», — сказала Абігель.

— Ну звісно, — пробурмотіла Маделін. Мабуть, саме так почувалася Дженніфер Аністон щоразу, коли чула, як Анджеліна та Бред усиновили чергову сироту, а то й двійко.

— Що?

— Це круто, — сказала Маделін. — Здається, Ед також. Ми щороку робимо пожертву.

Господи, лише послухай себе! Припини змагатися. Це взагалі правда? Мабуть, членство Еда давно закінчилось.

Вони з Едом старалися бути добрими людьми. Вона купувала благодійні лотерейні білети, давала гроші вуличним музикам, і завжди підтримувала набридливих друзів, котрі щоразу бігли новий марафон з чергової, сподіваємося, достойної причини (хоч часом справжня причина бігу була лише у прагненні підтримувати спортивну форму). Коли діти трохи підростуть, вона вирішила, що виконуватиме якусь волонтерську роботу, як це робила її мама. Цього ж досить, правда? Для працюючої мами… Як Бонні лише сміла піддавати сумніву кожен її життєвий вибір?

Як розповіла Абігель, Бонні нещодавно вирішила, що більше не матиме дітей (Маделін не питала чому, хоч їй і було цікаво), тому вона віддала візочок Скай, ліжечко, пеленальний столик та одяг до жіночого притулку.

— Хіба це не прекрасно, мамо? — зітхнула Абігель. — Хтось інший просто продав би це все.

Маделін недавно продала на «eBay» маленькі Хлоїні сукні. Та з радістю витратила гроші на нову пару уцінених дизайнерських черевиків.

— То про що ти читаєш? — чи це добре, що чотирнадцятилітній підліток дізнається про біди світу? Мабуть, добре. Бонні дбала про те, щоб у Абігель прокинулася громадська свідомість. А що давала їй Маделін? Лише спотворене уявлення про тіло. Вона пригадала, що сказала Джейн про суспільство, поведене на красі. Уявила, як Абігель іде в готельну кімнату із чужим чоловіком, а він поводиться з нею так, як той чоловік повівся із Джейн. Гнів охопив її. Вона уявила, як вхопить його за волосся та щосили товктиме об щось тверде, доки його обличчя не перетвориться на криваве місиво. Господи! Вона передивилася телевізор.

— То про що читаєш, Абігель? — знову запитала вона, і розсердилася на саму себе через нотки роздратування у власному голосі. Невже у неї знову ПМС? Ні. Ще рано. Вона не могла використати це як виправдання. У неї просто постійно був кепський настрій.

Абігель зітхнула й відповіла, не відводячи погляду екрана:

— Про дитячі шлюби та сексуальне рабство.

— Який жах, — сказала Маделін. Замовкла. — Може не…

Замовкла. Вона хотіла сказати щось на кшталт «Не дозволяй цьому засмучувати тебе», але це була жахлива фраза. Фраза, яку могла сказати лише привілейована, легковажна біла західна жінка, котра надміру тішилася новою парою взуття чи пляшечкою парфумів. Що б сказала Бонні? Давай помедитуємо про це, Абігель? Ом-м-м-м. Бачите, ось вона — штучність. Насмішка над медитаціями. Кому взагалі може зашкодити медитація?

— Їм би гратися ляльками, — сказала Абігель. Її голос тремтів од гніву та стримуваних сліз. — А натомість вони працюють у борделях.

«Це тобі треба ще гратися ляльками, — подумала Маделін. — Чи принаймні спробувати новий макіяж».

Вона відчула напад праведного гніву на Натана й на Бонні, бо Абігель направду була ще надто молода та чутлива, щоб знати про торгівлю людьми. Її почуття ще занадто сильні та неконтрольовані. Вона успадкувала запальний характер Маделін, однак мала більш чуйне серце. Абігель була аж надто емпатична (хоча ця емпатія, звісно, ніколи не була спрямована на Маделін чи Еда, Хлою або Фреда).

Маделін пригадала, коли Абігель було лише п’ять чи шість років, вона пишалася своїм новим вмінням читати. Тож одного дня Маделін застала її за столом із газетою в руках — її губи ворушилися, поки вона складала букви у слова та читала заголовок на першій сторінці, а в очах у неї була зневіра та розпач. Маделін вже не пам’ятала, про що була та стаття. Ні, власне, пам’ятала. То була історія про те, як у вісімдесятих викрали з ліжка дитину. Тіла її так і не знайшли. Абігель тоді ще вірила у Санта Клауса.

— Це неправда, — швидко сказала Маделін та пошматувала газету, обіцяючи собі ніколи не лишати її на столі. — Це все вигадки.

Натан про це не знав, бо Натан з ними не жив.

Хлоя та Фред були зовсім іншими. Набагато витривалішими. Її кохані маленькі технічно підкуті дикуни.

— Я маю щось із цим зробити, — сказала Абігель, проглядаючи сторінку.

— Справді? — запитала Маделін. — Якщо ти думаєш їхати у Пакистан, то нізащо! Ти лишаєшся тут і дивишся «Наступну топ-модель Америки», панянко! — Що ти маєш на увазі? Листа? — Її обличчя посвітліло. Вона ж має диплом з маркетингу. Вона могла написати листа значно краще за Бонні. — Я можу допомогти тобі написати листа до члена Парламенту з петицією…

— Ні, — зневажливо обірвала її Абігель. — Це нічого не змінить. У мене є ідея.

— Яка ідея? — запитала Маделін.

Опісля вона думала, чи відповіла б їй Абігель правду, чи могла б вона припинити цей кошмар ще до того, як він почався, але у двері постукали, і Абігель захряснула комп’ютер.

— Це тато, — сказала вона, піднімаючись.

— Але ж лише четверта година, — запротестувала Маделін. Вона також піднялася з канапи. — Я думала, що відвезу тебе о п’ятій.

— Ми їдемо до мами Бонні на вечерю, — сказала Абігель.

— До мами Бонні, — повторила Маделін.

— Не роби проблем на порожньому місці, мам.

— Я нічого не сказала, — сказала Маделін. — Ані слова. Наприклад, я не сказала, що ти вже кілька тижнів не бачила мою маму.

— Бабуся так зайнята своїми справами, що і не помітила моєї відсутності, — обережно сказала Абігель.

— Приїхав татко Абігель! — заверещав Фред з вулиці. Це означало, «приїхав автомобіль татка Абігель!»

— Привіт, друзяко! — Маделін почула, як Натан гукнув до Фреда.

Часом навіть звук Натанового голосу пробуджував у ній внутрішню пам’ять: зрада, образа, гнів і розгубленість. «Він просто пішов. Просто вийшов з дому і покинув нас. Ми з Абігель не могли у це повірити. А ти тієї ночі плакала і плакала, невтішні, безкінечні сльози дитини, що…»

— Бувай, мам! — сказала Абігель та нахилилася, щоб співчутливо поцілувати її у щоку, ніби Маделін була підстаркуватою тіткою, яку вона навідувала, а тепер — нарешті! — був час вибиратися з цього запліснявілого місця та їхати додому.