Велика маленька брехня

Розділ п’ятдесят восьмий

Після візиту до психолога Джейн повезла Зіггі на пляж, щоб перед школою випити чаю у «Блакитному блюзі».

— Сьогоднішня страва дня — яблучні млинці із лимонним маслом, — сказав Том. — Думаю, ви маєте скуштувати. За рахунок закладу.

— За рахунок закладу? — насупився Зіггі.

— Безкоштовно, — пояснила Джейн. Вона подивилася на Тома. — Думаю, нам слід заплатити.

Том завжди її чимось пригощав. Через це вона вже почувалася ніяково. Вона думала, а чи не склалося у нього враження, що вона потерпає від бідності.

— Потім розберемось, — відмахнувся Том, мовляв, грошей він із неї не візьме, що б вона не говорила.

Він зник у кухні.

Тим часом Джейн із Зіггі милувалися океаном. Грайливий вітерець змусив білі хвильки танцювати на морі. Джейн вдихнула чудові пахощі «Блакитного блюзу» та відчула укол ностальгії, ніби рішення вже було прийняте, і вони із Зіггі поверталися додому.

Через два тижні спливав термін оренди. Тож вони могли переїхати будь-куди, він міг піти до нової школи, розпочати все спочатку, з незаплямованою репутацією. Якщо психологиня мала рацію і Зіггі й справді хтось кривдив, Джейн би нізащо не вдалося переконати у цьому школу. Це виглядало б, як стратегія, ніби вона навмисно висуває зустрічні скарги. В будь-якому разі вони не зможуть залишатися у школі, де батьки підписують петицію, щоб їх випхати. Усе так заплуталося. Люди, мабуть, думають, що вона напала на Харпер тоді, у пісочниці, і образила Амабеллу. Так, вона змусила її плакати, і почувала через це жахливо. Єдиним рішенням було поїхати геть. Так було б правильно. Правильно для них обох.

Можливо, те, що її перебування у Пірріві завершується так катастрофічно, було неминуче. Справжні причини, які привели її сюди, які вона сама не визнавала, були настільки своєрідні, настільки заплутані та зрештою просто дивні, що вона навіть не могла їх сформулювати.

Але, можливо, приїзд сюди був незрозумілим, однак необхідним кроком, бо за останні кілька місяців вона і справді зцілилася. І хоча вона потерпала від невизначеності та хвилювання через Зіггі та інших мам, її почуття до Саксона Бенкса дещо трансформувалися. Вона ніби могла його чітко бачити. Саксон Бенкс був не монстром, а звичайним чоловіком. Звичайнісіньким злочинцем. Їх таких хоч греблю гати. Не варто було з ним спати, але вона це зробила. І ось — народився Зіггі. Можливо, лише Саксон Бенкс мав достатньо сперми, щоб здолати її проблеми з фертильністю. Може, він і справді єдиний на світі чоловік, котрий міг дати їй дитину, і може, настав час знайти справедливий, збалансований спосіб розповісти про нього Зіггі, щоб він перестав думати, буцімто його батько кіношний лиходій.

— Зіггі, — запитала вона, — ти хотів би, щоб ми переїхали до іншої школи, де ти б міг знайти нових друзів?

— Ні, — сказав Зіггі. Здавалося, сьогодні він був вертким та зухвалим. Зовсім не тривожним. Чи взагалі та психологиня знала, про що говорила?

Як завжди казала Маделін? «Діти такі дивні та непостійні».

— Справді? — запитала вона. — Чому? Позавчора ти дуже засмутився, коли діти сказали, що їм не можна гратися з тобою?

— Так, — радісно сказав Зіггі. — Але у мене є багато інших друзів, яким можна зі мною гратися — Хлоя та Фред, хоч Фред і в другому класі, він все одно мій друг, бо ми обидва любимо «Зоряні війни». У мене є й інші друзі — Гаррісон і Амабелла, і Генрі.

— Ти сказав Амабелла? — перепитала Джейн. Раніше він ніколи не згадував, що вони граються разом із Амабеллою, саме тому було так несхоже, що він її кривдить. Вона думала, що вони, так би мовити, обертаються у різних колах.

— Амабелла теж любить «Зоряні війни», — сказав Зіг­гі. — Вона все знає, бо вона вміє дуже добре читати. Ми не граємося по-справжньому, але часом, коли я втомлююсь бігати, ми сідаємо під деревом та розмовляємо про «Зоряні війни».

— Амабелла Кляйн? Амабелла з того класу? — перепитала Джейн.

— Так, Амабелла! Але вчителі нам більше не дозволяють розмовляти, — зітхнув Зіггі.

— Так, бо батьки Амабелли думають, що ти її кривдиш, — з ледь відчутним роздратуванням.

— То не я, — сказав Зіггі, з’їжджаючи зі стільця, як роблять усі маленькі хлопчики (і це так дратує!). Джейн бачила, що Фред робить точнісінько так само.

— Сядь рівно, — суворо сказала Джейн.

Він сів і зітхнув.

— Я голодний. Як думаєш, мої млинці скоро будуть? — він обернувся у бік кухні.

