Велика маленька брехня

Розділ тридцять шостий

— Рената Кляйн виявила, що її донька Амабелла впродовж останнього місяця піддавалась систематичному таємному булінгу, — сказала пані Ліпманн, щойно Джейн сіла навпроти неї. — На жаль, Амабелла не розповідає, що саме відбувається, і хто у цьому задіяний. Однак Рената переконана, що винен Зіггі.

Джейн судомно ковтнула. Дивно, що ця розмова її шокує, ніби якась божевільно оптимістична її частина і справді вірила у те, що Зіггі мають перевести у якийсь спеціальний клас для чудових дітей.

— Якого роду… — голос Джейн зірвався. Вона із зусиллям прочистила горло. Вона ніби грала роль, для якої їй бракувало кваліфікації. На цій зустрічі мали б бути її батьки. Люди того ж покоління, що і пані Ліпманн. — Якого роду булінг?

Пані Ліпманн скривилася. Вона виглядала як панянка, котра ходила на ланчі, світська дама у гарному одязі та з дорогими кремами на обличчя. У її голосі чулися металеві нотки, котрі лише підкреслювали її не-жартуй-зі-мною-характер, що мав великий ефект з відомими неслухами із шостого класу.

— На жаль, ми знаємо дуже мало деталей, — сказала пані Ліпманн. — Амабелла має кілька незрозумілих синців та саден, а ще слід від укусу, і все, що вона сказала, що «хтось був до неї недобрим». Вона зітхнула та постукала ідеально відманікюреними пальчиками по папці, котру тримала на колінах. — Послухайте, якби не той інцидент на орієнтаційній зустрічі, я б вам не дзвонила, допоки ми не мали б чогось більш чіткого та зрозумілого. Панна Барнс стверджує, що той інцидент був одиничним. Вона уважно спостерігала за Зіггі через те, що трапилося, і вона описує його як чудову дитину, вчити яку — суцільна радість, вона каже, що Зіггі — дуже турботливий та вдумливий у взаємодії з іншими дітьми.

Неочікувані добрі слова від панни Барнс ледь не довели Джейн до сліз.

— Звісно, ми сповідуємо нульову толерантність до булінгу та агресії у державній школі Пірріві. Нульову. Але я хочу, щоб ви знали, що у тих рідкісних випадках, коли ми все ще виявляємо випадки булінгу, ми дбаємо і про жертву, і про агресора. Тож, якщо ми виявимо, що Зіггі переслідував Амабеллу, ми дбатимемо не про те, щоб покарати його, а про те, щоб така поведінка припинилася, звісно якнайшвидше, а потім розбиратимемось, чому він так поводився. Зрештою, йому всього лише п’ять років. Деякі експерти кажуть, що п’ятирічні діти не здатні до булінгу.

Пані Ліпманн усміхнулася Джейн, і вона обережно усміхнулася у відповідь. Але заждіть, він — чудова дитина. Він цього не робив!

— Окрім цього випадку під час орієнтаційної зустрічі, чи були коли-небудь інші подібні інциденти? У дитячому садочку? У підготовчій школі? З іншими дітьми поза школою?

— Ні, — відповіла Джейн. — Жодного разу. І він завжди… ну…

Вона майже сказала, що він завжди заперечував звинувачення Амабелли, але подумала, що це може лише заплутати усе, бо пані Ліпманн може подумати, що він схильний казати неправду.

— Тобто немає нічого незвичного у минулому Зіггі, його житті вдома, його походженні, що на вашу думку ми мали б знати? — пані Ліпманн подивилася на неї з очікуванням та теплим, добрим виразом обличчя, ніби кажучи Джейн, що її ніщо не шокувало б. — Я розумію, що батько Зіггі не бере участі у його вихованні, так?

Коли сторонні говорили про «батька Зіггі», Джейн завжди мусила зібратися з думками. «Батько» — це слово, яке для Джейн насамперед асоціювалося з любов’ю та захистом. Вона завжди насамперед думала про свого батька, ніби саме його мали на увазі мовці. І мусила подумки перенестися до тієї кімнати у готелі, де світло зі стелі.

Гаразд, пані Ліпманн, може це має значення? Все, що я знаю про батька Зіггі, — це те, що йому подобаються сексуальні ігри із задушенням, а ще — принижувати жінок. Він здавався дуже чарівним і добрим. Співав пісеньки із Мері Поппінс. Власне, я думала, що він «чудовий», та й ви, мабуть, думали б, що він чудовий. Але він — зовсім не той, ким видається. Може, ви й могли б описати його словом «агресор». Тож, це таки може мати значення. Ну і щоб дати вам повну картину, є певна ймовірність, що Зіггі — то реінкарнація мого покійного дідуся, А Поппі — був навдивовижу доброю людиною. Тож, думаю, усе залежить від того, вірите ви в успадкування схильності до насилля чи у реінкарнацію.

— Я не можу пригадати нічого, що могло б мати значення, — сказала Джейн. — У нього є близькі чоловіки, з котрих можна брати приклад.

— Так-так, я переконана у цьому, — сказала пані Ліп­манн. — Господи. Батьки деяких дітей так багато подорожують чи працюють, що діти їх взагалі не бачать. Тож я жодним чином не хочу сказати, що Зіггі чогось бракує, лише тому, що він виховується не у повній сім’ї. Я просто намагаюся зрозуміти ширший контекст.

