Велика маленька брехня

Розділ тридцять перший

Джейн не могла повірити, що вголос сказала його ім’я Маделін. Саксон Бенкс. Ніби Саксон Бенкс був якоюсь іншою людиною.

— Розкажеш? — запитала Маделін. — Звісно, якщо хочеш, а як ні — то нічого не говори.

Звісно, їй було цікаво, але та цікавість не була така безпардонна, як у подружок Джейн (Ну ж бо, Джейн, колися! Розкажи нам усі брудні подробиці!). Маделін їй співчувала, однак її співчуття не було обтяжене материнською любов’ю, як було б, якби Джейн усе розповіла мамі.

— Та нічого страшного, справді, — сказала Джейн.

Маделін відхилилася на спинку стільця. Зняла обидва своїх дерев’яних, розписаних вручну браслети, та акуратно поклала перед собою стосиком. Відсунула сімейне дерево подалі.

— Ну гаразд, — сказала вона. Маделін знала, щось страшне таки трапилось.

Джейн прочистила горло. Взяла пластинку жуйки з пачки на столі.

— Ми пішли у бар.

За три тижні до цього вони розійшлися із Заком. Це був такий шок — ніби відро льоду в обличчя. Вона ж бо думала, що вони на шляху до обручок та іпотеки.

Її серце було розбите. Вщент. Але вона розуміла, що оговтається. Вона навіть трохи тішилася своїм нещастям, як люди часом тішаться застудою. Впивалася своїм нещастям, годинами плакала над їхніми спільними фото. А потім витирала сльози та йшла купувати собі нове плаття, бо ж вона на це заслуговує, бо ж її серце розбите. Усі були шоковані і співчутливі — і це було приємно.

«Ви були такою чудовою парою! Він ненормальний! Він про це пошкодує!»

Було відчуття, що це ніби обряд, ініціація. Якась її частина уже дивилася на цю ситуацію, немов іздалеку — «коли моє серце розбили уперше». А ще їй було цікаво, як воно буде далі. Її життя йшло по одному, а тепер — бах! — воно набрало зовсім іншого напрямку. Цікаво! Може, коли вона отримає диплом, то поїде подорожувати на рік, як Зак. Можливо, вона стане зустрічатися зовсім з іншими хлопцями: з брутальними музикантами, комп’ютерними геніями. На неї чекала сила-силенна хлопців!

— Тобі треба горілки і танців! — сказала її подруга Гейл.

Вони пішли у бар готелю в центрі. З видом на затоку. Була тепла весняна ніч. Джейн мучилась від алергії. Очі свербіли. У горлі дерло. Весна завжди приносила алергію, а ще — відчуття можливості, можливості прекрасного літа.

За столиком поруч сиділи старші чоловіки, років тридцяти чи тридцяти з хвостиком. Такі... з директорів. Пригостили їх випивкою. Купили дорогі вершкові коктейлі. Джейн та Гейл ковтнули їх немов мілк-шейк.

Ці хлопці приїхали з центральних штатів, зупинилися в готелі.

Один із них поклав око на Джейн.

— Самсон Бенкс, — сказав він, беручи її долоню у величезну свою.

— То ви містер Бенкс, — пожартувала Джейн. — Тато із фільму про Мері Поппінс.

— Скорше, сажотрус, — сказав Саксон. Він подивися їй в очі та проспівав рядок пісні із фільму.

Старшому чоловікові з чорною карткою «American Express» та вольовим підборіддям нескладно змусити розтанути п’яненьку дев’ятнадцятирічну дівчинку. Пристрасний погляд, кілька влучних пісень тихим голосом — і готово.

— Ну ж бо, влаштуй собі пригоду, — прошепотіла їй на вухо Гейл. — Чом би й ні?

Вона не придумала, чому, власне, ні.

Обручки немає. Хоча дівчина, мабуть, є, але Джейн не мала настрою влаштовувати перевірки та допити, та й розпочинати з ним стосунки теж не збиралася. То була просто пригода на одну ніч. Такого з нею ніколи не траплялося. Вона завжди була у когорті скромних святенниць. А тепер настав час бути молодою, вільною і трохи божевільною. Ніби стрибнути з линвою у відпустці. І це була б така вишукана пригода — п’ятизірковий готель, п’ятизірковий чоловік. Без жалю. А Зак може їхати у свій дурнуватий тур від Контікі та мацати дівок на задньому сидінні автобуса.

Саксон був веселий та сексуальний. Успішний забудовник. Він не казав «успішний», але це й так було зрозуміло. Вони сміялися і сміялися, поки скляна куля ліфта піднімалася вгору. Потім раптова тиша килимів у коридорі. Ключ від номера прослизає в роз’єм — і замок мерехтить зеленим — відчиняється. Вона не була п’яна мов чіп. Просто трохи хмільна. Весела. А чом би й ні? Все повторювала вона сама собі. Чому б і не стрибнути? Чому б не стрибнути у безодню? Чому б не стати трішки неслухняною? Було весело. Було смішно. Оце було життя — саме таке, якого хотів Зак, коли говорив про подорожі Європою та підйом на Ейфелеву вежу.