Джейн уважно на нього подивилася. Нарешті вона зрозуміла те, що він сказав: «Це не я ображаю її».

— Зіггі? — сказала вона.

Вона запитувала про це? Хто-небудь взагалі його про це запитував? Чи всі повторювали лише: «Це ти, Зіггі? Це ти?»

— Ти знаєш, хто кривдить Амабеллу?

В одну мить його обличчя скам’яніло.

— Я не хочу про це говорити, — його нижня губа затремтіла.

— Але скажи мені, котику, ти знаєш?

— Я обіцяв, — тихо сказав Зіггі.

— Ти обіцяв? — Джейн нахилилася до нього. — Що ти обіцяв?

— Обіцяв Амабеллі, що нікому не скажу. Вона сказала, якщо я комусь розповім, то її взагалі уб’ють.

— Взагалі уб’ють, — повторила Джейн.

— Так! — пристрасно сказав Зіггі. Його очі наповнились слізьми. Джейн нервово постукувала пальцями. Вона знала, що він хоче їй розповісти.

— А що як, — сказала вона повільно, — що як ти напишеш його ім’я?

Зіггі насупився. Він закліпав, витер сльози.

— Бо так ти не порушиш обіцянку, яку дав Амабеллі. Ти не скажеш. А я тобі пообіцяю, що Амабеллу ніхто не вб’є.

— М-м-м… — задумався Зіггі.

Джейн дістала блокнот та ручку з сумки та поклала перед ним.

— Можеш написати? Просто спробуй написати.

Так їм казали у школі «спробуй написати».

Зіггі взяв ручку — і відвернувся, відволікшись на звук дверей. До кав’ярні зайшло двоє людей — жінка-блондинка із стрижкою боб-каре та нічим непримітний чоловік (усі сивуваті, середнього віку чоловіки у костюмі для Джейн виглядали на одне лице).

— Це мама Емілі Джей, — сказав Зіггі.

Харпер. Джейн відчула, як їй до обличчя прихлинула кров, коли вона згадала той жахливий випадок у пісочниці, коли Харпер звинуватила її у «нападі». Увечері того дня їй подзвонила пані Ліпманн та напруженим тоном пояснила, що одна з батьків подала на Джейн офіційну скаргу, тож її порада «так би мовити, зачаїтися, допоки цю складну проблему не буде розв’язано».

Харпер глянула в її бік, і Джейн відчула, як калатає її серце, немов од жаху. «На бога, не вб’є ж вона мене», — подумала Джейн. Було так дивно конфліктувати з людиною, котру ти ледь знаєш. Більшу частину свого свідомого життя Джейн усіма можливими способами уникала конфліктів. І її спантеличувало, що Маделін могла від цього отримувати задоволення і навіть напрошувалася на конфлікти. Це було так жахливо: соромно, ніяково і так стресово.

Чоловік Харпер натиснув на кнопку дзвінка на барній стійці — дзинь! — щоб покликати Тома з кухні. У кав’ярні не було людно. У правому кутку зали сиділа жінка з дитиною та кілька чоловіків у забризканих фарбою комбінезонах їли булочки з яйцем і беконом.

Джейн побачила, як Харпер штовхнула чоловіка ліктем та щось сказала йому на вухо. Він подивився на неї та Зіггі.

Господи, він іде до них.

У нього було велике, міцне пивне черевце, яке він ніс з таким гонором, ніби то був почесний знак.

— Добрий день, — сказав він Джейн, простягаючи руку. — Ви — Джейн, так? Мене звати Грейм. Я — тато Емілі.

Джейн потисла його руку. Він потиснув достатньо міцно, щоб дати їй зрозуміти, що міг би і сильніше, але не став.

— Добрий день, — сказала вона. — Це — Зіггі.

— Привіт, друже, — очі Грейма бігали від Джейн на Зіггі і назад.

— Облиш, Грейме, — сказала Харпер, вона підійшла та стала поруч. Вона старанно ігнорувала Джейн та Зіггі, зовсім як тоді у пісочниці, коли грала у цю дивну гру «за будь-яку ціну уникай зорового контакту».

— Послухайте, Джейн, — сказав Грейм. — Я не хочу багато говорити тут, перед вашим сином, але розумію, що ви втягнуті у якийсь конфлікт із школою. Я не знаю всіх деталей цього, та й, чесно кажучи, мені байдуже, але дозвольте мені сказати вам ось що, Джейн.

Він обперся долонями об стіл та навис над нею. Це був настільки прорахований крок, щоб її залякати, що виглядав майже комічно. Джейн підвела підборіддя. Вона відчувала необхідність ковтнути, але не хотіла, щоб це виглядало, ніби вона нервово хапає ротом повітря. Вона бачила глибокі зморшки навколо його очей. Невелику родимку біля носа. Він огидно шкірився, як це роблять деякі чоловіки — татуйовані та без сорочок — коли кричать на репортерів із таблоїдних телеканалів.

— Ми вирішили цього разу не звертатися у поліцію, але якщо я дізнаюся, що ви знову наблизилися до моєї дружини, я отримаю судову заборону проти вас, маленька метка Джейн, бо я цього не терпітиму. Я — співзасновник юридичної фірми, і всю силу закону я обрушу на ваші…

— Негайно полиште заклад.

