Велика маленька брехня

Розділ тридцять дев’ятий

— Зіггі, — сказала Джейн.

Вони гуляли на пляжі, будували замок із холодного піску. Післяобіднє сонце висіло низько, зривався вітер. Був травень, тож завтра погода могла знову змінитися на сонячну і теплу, але сьогодні на пляжі ані душі. Десь оддалік Джейн угледіла когось із собакою, а ще — одинокого серфера у гідрокостюмі з дошкою під пахвою.

Океан сердився та накочував на пляж хвилю за хвилею. Біла вода пінилася та булькотіла, немов кипіла, та випльовувала божевільні фонтани бризок у повітря.

Зіггі щось мугикав собі під ніс, будуючи замок, плескаючи пісок лопаткою, котру йому купила бабуся.

— Я вчора бачила пані Ліпманн та маму Амабелли, — сказала Джейн.

Зіггі подивився на неї. На ньому була плетена сіра шапка, котру він насунув на вуха. Щоки малюка розчервонілися від холоду.

— Амабелла розповіла, що хтось із класу її кривдить, коли вчителька не бачить, — сказала Джейн. — Штовхає її і навіть кусає.

Господи. Навіть уявити це було жахливо. Не дивно, що Рената розлютилась. Зіггі нічого не сказав. Відклав лопатку та взяв пластикові грабельки.

— Мама Амабелли думає, що це ти, — сказала Джейн.

Вона майже сказала: «Це ж не ти, правда?» але вчасно зупинилась.

Натомість вона запитала:

— Це ти, Зіггі?

Він проігнорував запитання. Не відводив очей від піску, акуратно малюючи граблями прямі лінії.

— Зіггі.

Він відклав грабельки та подивився на неї. Але його погляд був відсторонений, він дивився кудись над її головою.

— Я не хочу про це говорити.