Велика маленька брехня

Розділ вісімдесят третій

Саманта: То ми закінчили? У вас є все, що вам потрібно? Нічого собі історія, правда? Ми всі повернулися до нормального життя, ось тільки тепер батьки супермилі одне з одним. Трохи смішно.

Габрієль: Вони відмінили Весняний Бал. Тепер у нас є тільки тортики. Саме те, що мені потрібно. Від стресу через усе це я набрала п’ять кілограмів.

Тея: Рената переїздить до Лондона. Її шлюбу капут. На її місці, я б постаралася його зберегти. Нічого не можу вдіяти. Для мене діти завжди на першому місці.

Харпер: Звісно, ми навідаємо Ренату у Лондоні наступного року! Певна річ, щойно вона облаштується. Вона каже, що на це може піти якийсь час. І так, я дала Грейму другий шанс. Якась брудна маленька нянька не зруйнує мій шлюб. Не хвилюйтеся. Він платить свою ціну. Не лише тріснутими ребрами. Сьогодні ми йдемо дивитися мультик «Король Лев».

Стью: Найбільша для мене таємниця: чому та французька штучка ніколи до мене не підкочувалась?

Джонатан: Вона до мене клеїлась, але це не для запису.

Панна Барнс: Уявлення не маю, що сталося із петицією. Після вечірки ніхто про неї і не згадав. Ми з нетерпінням чекаємо нового семестру та нового початку. Думаю, ми створимо окремий відділ вирішення конфліктів. Мені здається це доречним.

Джекі: Сподіваюся, дітей нарешті залишать у спокої, щоб вони вчилися читати і писати.

Пані Ліпманн: Думаю, ми всі навчилися бути трохи добрішими одне до одного. І все документувати. Геть усе.

Керол: Виявляється, книжковий клуб Маделін не має нічого спільного з еротичною літературою! І то був жарт! Якими вони виявились святенниками! Але, до сміху скажу, вчора моя подруга з церкви сказала, що вона ходить до Християнського клубу еротичної книжки. Я прочитала три перші розділи книжки, і не збрешу, якщо скажу, що вона кумедна, і… якби це сказати? З перчиком!

Детектив сержант Адріан Квінлан: По правді, я думав, що то дружина. Усі мої інстинкти говорили мені, що то вона. Я готовий був на це гроші поставити. Ще один доказ того, що не завжди можна покладатися на свої інстинкти. Що ж, це все. Ви, мабуть, уже все зібрали, що вам треба? Ви вже вимикаєте цю штуку? Бо я думав, не знаю, чи це доречно, але я думав, може, ви хочете чогось ви…

розділ вісімдесят четвертий

За рік після благодійної вечірки

Селеста сиділа за довгим столом, вкритим білою скатертиною та чекала, коли її покличуть. Її серце вискакувало з грудей. У роті було сухо. Вона взяла склянку води, та побачила, як тремтять її руки. Тож швидко поставила назад, бо не була певна, що донесе її до рота, не розливши.

Вона вже виступала у суді кілька разів, але цього разу все було інакше. Їй не хотілося плакати, хоч Сьюзі і сказала їй, що це нормально, зрозуміло і навіть дуже ймовірно.

— Ви говоритимете про дуже особисті і болючі речі, — сказала Сьюзі. — Це велике прохання з мого боку.

Селеста оглянула невелику аудиторію — жінок та чоловіків у костюмах та краватках. Порожні професійні обличчя, а деякі — трохи знуджені.

«Я завжди обираю когось в аудиторії, — колись розповів їй Перрі, коли вони говорили про публічні виступи. — Приязне обличчя у натовпі, тоді я встаю і розмовляю з ним, а чи з нею, ніби ми лише вдвох.»

Вона запам’ятала це, бо її здивувало, що Перрі потребував якихось технік. Коли він виступав публічно, то завжди видавався таким бездоганно впевненим у собі та розслабленим, як харизматична голлівудська зірка на ток-шоу. Але то Перрі. Озираючись у минуле, вона думала, що він усе своє життя жив у страху (не сильному, однак постійному): страху приниження, страху втратити її, страху, що його не люблять.

На мить вона захотіла, щоб він був тут і бачив, як вона виступає. Вона не могла відкинути думку, що він би пишався нею, попри навіть суть справи. Справжній Перрі пишався б нею.

Це маячня? Може й так. Ілюзорні думки — ось її нинішній фах, а може, завжди були.

Найважчою за останній рік була недовіра та постійна рефлексія щодо кожної скороминущої думки та емоції. Щоразу, коли вона плакала через смерть Перрі, це було зрадою Джейн. Так нерозумно і неправильно було тужити за чоловіком, котрий зробив те, що зробив. Було неправильно плакати через сльози її синів, коли поруч був інший хлопчик, котрий навіть не знав, що Перрі — його батько. Правильними емоціями мали б бути ненависть, гнів та жаль. Ось що вона мала б відчувати, і коли вона і справді це відчувала, а це було доволі часто, вона раділа, бо ці емоції були доречними, раціональними. А потім вона ловила себе на тому, що сумує за ним, і чекає, коли ж він повернеться зі своєї подорожі, і почувалася ідіоткою — знову і знову, й нагадувала, що Перрі зраджував їй, явно не раз.