— А ви його запитували про це? — запитала Джейн. Її серце тьохнуло від думки, що Зіггі допитувала директор школи, а її не було поруч. Він спав із іграшковим ведмедиком. Він сидів у неї на колінах та смоктав великий палець, коли втомлювався. Їй все ще здавалося невеликим чудом те, що він міг ходити, говорити, одягатися, а тепер він живе окремим життям, де трапляються великі і страшні драми, зовсім як у дорослих.

— Я говорила з ним, і він усе наполегливо заперечує, тож без допомоги Амабелли буде дуже складно розібратися, що ж робити далі…

Її урвав стук у двері. До кімнати зазирнула секретарка. Кинула обережний погляд на Джейн.

— Вибачте, я подумала, що маю вам це сказати: пан та пані Кляйн уже тут.

— Але вони мали бути на годину пізніше!

— Засідання ради директорів відмінили, — сказав знайомий різкий голос. Рената заглянула через плече секретарки, готова взяти кабінет штурмом. — Тож ми сподівалися, що ви зможете нас втиснути у свій розклад. — Вона побачила Джейн і її обличчя скам’яніло. — А, розумію.

Пані Ліпманн вибачливо глянула на Джейн.

Джейн знала від Маделін, що Рената та Джіо регулярно із показною щедрістю робили пожертви на школу.

— На минулорічній благодійній вечірці, ми всі мусили сидіти, немов вдячні селяни, поки пані Ліпманн розсипалася у вдячності подружжю Кляйн за те, що вони оплатили встановлення кондиціонерів у всій школі, — сказала їй Маделін. А потім її обличчя посвітлішало від раптової думки. — Може, цього року Селеста та Перрі їх посунуть. Вони можуть разом грати у гру «я-багатший-за-тебе».

— Я припускаю, що ми тут для того, щоб обговорити одну і ту ж тему, — сказала Рената.

Пані Ліпманн поквапилася підвестися з-за столу:

— Пані Кляйн, я справді думаю, що було б краще…

— Це ми вдало зайшли.

Рената покрокувала повз секретаря в кабінет, а за нею — блідий, приземкуватий, рудий чоловік у костюмі та з краваткою, мабуть Джіо. Джейн не зустрічала його раніше. Вона не знала ще більшості батьків.

Джейн підвелася та склала на грудях руки, немов захищаючись, вона вчепилася пальцями за край одягу, ніби хтось збирався його зірвати. Кляйни ось-ось виставлять її та її потворні, ганебні таємниці на осуд і поталу іншим батькам. Зіггі народився не в результаті нормального, приємного сексу з любові. Він з’явився через ганебні дії молодої, дурнуватої, гладкої та негарної дівчини.

Саме існування Зіггі було неправильним. Неправильним, тому що Джейн дозволила тому чоловікові стати батьком. Вона розуміла, що це нелогічно, бо інакше Зіггі б не існувало, але ця думка видавалася певним чином логічною, бо Зіггі завжди був би її сином, завжди. Хіба вона могла б бути мамою когось іншого? Просто він мав би народитися пізніше, коли вона знайшла б для нього правильного татка та правильне життя. Якби вона все зробила правильно, він не мав би того жахливого генетичного тавра. І він би себе так не поводив.

Вона пригадала, як побачила його уперше. Він так засмутився, народжуючись, кричав і плакав, ніби всім тілом, крихітні ручки і ніжки тремтіли. Тож її перша думка була: «Вибач, крихітко. Вибач, що тобі довелося усе це пережити». Надзвичайно хворобливе відчуття, що наповнило її тіло, було схоже на скорботу, і хоч вона й називала це втіхою, відчувалося воно однаково. Вона думала, що бурхливий потік любові до цієї смішної червонолицьої істоти змиє брудні спогади про ту ніч. Але вони лишилися, чіпляючись за її свідомість, немов слизькі чорні п’явки.

— Вгамуйте свого сина, — Рената поперла просто на Джейн, ледь не торкаючись вказівним пальцем її грудей. Очі за скельцями окулярів налилися кров’ю. На фоні сумнівів Джейн її гнів був такий демонстративний та праведний.

— Ренато, — миролюбно промовив Джіо. Він простягнув руку Джейн. — Джіо Кляйн. Будь ласка, пробачте моїй дружині, вона дуже засмучена.

Джейн потисла його руку:

— Джейн.

— Гаразд, оскільки ми всі тут зібралися, може, поговоримо конструктивно, — запропонувала пані Ліпманн, у її голосі, котрим можна було різати скло, почулося нервове тремтіння. — Я можу запропонувати вам чаю чи кави? Може, води?

— Мені не потрібні пригощання, — відрубала Рената. Із хворобливим зачудуванням Джейн помітила, що Рената тремтить. Вона відвела погляд. У вирі неприкритих емоцій Рената виглядала ніби голою.

— Ренато, — Джіо застережливо простягнув руку до своєї дружини, ніби зупиняючи її, немов вона збиралася ступити крок назустріч автомобілю, що несеться на повному ходу.

— Я скажу вам, чого хочу, — сказала Рената пані Ліпманн. — Я хочу, щоб її дитина трималася подалі від моєї доньки.