Це був Том. Він приніс тарілку млинців, поставив її на стіл перед Джейн та обережно поклав руку на голову Зіггі.

— Ой, Томе, вибач, ми просто… — пробурмотіла Харпер. Усі мами Пірріві були залежні від Томової кави та ставились до нього, як до улюбленого наркодилера.

Грейм випростався та смикнув краватку.

— Все гаразд, друже.

— Ні, — сказав Том. — Не гаразд. Я не дозволю вам турбувати моїх клієнтів. Прошу вас піти негайно.

Том міцно стиснув щелепи.

Грейм стукнув кулаком по столу Джейн.

— Послухай, друже, з правової точки зору, не думаю, що ти маєш право…

— Мені не потрібні юридичні поради, — відрізав Том. — Прошу вас піти.

— Томе, мені дуже шкода, — сказала Харпер. — Ми справді не мали…

— Впевнений, що ми ще зустрінемось, — сказав Том. Підійшов до дверей та відчинив їх. — Але не сьогодні.

— Добре, — сказав Грейм. Він повернуся та тицьнув пальцем в обличчя Джейн, за два сантиметри від її носа. — Пам’ятайте, що я вам сказав, панянко, бо…

— Ідіть геть, поки я вас не викинув звідси, — небезпечно тихо сказав Том.

— Щойно ви втратили клієнта, — сказав він, прослідувавши до дверей за своєю дружиною.

— Щиро на це сподіваюся, — відказав Том.

Він зачинив двері, повернувся та окинув оком усіх клієнтів.

— Перепрошую.

Один із чоловіків у комбінезоні зааплодував:

— Добра робота, приятелю!

Жінка із дитиною витріщилася на Джейн. Зіггі повернувся на стільці, глянув у вікно, як Харпер та Грейм ідуть геть по тротуару, стенув плечима, взяв виделку та став з апетитом наминати свої млинці.

Том підійшов до Джейн та присів поруч із нею, поклавши руку на спинку її стільця.

— З тобою все гаразд?

Джейн глибоко та тремтливо зітхнула. Від Тома пахло солодко й чисто. Йому завжди був притаманний цей виражений запах чистоти і свіжості — двічі на день він займався серфінгом, а потім довго приймав гарячий душ. (Вона знала про те, бо якось він розказав їй, що стояв під душем та пригадував усі найкращі хвилі, які йому цього разу вдалося осідлати). Джейн зрозуміла, що їй подобається Том, точнісінько так само, як їй подобалися Маделін та Селеста, і якщо їй доведеться покинути Пірріві, її серце буде розбите. Але, схоже, залишатися тут просто неможливо. Тут для неї не було майбутнього.

— Все гаразд, — сказала вона. — Дякую тобі. Дякую за все.

— Вибачте! Ох, мені так шкода! — малюк розлив бебічіно на підлогу та гірко заплакав.

Том накрив руку Джейн своєю.

— Не дозволяй Зіггі з’їсти усі млинці.

І він пішов допомогти жінці:

— Все гаразд, зайчику, я зроблю тобі нове.

Джейн взяла виделку та поклала до рота шматочок яблучного млинця. Заплющила очі.

— М-м-м… — одного дня Том зробить щасливим якогось хлопця.

— Я написав, — сказав Зіггі.

— Що написав? — Джейн відрізала виделкою ще один шматочок млинця.

Вона намагалася не думати про чоловіка Харпер. Про те, як він навис над нею. Ця тактика приниження і залякування була абсурдна, але вона спрацювала. Їй було страшно. А ще — соромно. Хіба вона заслужила на це? Бо копнула пісок у пісочниці? Але ж саму Харпер вона не вдарила! Вона стрималася, і не вступила в прямий контакт. Та все ж. Вона втратила самоконтроль. Повелася погано, Харпер прийшла додому засмучена, і її люблячий, надміру турботливий чоловік розгнівався на неї за свою дружину.

— Ім’я, — сказав Зіггі. Він підштовхнув до неї блокнот. — Ім’я хлопчика, котрий робить Амабеллі різні капосні речі.

Саманта: Очевидно, чоловік Харпер не дозволяє їй більше ходити у «Блакитний блюз». Я їй казала: Харпер, надворі не 1950 рік! Твій чоловік не може заборонити тобі ходити до кав’ярні! Але вона сказала, що він сприйме це за зраду. Чорт би його забрав. Я б зрадила Стью за каву Тома. Та я б за неї вбила! Але я — не вбивця, якщо раптом ви про це подумали. Не думаю, що кава до цього мала якийсь стосунок.

Джейн відклала виделку та посунула до себе блокнот. Через усю сторінку Зіггі нашкрябав чотири літери. Деякі з них були величезні, інші — маленькі. М.а.К.о.

— Мако, — прочитала Джейн. — Але ж у класі немає нікого з.. — вона зупинилася. От халепа! — Ти хотів сказати «Макс»?

Зіггі кивнув.

— Ага, близнюк.