Велика маленька брехня

Розділ сімдесят дев’ятий

Полісмен скидався на молодого тата на футболі, однак його зелені очі були холодні і пронизливі. Він сидів у лікарні біля ліжка Джейн та тримав ручку над жовтими сторінками блокнота.

— Чи правильно я вас зрозумів? Ви стояли на балконі, але дивилися у залу?

— Так, — сказала Джейн. То все через галас — народ почав жбурлятися предметами.

— І тоді ви почули, як кричить Селеста Вайт?

— Здається, так. Усе так заплутано і незрозуміло. А ще коктейль із шампанським…

— Так, — зітхнув полісмен. — Коктейлі. Я вже про них наслухався.

— Усі були п’яні, — сказала Джейн.

— Де ви стояли відносно Перрі Вайта?

— М-м-м… Трішки збоку. — Медсестра сказала, що її мають забрати на рентген. Батьки із Зіггі вже були в дорозі. Вона перевела погляд на двері, сподіваючись, що хтось, хто-небудь, прийде та врятує її від цієї розмови.

— І які у вас були стосунки із Перрі? Ви дружили?

Джейн пригадала, як він зняв перуку та перетворився на Саксона Бенкса. Вона так і не сказала йому, що у нього є син Зіггі, котрий любить гарбузи. Вона так і не почула вибачень. Може, саме по це вона приїхала у Пірріві? Бо хотіла його каяття? Невже вона на це сподівалася?

Джейн заплющила очі.

— Учора ми вперше зустрілися, — сказала вона. — Нас учора лиш познайомили.

— Думаю, ви кажете неправду, — сказав полісмен. Відклав свій блокнот. Джейн здригнулася від раптової зміни його тону. У його голосі була непримиренність, вага та сила занесеного вгору молотка. — Ви брешете?