Велика маленька брехня

Розділ вісімдесятий

— Тут хтось хоче з тобою побачитись, — сказала мама Селести.

Селеста підвела голову — вона сиділа з хлопцями на канапі та дивилася мультики. Їй не хотілося вставати. Хлопці її заспокоювали — їхні маленькі теплі важкі тіла, притиснуті до її тіла.

Селеста не знала, про що думають діти. Коли вона сказала їм про батька, вони плакали. Але вона не знала напевне, чи не плакали вони тому, що Перрі пообіцяв повести їх рибалити біля скель, а тепер вони не підуть.

— Чому татко не полетів? — прошепотів Джош. — Коли він упав з балкона? Чому він не полетів?

— Я знав, що він не вміє літати, — гірко промовив Макс. — Я знав, що він це вигадав.

Вона думала, що їхні маленькі голівки були такі ж порожні та глухі, як і її голова, і що яскраве миготіння мультиків було єдиною справжньою річчю, що у них лишилася.

— Це не черговий журналіст, правда? — запитала вона.

— Її звати Бонні, — сказала мама. — Вона сказала, що її донька навчається з хлопцями в одному класі, і вона хоче хвилинку з тобою поговорити. Вона каже, що це дуже важливо. А ще вона принесла ось це. — Мама підняла форму із запіканкою. — Вона сказала, це — вегетаріанська лазанья. — Мама звела брову, щоб висловити своє ставлення до вегетаріанської лазаньї.

Селеста підвелася, обережно припіднявши хлопців та дозволивши їм умоститися на канапі. Вони трохи побурчали на знак протесту, але не відвели від екрана очей. Бонні чекала на неї у вітальні, непорушно стояла і дивилася на океан. Світла довга коса спадала на рівну йогівську спину. Якусь мить Селеста стояла у дверях та спостерігала за нею. Ця жінка відповідальна за смерть її чоловіка.

Бонні повернулася та сумно усміхнулася.

— Селеста.

Неможливо було уявити, як ця спокійна світла жінка кричить «Ми бачили! Ми з біса бачили!» Неможливо було уявити, що вона лається.

— Дякую за лазанью, — мирно сказала Селеста. Вона знала, що скоро її будинок заполонять скорботні родичі Перрі.

— Це найменше… — вираз чистого страждання на мить спотворив її спокійне лице. — Слово «вибач» — навряд чи пасує до моїх дій, але я мусила прийти сюди та сказати це.

— То був нещасний випадок, — тихо сказала Селеста. — Ти не хотіла, щоб він упав.

— Твої хлопчики, — сказала Бонні. — Як вони?

— Не думаю, що вони щось розуміють, — сказала Селеста.

— Ні, — сказала Бонні. — Не розуміють. — Вона зробила довгий видих ротом, ніби показувала правильне йогівське дихання. — Я йду в поліцію, дам свідчення та розповім усе, що сталося. Тобі не треба через мене брехати.

— Я вже сказала вчора вночі, що нічого не бачила…

Бонні підняла руку.

— Вони прийдуть знову за офіційними свідченнями. Тож просто скажи їм правду. — Вона знову глибоко вдихнула. — Я думала збрехати. Я вже робила це. Я добре це вмію. Коли я росла, то постійно брехала. Поліції. Соціальним працівникам. Я зберігала великі таємниці. Навіть дозволила журналістці взяти у мене сьогодні інтерв’ю, і все було гаразд, але потім, я не знаю, я пішла забрати доньку від мами, і коли увійшла в двері, то згадала, як тато бив маму востаннє. Мені було двадцять. Зовсім доросла. Приїхала їх навідати, і почалось. Мама щось зробила. Не пам’ятаю, що саме. Поклала йому в тарілку недостатньо томатного соусу. Не так засміялася. — Бонні дивилася прямо на Селесту. — Ти знаєш.

— Знаю, — хрипко сказала Селеста. Вона торкнулася дивана, на котрому Перрі її ледь не задушив.

— І знаєш, що я зробила? Я побігла у свою кімнату і сховалася під ліжко. — Бонні усміхнулася, немов не вірила сама собі. — Бо саме так робили ми з сестрою. Я навіть не встигла подумати. Просто побігла. І лежала там на животі, серце вискакувало з грудей, дивилася на старий зелений кошлатий килим та чекала, коли все закінчиться. А потім раптом подумала: Господи, що я роблю? Я — доросла людина — ховаюся під ліжком. Тож я вилізла і подзвонила у поліцію. — Бонні перекинула свою косу через плече та поправила ґумку. — Більше я не ховаюся під ліжком. І не зберігаю таємниць. І не хочу, щоб люди зберігали таємниці заради мене. — Вона знову відкинула косу за спину. — Однаково правда випливе. Маделін та Рената зможуть брехати поліції, але не Ед. І не Джейн. І, мабуть, не мій бідолашний, безпомічний чоловік. Натан, мабуть, буде найгіршим з усього гурту.

— Я б збрехала для тебе, — сказала Селеста. — Я можу.

— Я знаю, що ти можеш, — очі Бонні світилися. — Думаю, це у тебе дуже добре виходить. — Вона ступила крок назустріч і торкнулася Селестиної руки. — Але більше можеш не брехати.