У своїх снах вона на нього кричала: «Як ти посмів? Як посмів?», била його — знову і знову. Вона прокидалася у сльозах.

— Я все ще його люблю, — сказала вона Сьюзі, ніби зізнаючись у чомусь огидному.

— Ви можете його любити.

— Я божеволію, — сказала вона.

— Ви розбираєтеся з цим, — казала Сьюзі і терпляче вислуховувала Селестині надміру деталізовані розповіді про кожну провинність, за яку Перрі її карав. — Я знаю, що мала б змусити хлопців прибрати лего того дня, але була така втомлена, я не мала казати те, що сказала, і не мала б робити те, що зробила.

Чому вона відчувала потребу знову і знову розповідати найдрібніші події останніх п’яти років і розкласти їх по поличкам для себе.

— Це б було несправедливо, правда? — повторювала вона Сьюзі, ніби та була суддею, ніби Перрі слухав цього неупередженого рефері.

— А як ви думаєте, це було справедливо? — говорила Сьюзі, як і мала б сказати хороша фахівчиня. — Ви думаєте, ви це заслужили?

Селеста подивилася на чоловіка, котрий сидів справа від неї, він теж взяв склянку води, а його руки тремтіли навіть гірше, аніж її. Але він уперто доніс склянку до рота, хоч кубики льоду у ній дзеленчали, а вода вихлюпнулася на руку.

То був високий, приємний чоловік, із худим обличчям, десь близько тридцяти з хвостиком років, у краватці та червоному светрі, що погано на ньому сидів. Мабуть, то ще один консультант, як Сьюзі, але той, котрий патологічно боїться публічних виступів. Селеста хотіла торкнутися його руки, щоб втішити, але не хотіла поставити його у незручне становище. Зрештою, це ж він тут професіонал.

Вона глянула вниз та побачила, що його чорні штани задерлися. Він надягнув світлокоричневі високі шкарпетки та добре начищені чорні туфлі. Це була така епічна невдача, що у Маделін була б істерика. Сьогодні Маделін допомогла їй вбратися — підібрала їй нову шовкову сорочку, спідницю-олівець та чорні закриті туфлі.

«Пальці мають бути закриті, — скомандувала вона, коли Селеста продемонструвала їй вбрання та босоніжки. — На такій події відкриті пальці недоречні.»

Селеста поступилася. За минулий рік вона дозволила Маделін так багато зробити для неї.

«Я мала знати, — казала Маделін. — Я повинна була знати, що тобі доводиться переживати.»

І скільки б Селеста не переконувала її, що вона жодним чином не могла знати, що Селеста б їй цього не дозволила б, Маделін все одно долало почуття провини. І все, що Селеста могла зробити, — це дозволити їй допомагати та підтримувати її.

Селеста пошукала в аудиторії привітне обличчя, та зупинилася на жінці років п’ятдесяти, із пташиним обличчям, котра схвально кивала головою, коли виступала Cьюзі.

Вона трохи нагадувала Селесті нову вчительку у школі, що розташовується за рогом будинку, в якому вони мешкають. Перш ніж вони почали навчання, Селеста зустрілася з нею для розмови.

— Вони ідеалізували свого батька, тож тепер, після його смерті, мають певні проблеми з поведінкою. — Сказала їй Селеста під час цієї першої зустрічі.

— Звісно, мають, — сказала пані Хупер. Вона виглядала так, ніби ніщо на світі не могло її здивувати. — Давайте зустрічатимемось щотижня, щоб ми могли це здолати.

І Селеста втрималася, щоб не кинутися їй в обійми та не заплакати у її гарну заквітчану блузку.

Увесь минулий рік дітям було складно. Вони настільки звикли, що Перрі відсутній значні проміжки часу, що спливло чимало часу, поки вони усвідомили, що він більше не повернеться. І реагували вони на це точнісінько так само, як і Перрі реагував, коли щось ішло не так — сердито, знавісніло. Щодня вони намагалися вбити одне одного, і щовечора засинали в одному ліжку, поклавши голови на одну подушку.

Бачити їхнє горє було для Селести покаранням. Але покаранням за що? За те, що вона залишалася з їхнім батьком? За те, що хотіла, щоб він помер?

Бонні не відправили до в’язниці. Її визнали винною у ненавмисному вбивстві через незаконне та небезпечне діяння та присудили 200 годин виправних робіт. Оголошуючи вирок, суддя сказав, що моральна провина підсудної найнижча для такого роду злочинів. Він узяв до уваги, що Бонні не мала судимостей, щиро розкаювалася у своїх діях, і що, хоч, імовірно, і можна було передбачити, що жертва впаде, це не було її наміром.

Він також взяв до уваги свідчення експертів, котрі підтвердили, що балконні перила були нижчі поточних будівельних норм, і що барні стільці не можна використовувати на балконі, а також інші фактори, серед яких погодні умови та слизкість перил, а також алкогольне сп’яніння підсудної і жертви.

