Велика маленька брехня

Розділ п’ятий

Селеста відчинила скляні двері «Блакитного блюзу» та одразу побачила Маделін, котра сиділа за столом з невисокою, худенькою молоденькою дівчиною у джинсовій спідниці та футболці з V-подібним вирізом. Дівчину Селеста не впізнала. І враз відчула гірке розчарування.

— Тільки ми вдвох, — сказала Маделін.

Селеста спробувала адаптувати свої очікування від цього ранку до реальності й глибоко вдихнула. Вона помітила, що останнім часом з нею відбувається щось дивне: їй важко спілкуватися з групою людей. Вона вже не пам’ятала, як це не контролювати себе. Вона часто ловила себе на думці: а чи не голосно сміється? чи не забула вона усміхнутися? невже щойно двічі сказала одне і те ж?

Дивно, та коли вона розмовляла з Маделін, все було гаразд. Коли вони були удвох, вона почувалася цілісною особистістю. Можливо тому, що Маделін її давня подруга.

Може їй випити тоніка? Так би сказала бабуся. Що таке тонік?

Вона підходила, обходячи столики. За розмовою вони досі її не помітили. Вона чітко бачила профіль дівчини — занадто молода, щоб бути мамою школяра. Може, няня чи по програмі обміну? Мабуть, по програмі обміну. Зі слабенькою англійською? Це б пояснило, чому вона сидить така напружена — ніби намагається зосередитись. А може, вона взагалі нічого спільного зі школою не має. Маделін з легкістю підтримувала стосунки у десятках різних соціальних кіл, знаходячи друзів на все життя і ворогів на все життя, останніх, мабуть, таки більше. Маделін жила конфліктами і почувалася щасливою, коли кипіла від обурення.

Маделін побачила Селесту, і її обличчя засяяло. Маделін володіла унікальним даром: щоразу, коли когось бачила, її обличчя світилося так, ніби понад усе на світі вона хотіла бачити саме цю людину.

— Привіт, імениннице! — гукнула Селеста.

Співрозмовниця Маделін повернулася на стільці. У неї було темне волосся, так міцно стягнуте гумкою, ніби вона служила в поліції чи армії.

— Що сталося, Маделін? — запитала Селеста, коли підійшла достатньо близько, щоб побачити ногу Маделін на стільці. Вона ввічливо усміхнулася до дівчини, а та відвернулася, немов Селеста усміхнулася не привітно, а глузливо. (Господи, невже вона усміхнулася?)

— Це Джейн, — представила дівчину Маделін. — Вона врятувала мене сьогодні на дорозі, коли, намагаючись врятувати життя молодим людям, я підвернула ногу. Джейн, це Селеста.

— Привіт, — обличчя Джейн виглядало голим, немов без шкіри, ніби його надто ретельно терли. Вона жувала жуйку, таємно, немов ховаючись — її щелепи ледь рухалися.

— Джейн — мама першачка, — сказала Маделін, поки Селеста вмощувалася за стіл. — Зовсім як ти. Тож я відчуваю обов’язок докладно вам усе розповісти, що вам належить знати про шкільні правила та політику Пірріві. Дівчата, то мінне поле. Мінне поле, кажу вам.

— Шкільну політику? — насупилася Джейн і підтягнула стягнуте у хвостик волосся ще вище, тож тепер воно стягнулося ще тугіше. — Я не братиму участі у шкільній політиці.

— Я теж, — погодилася Селеста.

Джейн завжди пам’ятатиме, як зухвало вона випробовувала долю того дня.

— Я не хочу мати нічого спільного зі шкільними політиками, — сказала вона, і хтось нагорі це почув, і це йому не сподобалося. Надто самовпевнено.

— Це ми ще побачимо, — сказав той хтось нагорі, відхилився у кріслі і добряче посміявся над дівчиною.

На день народження Селеста подарувала Маделін набір вотерфордівських кришталевих келихів для шампанського.

— Боже, як вони мені подобаються! Надзвичайно гарні, — сказала Маделін. Вона обережно вийняла з коробки один келих та підняла його на світло, милуючись візерунками на склі, рядами дрібненьких місяців. — Вони, мабуть, коштували купу грошей.

Вона майже сказала «Дякувати Богу, що ти така багата», але вчасно зупинилася. Якби вони були самі, вона б так і сказала, але Джейн, молода самотня мама, навряд чи була заможною, та й говорити у товаристві про гроші було неввічливо.

«Пам’ятаю», — Маделін подумки сказала своєму чоловікові, немов захищаючись, бо він постійно нагадував їй про соціальні норми.

Чому вони всі так обережно говорили про Селестині гроші? Так, ніби багатство було якоюсь незручною та неприємною хворобою. Як і Селестина врода. Перехожі витріщалися на Селесту точнісінько так само, як і на людей без кінцівок, і якщо Маделін у розмові згадувала Селестину вроду, та завжди соромилася.

