Велика маленька брехня

Розділ шістдесят сьомий

— Я знаю, що робити, — сказав Ед.

— Не знаєш, — сказала Маделін.

Вони сиділи у вітальні, слухали, як барабанить у вікна дощ, та похмуро жували мафіни Джейн. (Жахливо, що вона продовжувала їх приносити, ніби мала завдання терміново розширити талію Маделін).

Абігель була у своїй кімнаті, лежала на дивані, котрий вони поставили замість її чудового ліжка. Вона запхнула у вуха навушники та згорнулася клубочком.

Веб-сайт все ще працював. І дівочість Абігель все ще була виставлена на продаж будь-кому і будь-де.

Маделін долали недобрі, важкі відчуття, ніби увесь світ зазирає у їхні вікна, і чужі, незнайомі чоловіки уже скрадаються по коридору, щоб поглумитися та поглузувати над її донькою.

Вчора увечері приходив Натан. Він, Маделін та Абігель розмовляли більше двох годин: просили, переконували, умовляли, кричали і плакали. То був Натан, котрий зрештою заплакав від напруги та розчарування, це помітно шокувало Абігель, але маленька упертюха навіть не поворухнулася. Вона не дала їм пароль. Вона не погодилася закрити сайт. Вона ще не вирішила, піде до кінця, чи ні, але це не так вже й важливо, і їм треба припинити «перейматися сексуальним аспектом питання». Вона хоче, щоб сайт залишався, бо має привернути увагу до цієї проблеми, бо вона була «єдиним голосом цих бідолашних дівчат».

Дитячий егоцентризм. Ніби міжнародні організації сиділи склавши руки, тоді як маленька Абігель Мак-Кензі з півострову Пірріві — була єдиною людиною, котра вживала рішучих заходів. Абігель сказала, що усі ті жахливі сексуальні коментарі її взагалі не зачіпали. Люди завжди пишуть гидоту в інтернеті.

— Не пропонуй мені звертатися у поліцію, — сказала Маделін Еду. — Я справді не хочу…

— Ми можемо звернутися в австралійський офіс «Amnesty International», — сказав Ед. — Вони не захочуть, що їхня організація асоціювалася ні з чим таким. Якщо організація, котра займається проблемами дитячих шлюбів, попросить її прибрати сайт, вона послухається.

Маделін тицьнула в нього пальцем:

— Дуже добре! Це може спрацювати.

З коридору лунали гучні крики. Фредові і Хлої не надто хотілося день сидіти вдома.

— Віддай! — заверещала Хлоя.

— Не віддам! — крикнув Фред.

Вони забігли у кімнату, обоє вчепилися в аркуш декоративного паперу.

— Тільки не кажіть мені, що ви б’єтеся за цей аркуш, — сказав Ед.

— Він не ділиться! — крикнула Хлоя. — Треба ділитися!

— Грайся тим, що маєш! І не ображайся! — закричав у відповідь Фред.

За нормальних обставин це б розсмішило Маделін.

— Це мій паперовий літак, — сказав Фред.

— Я привела пасажирів!

— Ні, не ти!

— Годі галасувати, — Маделін обернулася та побачила Абігель, котра притулилась до одвірка.

— Що? — сказала вона.

Абігель сказала щось, що Маделін не розчула через крик Хлої та Фреда.

— Чорт забирай! — Маделін вирвала з рук Фреда аркуш та розірвала його навпіл, і видала кожному по половинці. — Тепер забирайтеся звідсіля геть.

Вони втекли.

— Я закрила сайт, — зітхнула Абігель.

— Справді? Чому? — Маделін боролася з бажанням бігати колами та розтинати руками повітря, як це робив Фред, коли забивав гол.

Абігель простягнула їй роздрукований імейл.

— Ось що мені прийшло.

Ед та Маделін прочитали його разом.