Як казала Маделін, Бонні виконувала свої виправні роботи з великим задоволенням, і Абігель увесь час була поруч.

Між юристами та страховими компаніями відбувалося жваве листування, але це вони розбиралися між собою. Селеста заявила, що не хоче від школи жодних грошей, і що пожертвує усі виплати, які вона отримала внаслідок нещасного випадку.

Будинок та іншу нерухомість продали, і Селеста перевезла хлопців у маленьку квартиру на Мак-Махонс-Пойнт, і вона повернулася на роботу — три дні на тиждень у юридичній фірмі з сімейного права. І вона тішилася тим, що упродовж робочих годин вона не думала ні про інше, лише про роботу.

Хлопці мали трастові фонди, але Селеста вирішила, що ці фонди не визначатимуть їхньої особистості, тож одного дня їм доведеться запитувати: «Хочете ще картоплю фрі?»

Вона також заснувала такий само трастовий фонд для Зіггі.

«Ти не маєш цього робити, — сказала Джейн, коли Селеста їй розповіла у маленькій кав’ярні неподалік її квартири. Джейн була вражена, її майже нудило. — Ми не хочемо його грошей. Тобто, твоїх грошей.»

«Це гроші Зіггі. Якби Перрі знав, що Зіггі — його син, він би хотів, щоб із ним повелися так само, як з Максом і Джошем, — сказала їй Селеста. — Перрі був…»

Але вона зрозуміла, що не може говорити, бо як сказати Джейн, що Перрі був щедрим і дуже справедливим. Її чоловік завжди був дуже справедливим, окрім тих випадків, коли він був жахливо, страшенно несправедливим.

Але Джейн нахилилася через стіл, взяла її за руку та сказала:

«Я знаю, він був», — ніби вона і справді розуміла усе, ким Перрі був і не був.

Сьюзі підійшла до кафедри. Сьогодні вона гарно виглядала. Хвала богам, вона перестала так фарбувати очі.

— Жертви домашнього насильства часто виглядають не так, як ви собі уявляєте, — сказала Сьюзі. — І їхні історії не завжди такі чорно-білі, як ви очікуєте.

Селеста пошукала знайоме обличчя в натовпі лікарів швидкої допомоги, медсестер приймальних відділень, сімейних лікарів та консультантів.

— Саме тому я сьогодні запросила сюди двох чудових людей. Вони щедро пожертвували своїм часом, щоб розповісти вам свої історії. — Сьюзі підняла руку та показала на Селесту та чоловіка, котрий сидів поруч. Він поклав руку на стегно, щоб вгамувати нервове тремтіння ноги.

«Господи!— подумала Селеста. Вона ледь здолала раптовий приплив гарячих сліз. — Він не консультант. Він такий, як я. З ним це також трапилось.»

Вона повернулася та подивилася на нього, він усміхнувся у відповідь, його очі бігали, немов маленькі рибки.

— Селеста? — сказала Сьюзі.

Селеста підвелася. Подивилась на чоловіка у светрі, а тоді на Cьюзі, котра схвально кивнула, Селеста ступила кілька кроків та стала за дерев’яною кафедрою.

Пошукала у залі обличчя тієї приємної жінки. Так, ось вона — усміхається, трішки киває.

Селеста глибоко вдихнула.

Вона погодилася прийти сюди сьогодні на прохання Сьюзі, ну і, звісно, бо вона хотіла розповісти свою історію та переконатися, що професіонали зі сфери охорони здоров’я знають, коли треба поставити більше питань та не заплющити очі на якісь речі. Вона збиралася розповісти їм факти, але не відкривати душу. Вона збереже свою гідність. Залишить частинку себе лише для себе.

Але зараз її переповнювало раптове бажання поділитися всім, розповісти огидну голу правду, нічого не приховуючи. До біса гідність!

Вона хотіла подарувати тому чоловікові у дурнуватому джемпері впевненість розповісти його власну голу і огидну правду. Вона хотіла, щоб він знав, що принаймні одна людина сьогодні тут розуміє усі помилки, яких він припустився: тоді, коли вдарив у відповідь, і тоді, коли залишився, коли не треба було залишатися, і тоді, коли подарував другий шанс, тоді коли навмисне її дражнив, коли дозволяв дітям бачити те, чого вони бачити не мали. Вона хотіла сказати йому, що знає всі ці досконалі маленькі відмовки, всю брехню, які він сам собі торочив усі ці роки. Бо ж вона так само себе обманювала. Вона хотіла взяти його руки у свої та сказати йому: «Я розумію».

Вона вхопилася за кафедру та нахилилася до мікрофона. Вона хотіла, щоб ці люди зрозуміли щось дуже просте і водночас дуже складне.

— Це може статися…

Вона зробила паузу, відступила на крок від мікрофона та прочистила горло. Побачила Сьюзі поруч, вона аж затримала дихання, немов мама, чия дитина вперше виступає публічно, вона тримала руки трохи піднятими, немов була готова вибігти на сцену та забрати Селесту у безпечне місце.

Селеста наблизилася до мікрофона, і тепер її голос звучав голосно і чисто.

— Це може статися з кожним.