— Тс-с-с… — казала вона, з острахом озираючись, чи не почув хтось. Усі хочуть бути багатими і вродливими, та насправді багаті і вродливі мусять вдавати, що вони точнісінько такі ж, як і решта. Смішний старий світ.

— Тож про шкільну політику, — сказала Маделін обережно прибираючи келих у коробку. — Почнімо з Блондинок-Боб.

— Блондинок-що? — Селеста скоса подивилася, неначе щойно довідалася про екзамен.

— Цією школою керують Блондинки-Боб. Якщо ви хочете потрапити до батьківського комітету, ваше волосся має бути світлим і підстриженим під боб-каре. — Маделін жестом продемонструвала довжину стрижки. — Це закон.

Джейн засміялася — коротким сухим сміхом, і Маделін раптом страшенно закортіло знову її розсмішити.

— Ці жінки милі, чи нам варто триматися від них подалі? — запитала Селеста.

— Ну, наміри у них добрі, — відказала Маделін. — Дуже, дуже добрі. Вони немов… гм… як би це сказати? Немов Ідеальні Матусі. Справно виконують роль матусь школярів. Це для них немов релігія. Мами-фундаменталістки.

— А серед мам першачків є Блондинки-Боб? — запитала Джейн.

— Дай-но згадаю, — замислилася Маделін. — Точно, є Харпер. Вона просто квінтесенція Блондинки-Боб. Вона у батьківському комітеті, і має неймовірно обдаровану доньку з незначною алергією на горіхи. Маленька везунка відповідає духові часу.

— Облиш, Маделін, що доброго у тому, що твоя дитина має алергію на горіхи, — зауважила Селеста.

— Я знаю, — відповіла Маделін. Вона розуміла, що намагається справити на Джейн враження та розсмішити її. — Я жартую. Давайте подивимось, хто ще. Є ще Керол Куіглі. Вона звихнулася на чистоті — бігає з класу в клас із очищувальним спреєм.

— Не може бути, — засумнівалася Селеста.

— Може!

— А що татусі? — Джейн відкрила пачку жувальних гумок та поклала одну до рота, мов незаконну контрабанду. Схоже, що у неї хворобливе захоплення жуйками, хоч непомітно було, щоб вона жувала. Коли вона ставила запитання, то не дивилася Маделін в очі. Може, вона сподівалася познайомитись з якимсь самотнім татусем?

— Сарафанне радіо передає, що цього року в початковій школі є щонайменше один тато у декреті, — сказала Маделін. — Його дружина — шишка у великій корпорації. Джекі Якасьтам. Генеральний директор банку, здається.

— Джекі Монтгомері? — запитала Селеста.

— Точно! Вона.

— Боже, — пробурмотіла Селеста.

— Ми, мабуть, і не побачимо її. Працюючим мамам складно. Хто ще у нас гарує повний день? Рената. Працює у фінансовій сфері — фондові ринки, не знаю, чи опціони на акції. Так, здається. Чи може, вона — фінансовий аналітик. Мабуть, так. Завжди вона щось аналізує. Щоразу, коли я прошу її пояснити мені, чим же вона займається, я забуваю слухати. Ну і її діти теж генії. Це й коню зрозуміло.

— А Рената теж із клубу «Блондинка-Боб»? — запитала Джейн.

— Ні-ні, Рената робить кар’єру. У неї працює няня на повний день. Здається, нову няню вона привезла з Франції. Їй подобається все європейське. Рената не має часу допомагати школі. Щоразу, коли ти з нею розмовляєш, вона щойно повернулася з засідання ради директорів або прямує на засідання ради директорів, або готується до засідання. Як часто ці ради мають засідати?

— Ну, це залежить від… — почала Селеста.

— Це риторичне запитання, — перебила її Маделін. — Я тільки хотіла сказати, що вона не може не згадати засідання ради директорів що п’ять хвилин, точнісінько, як Тея Канінгем кожні п’ять хвилин розповідає, що у неї четверо дітей. Вона теж одна з мам у початковій школі, до речі. Ніяк не оговтається від того, що в неї четверо дітей. Я — злюка?

— Злюка, — підтвердила Селеста.

— Вибачте, — відказала Маделін. Вона і справді почувалася трохи винною. — Я просто намагалася вас трохи розважити. Це моя нога в усьому винна. А якщо серйозно, то школа — прекрасна, і всі дуже милі, і все у нас буде добре, і ми знайдемо багато прекрасних друзів.

Джейн засміялася, і знову тишком взяла жуйку. Схоже, що вона одночасно пила каву і жувала гумку. Оригінально.

— А ці «обдаровані і талановиті» діти? — запитала Джейн. — Діти проходять якісь тести, чи як?