Кому: Абігель Мак-Кензі

Від: Ларрі Фітцжеральд

Тема: Ставка на аукціон

Шановна панно Мак-Кензі,

Мене звати Ларі Фітцжеральд, і мені приємно познайомитися з Вами. Мабуть, Ви небагато отримуєте листів од 83-річних чоловіків, котрі живуть на протилежному боці планети, у Су-Фолз, Південна Дакота. У 1987 році я зі своєю любою дружиною відвідував Австралію. Це було ще до Вашого народження. Ми мали велику приємність бачити Сіднейський оперний театр. (Я — архітектор, зараз на пенсії, тож завжди мріяв побачити сіднейську Оперу). Люди в Австралії були до нас такі добрі та приязні. На жаль, моя люба дружина померла минулого року. Я дуже за нею сумую — щодня. Панно Мак-Кензі, коли я побачив Ваш веб-сайт, то був зворушений Вашим запалом і бажанням привернути увагу до прав дітей. Я не купуватиму Вашої цноти, однак хочу зробити ставку. Ось що я пропоную. Якщо Ви негайно закриєте аукціон, я зроблю пожертву — сто тисяч доларів у «Amnesty International». (Звісно, на підтвердження я надішлю Вам квитанцію). Я багато років працюю над захистом прав людей, і захоплююсь Вашими прагненнями домогтися свого. Але Ви ще дитина, панно Мак-Кензі, і я не можу просто спостерігати за тим, як Ви здійснюєте задумане.

З нетерпінням чекаю на відповідь, чи прийнята моя ставка.

З повагою,

Ларі Фітцжеральд

Маделін та Ед подивилися одне на одного, а потім на Абігель.

— Я подумала, що сто тисяч доларів — це велика пожертва, — сказала Абігель. — Поки вона говорила, то діставала з холодильника контейнери з їжею, відкривала їх та зазирала всередину кожного. — І що «Amnesty» могла б зробити з тими грішми щось добре.

— Впевнений, що могла б, — спокійно сказав Ед.

— Тож я йому написала і сказала, що закрила сайт, — сказала Абігель. — Але якщо він не надішле мені квитанцію, то я його знову відкрию.

— Ну звісно, — пробурмотів Ед. — Треба дотримуватися свого слова.

Маделін усміхнулася до Еда і до Абігель. Можна було бачити, яке полегшення отримала її донька, її босі ноги аж пританцьовували біля холодильника. Абігель загнала себе у кут, а чудовий Ларрі з Південної Дакоти її визволив.

— Це спагеті болоньєзе? — запитала Абігель, заглядаючи у контейнер. — Вмираю з голоду.

— Я думала, що ти тепер стала веганкою, — сказала Маделін.

— Не тоді, коли я тут, — сказала Абігель, несучи контейнер до мікрохвильовки. — Тут дуже складно бути веганом.

— Скажи мені, — запитала Маделін. — Який у тебе був пароль?

— Я можу його змінити, — сказала Абігель.

— Я знаю.

— Ніколи не вгадаєш.

— Я знаю, — сказала Маделін. — Ми з твоїм татом усе на світі перепробували.

— Ні, ти не зрозуміла, — сказала Абігель. — «Ніколи не вгадаєш» — це мій пароль.

— Розумно, — сказала Маделін.

— Дякую, — Абігель усміхнулася до Маделін.

Мікрохвильовка дзенькнула, Абігель відчинила дверцята та вийняла контейнер з пастою.

— Ти ж розумієш, що будуть певні… е-е-е… наслідки, — сказала Маделін. — Коли ми з татом просимо тебе щось зробити, ти не можеш просто нас ігнорувати.

— Ага, — радісно сказала Абігель. — Роби, як треба, мам.

Ед прочистив горло, але Маделін кивнула йому, щоб він мовчав.

— Можна я їстиму у вітальні і дивитимуся телевізор? — Абігель підняла паруючу тарілку.

— Звісно, — сказала Маделін.

Абігель пострибала у вітальню.

Ед відкинувся на спинку крісла, склавши руки за головою.

— Кризу відвернено.

— Дякуючи панові Ларі Фітцжеральду, — Маделін підняла роздрукований імейл. — Яке щастя…

Вона зупинилася та постукала кінчиками пальців по губам. Власне, яке ж щастя.