Саксон налив їй келих шампанського, вони випили разом, милуючись панорамою з вікна, а потім він забрав у неї з рук келих та поставив його на тумбочку біля ліжка, і вона відчула себе героїнею якогось фільму — сотні разів бачила подібні сцени, і десь у глибині душі вона навіть посміялася над його манірною владністю.

Він поклав долоню їй на потилицю та притягнув її ближче, ніби у довершеному танцювальному русі. Поцілував її, міцно тримаючи трохи нижче спини. Його парфуми пахли грошима.

Вона прийшла, щоб зайнятися з ним сексом. Вона не передумала. Не сказала «ні». Це точно не було зґвалтування. Вона допомогла йому роздягнути її. Хихотіла, як ідіотка. Лягла з ним у ліжко. Лише на мить, коли вони вже були у ліжку і їхні оголені тіла торкалися одне одного, їй в очі впала дивна незнайомість його волохатих грудей, і її накрило раптовим і розпачливим бажанням відчути знайомий та рідний запах Зака, його тіло. Але зрештою все було добре, і вона була цілком готова до цього.

— Презерватив? — прошепотіла вона у потрібний момент глибоким грудним голосом. І сподівалася, що він подбає про це у такий само непомітний та безпроблемний спосіб, як він залагоджував усе інше, що він матиме найкращі презервативи, якими вона навіть і не користувалася. Натомість він схопив її за шию та запитав:

— Пробувала так?

Вона відчувала, як міцно тримають її його руки.

— Це весело. Тобі сподобається. Відчуття такі гострі. Як кокаїн.

— Ні, — відповіла вона. Схопила його за руки, намагаючись зупинити. Сама думка про те, що вона не зможе дихати, її лякала. Вона навіть не любила плавати під водою.

Він притиснув сильніше, пильно дивлячись їй в очі. Усміхнувся, ніби не душив її, а лоскотав. Відпустив.

— Мені це не подобається! — видихнула вона.

— Мені шкода. Але це треба розпробувати. Просто розслабся, Джейн. Не будь такою скутою. Давай.

— Ні, будь ласка.

Але він знову це зробив. Вона задихалася і ніби збоку чула ці огидні, ганебні булькаючі звуки. Вона тоді подумала, що її знудить. Її тіло вкрив липкий холодний піт.

— Все ще ні? — він відпустив руки.

Його погляд став жорстким. Хоча, він, мабуть, увесь час був жорстким.

— Будь ласка, не роби так. Не треба, будь ласка.

— Ти маленьке занудне стерво, правда? Просто хочеш, щоб тебе добряче відтрахали. Саме по це ти сюди прийшла, хіба ні?

Він навалився та увійшов у неї так, ніби мав справу не з людиною, а з машиною, і поки він рухався у ній, шепотів на вухо жахливі речі — безкінечним потоком жорстокості, котра проникала їй просто в мозок та гніздилася там.

Ти просто гладке страшне маленьке дівчисько, правда? Дешева біжутерія, дурнувате плаття. І з рота у тебе тхне, між іншим. Бляха, тобі слід навчитися доглядати за зубами. Ти, мабуть, про це ніколи не думала. Хочеш пораду? Тобі треба трохи більше себе поважати. Трохи схуднути. Піди в спортзал, припини їсти фастфуд. Гарною ти ніколи не будеш, та принаймні не будеш гладкою.

Вона не опиралася. Дивилася на тьмяне світло на стелі, котре кліпало до неї ненависним оком, що дивиться на все і всіх, і бачить усе, і погоджується з кожним його словом. Коли він скотився з неї, вона навіть не поворухнулась. Так, ніби її тіло їй більше не належало, ніби вона була під наркозом.

— Подивимось телевізор? — запитав він, беручи пульт, і телевізор біля ліжка ожив. То була якась із серій «Міцного горішка». Поки вона вдягала своє плаття, яке так любила, він клацав каналами. (Раніше вона ніколи не витрачала так багато грошей на плаття). Її рухи були повільними та непевними.

Синці на руках, ногах, животі та шиї вона побачить лише за кілька днів. Одягаючись, вона зовсім не намагалася сховатися від нього, він був неначе лікар, котрий її оперував і видалив щось жахливе. Навіщо ховати тіло, якщо він вже знав, яке воно огидне?

— То ти йдеш? — запитав він, коли вона вже одяглася.

— Так, бувай, — сказала вона, почуваючись безглуздою дванадцятирічною дівчинкою.

Вона не могла второпати, навіщо було казати «бувай». Часом їй здавалося, що за це вона особливо себе ненавидить. За оце мляве, незграбне «бувай». Навіщо? Навіщо вона це сказала? Дивно, що не сказала «дякую».

— Побачимось! — здавалося, він намагається не засміятися. Вона здавалася йому смішною. Огидною і смішною. Вона була огидною та смішною.

Вона спустилася донизу у скляній кулі ліфта.

— Викликати вам таксі? — запитав консьєрж, і вона знала, що він ледь долає відразу: розпатлана, гладка, п’яна, розпусна дівка їде додому.

Після цього змінилося геть усе.