— Є цілий процес визначення, — пояснила Маделін. — І для них розроблені спеціальні програми та «можливості». Вони залишаються у тому ж класі, але отримують складніші завдання, здається, а ще часом їх забирають на окремі заняття зі спеціальними вчителями. Послухай, звісно ніхто б не хотів, щоб діти нудилися у класі і чекали, поки решта їх наздоженуть. Це я розумію. Але я трохи… ну, скажімо, минулого року у мене виник невеликий, так би мовити, конфлікт із Ренатою.

— О, Маделін любить конфлікти, — пояснила Селеста Джейн.

— Якось Рената примудрилася викроїти час поміж своїх засідань ради директорів та попросила вчителів організувати окрему невеличку екскурсію лише для обдарованих дітей. До театру на виставу. Але щоб насолоджуватися виставою не треба бути з біса талановитим. Я менеджер з маркетингу у Театрі півострова Пірріві, і саме так про це довідалася.

— Звісно, вона виграла, — усміхнулася Селеста.

— Звісно, я виграла, — підтвердила Маделін. — Я отримала спеціальну знижку на квитки для групи, і всі діти пішли до театру, а батьки в антракті отримали по келиху шампанського за півціни, і всі гарно провели час.

— О, до слова, — вигукнула Селеста. — Мало не забула віддати тобі шампанське! Невже я… — а, ось воно. — Вона перекладала щось у своїй великій плетеній із соломки сумці і нарешті видобула з неї пляшку шампанського «Bollinger». — Не можу ж я дарувати тобі келихи без шампанського.

— А давайте відкоркуємо! — Маделін підняла пляшку із раптовим натхненням.

— Ні-ні, ти що божевільна? — занепокоїлася Селеста. — Ще рано пити. І за дві години ми маємо забрати дітей зі школи. Та й воно не холодне.

— Сніданок із шампанським! — проголосила Маделін. — Головне правильно назвати. Ми вип’ємо шампанського і апельсинового соку. По пів келиха. За дві години. Джейн, ти з нами?

— Хіба лише ковточок, — сказала Джейн. — Я швидко п’янію.

— Не дивно, ти ж важиш кілограмів із десять, — усміхнулася Маделін. — Ми з тобою поладнаємо, я люблю людей, котрі швидко п’яніють — мені більше лишається.

— Маделін, залиш шампанське для іншої нагоди, — сказала Селеста.

— Але ж сьогодні Свято Маделін, — засмутилася вона. — А я поранена.

Селеста закотила очі:

— Давай келих.

Тея: Коли Джейн приїхала забирати Зіггі з орієнтаційної зустрічі, вона була п’яненька. Це вже багато про що свідчить, хіба ні? Молода самотня мама п’є з самісінького ранку. А ще ця жуйка. Не надто гарне перше враження. Ось, що я хочу сказати.

Бонні: На Бога, ніхто п’яним не був! Був сніданок із шампанським на честь дня народження Маделін. Дівчата просто були веселенькі. Принаймні я так чула. Насправді, ми не змогли приїхати на орієнтаційну зустріч, бо були у Сімейній Обителі у Байрон Бей. Дивовижний духовний досвід. Хочете дам адресу сайту?

Харпер: З першого ж дня було очевидно, що Маделін, Селеста і Джейн — ще та трійця! Вони приїхали, обнімаючи одна одну за талію, немов дванадцятилітні дівчатка. Нас із Ренатою на їхнє маленьке свято не запросили, хоч ми знайомі з Маделін ще з тих часів, коли наші діти разом ходили до садочка. Але, як я сказала того вечора Ренаті, коли ми насолоджувалися надзвичайним дегустаційним меню у «Ремі» (між іншим, це було ще до того, як увесь Сідней довідався про це місце), мені було геть байдуже.

Саманта: Я працювала. Стью повів Лілі на орієнтаційну зустріч. Він розповідав, що деякі мами влаштували собі сніданок із шампанським. Я тоді сказала: «Дуже добре. І як їх звати? Схоже, що це наші люди».

Джонатан: Я все пропустив. Ми із Стью говорили про крикет.

Меліса: Ви цього від мене не чули, але ж очевидно, що Маделін Мак-Кензі того ранку так напилася, що підвернула ногу.

Грейм: А мені здається, ви йдете хибним слідом. Не розумію, як нещасний сніданок із шампанським міг призвести до вбивства та усього того безладу, а ви?

Шампанське ніколи не буває зайвим. Таким було кредо Маделін. Та згодом вона засумнівалася, чи не припустилися вони тоді помилки. Не тому, що були п’яні. Не були. А тому, що коли вони втрьох прийшли до школи, сміючись (Маделін вирішила, що не хоче сидіти в автомобілі і пропустити, як виходить Хлоя, тому пострибала, тримаючись за руки дівчат), усі інші батьки безпомилково відчули запах вечірки.

А люди дуже не люблять пропускати вечірок.