Велика маленька брехня

Розділ сімнадцятий

Габрієль: Думаю, має бути певний етикет запрошень на вечірку. Бо те, що сталося у перший день навчання, неприпустимо.

— Ну ж бо, Зіггі, усміхнись!

Зіггі нарешті усміхнувся — саме тієї миті, коли тато Джейн позіхнув. Джейн натисла на кнопку, а потім подивилася на екран фотоапарата. Зіггі та мама усміхаються, а тато — збирається позіхнути: рот відкритий, очі примружені. Він втомився, бо прокинувся дуже рано, щоб доїхати на півострів аж із Гренвіллу та побачитися з онуком у перший день школи. Батьки Джейн завжди лягали пізно і прокидалися пізно, і щоразу, коли їм доводилося виходити з дому раніше дев’ятої ранку, це був подвиг з їхнього боку. Минулого року тато вийшов на пенсію з державної служби, відтоді вони з мамою лягали дуже пізно — до третьої чи четвертої ночі складаючи пазли.

— Наші батьки перетворюються на вампірів, — сказав Джейн її брат. — Вампірів, котрі складають пазли.

— Хочете, мій чоловік сфотографує вас усіх? — запропонувала жінка, що стояла поруч. — Я б і сама сфотографувала, але я не дружу з технікою.

Джейн підвела на неї очі. Жінка була вбрана у довгу спідницю та чорну майку. На зап’ястках — мотузяні браслети, а волосся заплетене у довгу косу. На плечі вона мала татуювання у вигляді китайського ієрогліфу. Вона трохи вибивалася на фоні решти батьків, вдягнених у пляжні шорти і майки або ділові костюми. Її чоловік виглядав помітно старшим за неї, одягнений у футболку та шорти — звичний татів одяг. За руку він тримав маленьку, мов мишеня, дівчинку з розпатланим волоссячком, здавалося, її форма на три розміри більша, ніж треба.

«Б’юсь об заклад, ти — Бонні», — подумала раптом Джейн, пригадавши, як Маделін описувала свого колишнього чоловіка та його нову дружину. І в ту ж мить жінка сказала:

— Я — Бонні, а це — мій чоловік Натан та донька Скай.

— Дуже дякую, — сказала Джейн, вручила фотоапарат колишньому чоловікові Маделін, підійшла до батьків та Зіггі.

— Скажіть «сир і тістечка»! — Натан підняв камеру.

— А? — запитав Зіггі.

— Кави! — мама Джейн позіхнула.

Натан зробив фото:

— Тримайте!

Він повернув камеру Джейн саме тоді, коли до його доньки підійшла кучерява мала. Джейн на хвильку стало зле. Вона одразу її впізнала. То була дівчинка, котра звинуватила Зіггі, буцімто він хотів її задушити. Амабелла. Джейн озирнулася. Де ж її сердита мама?

— Як тебе звати, — запитала Амабелла у Скай з дуже серйозним виглядом. У неї в руках була пачка блідо-рожевих конвертів.

— Скай, — прошепотіла дівчинка. Вона була така сором’язлива, що аж боляче було спостерігати за тим, як вона намагається видушили з себе слова.

Амабелла перетасувала конверти:

— Скай, Скай, Скай.

— Нічого собі, ти вже вмієш читати? — запитала мама Джейн.

— Я читаю з трьох років, — ввічливо відповіла Амабел­ла. Вона продовжувала шукати серед своїх конвертів. — Скай! — Вона вручила рожевий конверт. — Це запрошення на мій день народження. Це буде вечірка на літеру «А», бо з цієї літери починається моє ім’я.

— Ще не ходить до школи, а вже вміє читати, — батько Джейн звернувся до Натана. — Буде відмінницею у школі. Мабуть, з нею спеціально займались, як гадаєте?

— Не те щоб я хвалив своє болото, але Скай вже теж непогано читає, — сказав Натан. — І ми не віримо у підготовчі заняття, правда, Бон?

— Ми дозволяємо Скай розвиватися органічно, — додала Бонні.

— Органічно? — насупився батько Джейн. — Як фрукти?

Амабелла повернулася до Зіггі:

— А тебе як, — вона запнулася. На її маленькому обличчі застиг панічний вираз. Вона притисла до грудей свої рожеві конверти, ніби щоб не дати Зіггі вкрасти їх у неї, та без слів розвернулася та втекла.

— Господи, що це було? — запитала мама Джейн.

— Це та дівчинка, котра сказала, що я її образив, — поважно пояснив Зіггі, — але, бабусю, я її не ображав.

Джейн озирнулася — куди б вона не подивилася на шкільному майданчику, скрізь бачила дітей у завеликій новенькій шкільній формі. І кожна дитина тримала блідо­рожевий конверт.

Харпер: Послухайте, ніхто у цій школі не знає Ренату краще за мене. Ми дуже близько спілкувалися. Я можу із впевненістю вам сказати, що того дня вона нічого не хотіла продемонструвати.

Саманта: Господи, ну звісно вона хотіла зробити демонстративний жест.